30 червня 1995 року перестало битися серце славетного Назарія Яремчука, народного артиста України, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
Всю ніч клекотів Черемош, вергав каміння, руками-хвилями наче погрожував небу, бризки піни летіли услід хмарам, посварились, перемішалися над ним верховинські вітри. Чи то лиш, може, причулося на турбазі з такою ж назвою у ніч перед від’їздом? Два дні там жили учасники й гості фестивалю «Гуцульщина». Час додому. Але як не зайти на обійстя, де зростав, набирався життєвої снаги і творчої енергії Назарій Яремчук? Воно ж отут поряд, на передмісті Вижниці.
Хвіртка не замкнена. Заходимо — ще колега з чернівецької «Буковини» та редакційний водій. Чепурна хата, до порога веде встелена камінням доріжка. У дворі криниця наче припрошує скуштувати живлющої водички. Опускаємо відро — сухо. На яблуні де-не-де ще червоніють солодкі йони. Стиха перемовляємось. Тут родинне гніздо його, тут минало дитинство, роки юності…
З хати виходить літня жінка, зовсім не стурбована незнайомцями у дворі: сюди часто заходять люди — край привабливий, туристичний. Її знають, це сестра Назарія Яремчука — Катерина. Запрошує до хати. Перший поверх — наче маленький меморіальний музей славетного співака: фотографії, книжки, ноти, афіші, запрошення, особисті речі… Тут живе його дух, його аура. Тут мимоволі замислюєшся над тим, чому ті пісні, що народилися понад півстоліття тому, сьогодні так само хвилюють, такі ж популярні і сучасні.
А втім, що тут дивного? Адже залюбки слухаємо, переживаючи разом з авторами та виконавцями, класичну музику, якій часом понад три століття, і так само хвилює нас народна пісня, передусім — українська. Відповідь тут проста: усе це — справжнє, не надумане й не вимучене. Ті пісні, що їх співали тоді ансамблі «Смерічка», «Червона рута», ті співаки, що уславили не лише Буковину — свій рідний край, а й Україну на цілий світ, — їм давала натхнення любов до своєї землі, до народної пісні — з її щедрот і бездоння вони черпали все — і красу та мелодійність, і чарівність рідної мови української…
Якось в Алма-Аті під час концерту «Смерічки» у переповненій залі ридма плакала жінка. Плакала від щастя, що чує рідне слово. А може, з туги за ним. Розпитали, а вона з тих, ще повоєнних, переселенців з України, котрих «визволителі» силою відривали від рідного грунту й вивозили десятками тисяч на чужину. «Той випадок, — згадував пізніше організатор і керівник «Смерічки» Левко Дутковський, — усім нам заліг у душу скарбничкою, куди ми впродовж життя збираємо любов світу до України, до української пісні та нашої мови, якою вона звучить…
Ці пісні саме й були тоді найсучаснішими, бо не могло бути інакше. З усіх навколишніх сіл і навіть з обласного центру приїздила тоді молодь до маленької Вижниці послухати і потанцювати під гарну музику, надто коли солістом колективу став Назарій Яремчук. «В Україні був свій «Бітлз» — «Смерічка», писала пізніше «Комсомольская правда»…
Потім пані Катерина ввімкнула запис його інтерв’ю — одного з останніх — у Канаді, в місті Вінніпег, де багато живе українців. Ті українці були вимушені покинути рідний край, щоби зберегти життя своє і своїх нащадків. Там, до слова сказати, опинився і зведений брат Назарія — Дмитро, колишній в’язень фашистського концтабору, вояк УПА, котрий довгі роки з-за кордону не признавався до родини, боячись зашкодити рідним.
Слухаємо живий голос Назарія — це зовсім не те, що спів, тут він значно ближчий до нас, ось наче поряд сидить і відповідає на запитання журналістки…
Того разу він полетів туди на операцію. Говорив, що хоче «у наступному році знову приїхати до Вінніпега і співати для вас». А відповідаючи на запитання про початки — про співпрацю з Володимиром Івасюком, про «Смерічку» та «Червону руту», сказав: «Адже усі ми були просто молодими хлопцями, які хотіли виразити у пісні свої почуття любові до краю, до Батьківщини — нашої України, до музики. Ми просто придумували вірші, мелодію до пісень і співали ці пісні. Як ті птахи, які співають не для слави, а для душі, а вийшло — для народу, для людей. І ці пісні стали величезною хвилею національного відродження. І це на початку 70-х років, коли якраз затискалися гайки Щербицьким і його клікою. А пісня вирвалася з отих сталевих рукавиць і полетіла. Її не можна було задушити. Потім, уже в 1972 — 1973 роках, нас таки зупинили. Але ненадовго».
