Він і справді побачив світ при світлі мерехтливої свічі – у столичному пологовому будинку того вересневого вечора раптово згасло світло і медсестри з акушерами кинулися запалювати ці атрибути романтичних побачень та поетичних візій. Можливо, тому в його долі поєдналися і поезія, і музика, і спів, і ще багато чого цікавого та романтичного. Та й нині для народного артиста України Анатолія Матвійчука визначальними в житті лишаються щирість слова, щирість людських стосунків і чистота мелодії. Щоб без фальшу.
Хоча музика і добре слово в родині Матвійчуків були завжди. «Мої батьки часто збиралися разом із друзями на вечірки, ті приносили нові платівки, співали під гітару, під баян. До того ж, моя мама знала безліч частівок і приспівок. А в моїй дитячій пам‘яті все чудово відклалося. Я й тепер можу легко з десяток пісень пригадати з початку до кінця. А якщо говорити про поетів, які наклали відбиток на мою пісенну творчість, то це, напевне, Бернс, Війон, Євтушенко, Симоненко. А найбільше — Висоцький з його сюжетним драматизмом, нервовою оголеністю. Адже що таке пісня — невеличка історія життя, розказана за три-чотири хвилини, яка потім стає частинкою тебе самого, а ще — надбанням багатьох тисяч людей» – згадував Анатолій в одному з інтерв’ю.
Сам він писати вірші почав ще у школі, років у 15. Тоді саме пішла хвиля захоплення різноманітними ВІА (хто забув, ВІА – це вокально-інструментальні ансамблі, радянські аналоги популярних рок-гуртів), тож і в школі хлопці організували свій колектив. Матвійчук навіть власноруч спробував зробити першу електрогітару. Пізніше, навчаючись у Київському індустріальному технікумі, створив гурт «Для тебя», для якого почав писати пісні. Колектив мав неабияку популярність – не один раз Толя чув, що його пісні співали на київських танцмайданчиках. «Я був надто лінивим, щоб розучувати чужі пісні – свої писати було набагато легше й цікавіше» – жартує співак. Довелося скуштувати і робітничого, і творчого хліба – працював слюсарем, кочегаром, музикантом й солістом Київського об’єднання музичних ансамблів.
Проте долю не об’їдеш – на поетичні спроби вже студента факультету журналістики Київського університету ім. Шевченка звернули увагу провідні українські композитори й співаки. Перша слава до Анатолія Матвійчука прийшла в середині 80-х – коли спочатку прогриміли його пісні, написані разом із композитором Ігорем Корнілевичем «Ми – Українці» та «Чумацький шлях». А ще за кілька років і сам Анатолій записав власні шлягери, які тривалий час були його візитівками: «НЛО», «Дим-димок над хатою», «Вареники усіх країн, злипайтеся, злипайтеся». Пісні Матвійчука охоче брали до свого репертуару Назарій Яремчук, Оксана Білозір, Софія Ротару, Валерій Леонтьев, Лариса Доліна, Ірина Понаровська, Таїсія Повалій, Ірина Білик, Віталій і Світлана Білоножки, Алла Кудлай. Паралельно з цим він почав регулярно з’являтися на телеекрані як ведучий телепрограм «Музичний відеомлин», «Музичний телеярмарок», «Фант-лото «Надія».
Він стрімко увірвався на музичний олімп початку 90-х, його впізнавали на вулиці, його концерти збирали аншлаги. Але що впадало в око – попри всю мішуру офіційного визнання і слави він так і лишився простою та відкритою людиною, до якої запросто можна було зазирнути на каву в редакцію журналу «Музика», попросити практично за безцінь зробити термінове аранжування для фестивалю чи просто зайти в гості погомоніти про справи музичні.
Можливо, саме тому, коли українська естрада з мистецтва поступово почала перетворюватися в шоу-бізнес, для Анатолія Матвійчука там не знайшлося місця – надто трепетно і відповідально він ставиться до Слова, намагаючись у кожну пісню вкласти частинку якоїсь філософії, змістову глибину, щирість. Не дарма як епіграф до всієї власної творчості на своєму сайті співак поставив слова: «Не просіть дарунків у Фортуни і не продавайтесь за гроші!
Слухайте, про що говорять струни, ніжні струни вашої душі…».
Його пісні (а їх уже назбиралося понад 500) справді змушують мислити, співпереживати, будять щось живе і людяне в душах і серцях – а це в суспільстві масового споживання готового продукту та стимулювання інстинктів «не котується».
А, може, це й на краще. Тому що попри все залишається в Анатолія Матвійчука (і не лише в Україні, а й по всьому світові) добра когорта вірних друзів і шанувальників його творчості – тих, які вміють думати і відчувати пісні. А тому – пишуться нові пісні, нові поезії, створюються нові альбоми, книги. І нехай усе те існує непоміченим з боку ЗМІ – людське серце відчуває щирість, а тому зали, де виступає Анатолій Матвійчук, не бувають порожніми.
Анатолій – один з небагатьох, хто крім власне пісенних концертів, проводить і поетичні вечори. Один із недавніх відбувся в Будинку вчителя 30 вересня – у такий спосіб поет привітав себе і своїх шанувальників з власним днем народження, який відсвяткував напередодні. Вечір мав символічну назву – «Сповідь», як і одна з найновіших поетичних збірок Анатолія Матвійчука. І важко словами передати ту атмосферу щирості та добра, яка панувала в залі, той катарсис, який переживали глядачі, слухаючи добре знайомі пісні та нові поезії. А це – дорожче за десятки проплачених таблоїдів та сюжетів із серії «Світське життя». Це вимірюється зовсім іншими категоріями. Принаймні, у великій Книзі Вічності Анатолій Матвійчук уже залишив свою сторінку.
Наталка Позняк-Хоменко
6 жовтня 2011 року