І ще одну цитату хочеться тут навести — слова ті й сьогодні видаються актуальними, хоч мовлені були ще 1994-го. Відповідаючи на запитання про його, так би мовити, зірковість (а він справді був зіркою), Назарій Яремчук сказав: «Мені здається, є два поняття зірки. Одне, коли самого себе віддзеркалювати в тому образі. А друге, коли переломлювати ті промені від себе і віддавати їх людям. Я вважаю, що цей другий шлях найправдивіший. Ми повинні віддавати своє тепло людям. Чому співак співає? Багато співають на вулиці, вдома. Але не всі стають співаками. Певно, того співак є співаком, що у нього серце переповнене, як те блюдечко, добротою. А переповнюючись, воно переливається і віддається людям. Тільки тоді співак може співати, коли він має переповнене серце. І той другий варіант, коли людина віддзеркалює і віддає тепло, я вважаю, і запалює людей… Тому я вибрав другий варіант. Коли я у 1989 році започаткував фестиваль «Червона рута», як було важко, скільки було перешкод! Скільком молодим я допомагав. Скільки зараз з моєї допомоги з’явилось нових виконавців: Орест Хома, Інесса Братущик (нині відомий у світі дует. — Авт.), Павло Дворський, Віктор Мороз і багато інших. Стараюсь і нині допомагати. У Чернівцях проходить молодіжний фестиваль «Первоцвіт». Кожного року на нього я і апаратуру свою виставляю, і світло. Це немало коштує, але допомагаю за власний кошт і проводжу ці фестивалі. Разом з тим, роз’їжджаю зі «Смерічкою» на Схід, на Південь. Минулого року був у Харкові, Житомирі, Хмельницькому, Миколаївській області, Донецькій, у Запоріжжі, двічі в Одесі. На Південь необхідно нести українську пісню. На одному з концертів у Харкові один чоловік мені сказав, що він тільки з однієї пісні «Козаченьки» дізнався історію України».
Відомі композитори, артисти не вірили, що то виступає самодіяльний колектив і що більшість пісень саме у ньому народжуються. «Нічого собі — самодіяльність!» — вигукнув якось після концерту в Москві Василь Соловйов-Сєдой.
«Пісня-71», «Пісня-72», «Алло, ми шукаємо таланти»… Передача за передачею за їхньої участі. Це притягувало телеглядачів до екрана. А ще — записи на місцевому телебаченні. Саме такий запис пісні «Незрівнянний світ краси» у виконанні Назарія Яремчука зробив його популярним. А поспитайте-но сьогодні у молодих, чи легко їм пробитися на радіо, тим більше — на телеекран? «Не формат», — їм кажуть. А що ж тоді «формат»? Та всі ми знаємо, що: примітивна попса, часто вульгарна, безталанна, ще й російською мовою майже повністю. Живемо в Україні — а української пісні не чуємо. Навіть відомі українські виконавці з часом переходять на російську мову, проте чомусь вважаються українським співаками, ще й з титулами «золотих», «срібних» чи ще якихось там голосів України. України? Та вони ж поза українською культурою, поза українською мовою — але ж культура і мова є невіддільними. То хто ж вони тут? Краса голосу — то не лише чистий тембр, відшліфованість, легкість, це ще й почуття — їхня глибина, щирість… Не можна висловити в пісні чужою мовою найщиріші почуття — кохання, любов до рідної землі, своє захоплення світом, життям. Неорганічно тоді виходить, тому й не хочеться слухати таких співаків…
У листі про Назарія Яремчука його друг Віктор з Бориспільщини писав: «Недарма любив свою Буковину. Якось сказав: «А головне — мати надію, що ми будемо щасливими. Мати надію, що нарешті ми — народ, що нарешті ми відродимось, що ми станемо серед усіх у світі народів достойним, повноцінним і повнокровним… Вірю в геній нашого народу. Все-таки ми з гірших куточків історії вибиралися». Дуже актуальні, як на нинішній день, слова. Так, справді, бувало й гірше набагато. А народ виживав же! Бо саме біда і додає мудрості. Хоча… не раз думка тривожна з’являється: сили народові дає духовність його, його культура, мова, національна пам’ять, рідна віра… А духовність наша вже така понищена!.. І все з більшою ненавистю, злістю, нерозумінням її втоптують у багно, віддають на поталу, вбивають, щоб і сліду не лишилось. І лиш те, що справжнє, що вічне «наша пісня, наша дума», ця тонка, але потужна матерія може утримати нас, довести до здійснення волелюбних устремлінь багатьох і багатьох поколінь.
…Ми вийшли у двір, і пані Катерина частувала нас пахучими йонами з Назарієвого саду. А потім зірвала по червоній квітці — вони ростуть обіч доріжки, що веде до порогу від хвіртки. Вже були по-осінньому примерхлі, але все ще привабливі, з дивовижною енергетикою. Надто коли пані Катерина сказала, що це і є ота славетна червона рута. «Хоч дехто й думає, що це лише образ, лише символ», — сказала. І розповіла, що червона рута переселилася до них з гір — а вони осьдечки, одразу ж за хатою починаються, та, власне, гори тут — довкола. Буцімто знайшли червону руту під Говерлою чи на полонині Дземброня. «Коли одна з експедицій вивчала цей край, місцевий гуцул подарував кожному по квітці, але не показав, де ростуть. Та ось по роках «Червона рута» Івасюкова злетіла над світом, і з’явилась ця квітка цілюща на людських садибах… А вода з Гуцулова, тут неподалік, лікує зір, — додала наостанок. — Ось яке це місце, Назаркова материзна».
Та квітка й донині збереглася, хоч минув майже рік, стоїть вона у вазочці поряд з кетягом червоної калини з обійстя Івана Миколайчука, ще одного українського генія (чиє серце не витримало численних заборон та обмежень на творчість), одного з тих, що на них тримається підмурівок нашої духовності, хоч давно вже нема їх з нами…
Але те, що не вмирає — дух їхній, талант, мужність, — передані у спадок. У спогадах про них, у їхній творчості — кінофільмах та зіграних ролях, у книжках та картинах, у піснях.
… Вставляю диск — він завше на видноті — і за мить…
Гей, ви, козаченьки,
вітер в чистім полі,
Научіть нащадків так любити волю.
Гей, ви, козаченьки,
спомин з м’яти-рути,
Научіть минулу славу повернути.
Слухайте ці пісні, і в душу вашу вливатиметься непереборне бажання долучитися до втілення ваших мрій про Україну.
Роман КРАКАЛІЯ.