Український рок почався не в Києві, не в Харкові і не у Львові. Він почався у прикарпатському Косові чотири десятиліття тому. У невеличкому районному центрі зародилася унікальна музична формація – рок-група «Гуцули».
Унікальність їхня вже бодай у тому, що грати справжній хард вони почали в далекому 1969 році. У ті часи рок-музику в есесері знали і грали одиниці. А таку, як «Гуцули», – взагалі ніхто на той час. Жорсткі гітарні рифи, як у «Deep Purple», з текстами на гуцульській говірці ставили на вуха все живе в Косові і околицях. Автор цих рядків сам пережив такий концерт в 1974 році і може авторитетно свідчити: «Гуцули» – це найбільший рок-н-рольний міф України дотепер.
«Галицький кореспондент» розмовляє з Любомиром Гавришем, одним із засновників групи.
– З чого все почалось у тому далекому 1969 році?
Почалося то всьо з Косівського технікуму народних промислів, з актового залу. Музика в світі лиш починалася. Вечори художньої самодіяльності, кожної суботи був якись КВН, відповідно, якісь групи створювались. Але все, так би мовити, органічним методом, така ситуація у світі була. Десь щось можна вчути було по радіо…. Мені тоді було років 17-18.
– З якої музики почали?
Ми почали вчитися на гітарах, грали інструментальні речі, потім трохи навчилися і почали грати інструментальні композиції, а потім почали потихенько співати – спочатку навіть не мали в що. Перша наша власна пісня – «Ой, яка ти, чічко, файна», до речі, вона є в репертуарі «Кобзи» – не знаю, як вона до них потрапила. Написали ми її в 1980 році.
– То ви починали з українських пісень?
Починали з різного. Щось і своє робили. Ми ж гуцули, виросли тут, співали з дитинства, дехто навіть з першого класу по весіллях грав.
– Я питаю, бо бачив вас в 1974 р. у Верховині, і ви вже тоді такий рок грали, як «Deep Purple». І це у роки, коли хіба якісь ВІА грали. Дуже дивно було зустріти на весіллі в горах музику, яку тоді тільки з радіо чи з заборонених пластинок можна було почути. Звідки ви те все брали?
Була така собі станція «Свобода». А був в нас ще такий колега Володя Бойко, зараз він доктор фізико-математичних наук, професор у Києві. Він тоді вчився в Київському універі, і там вчилися люди з-за кордону, які привозили музику, і ми слухали. Вчилися спочатку, потім почали копіювати, а потім почали робити на свій лад. Все йшло природнім шляхом, то не було штучно створеним, як зараз це робиться.
– Проблем не було із спецслужбами?
Та всяке було! Писали статті, розганяли, викликали в компартії, допитували в КГБ, бо то в 1974 році національні прапори повісили над райкомом партії, приїздив начальник КГБ допитував… Ну, а ми що? Ми музиканти, а не політики! Собі своє любили, бо ми тут народилися!
– Концертів багато було на той час?
Коли ми починали, то ми грали танці в будинку культури. То з’їздилися з усіх навколишніх районів нашої області, так що, практично, в будинку культури на танцях не було де стати!
– А звуковий апарат ви самі робили?
У вас є такий у Франківську знаменитий Валера Ткаченко, «Лєнін» йому кажуть. То він нам зробив колонки і лампові підсилювачі по схемах «Маршал», плюс потім ренти появилися, щось трошки там почали добувати через відділ культури, бо ми таки дохід йому приносили, будемо говорити так. З концертами каталися… Толік Юрійчук, наш вокаліст покійний, з Хмельницької філармонії притарабанив, потім хлопці поїхали в ту філармонію, щось два чи три місяці покантувалися, і так і вернулися. От така то ситуація.
– Коли був найбільший розквіт «Гуцулів»?
То було кілька етапів розквіту. Ми кілька разів вмирали і відроджувалися. А розквіт був, дуже грамотна музика була десь рік 1972-1973, нас тоді четверо було, я ще тоді грав на барабанах. Ми грали українську естраду: Поклад, Шамо, співали чистенько на три голоси – це був перший період, була серйозна музика. Потім приїхав Валера Ткаченко, він донедавна був гітаристом «Свитязя», поки він не розпався, і зробили свіжий етап – почалися вже пісні, нами придумані. Виступали в Франківську на якомусь конкурсі. Потім в газеті написали, що якщо виступати, то не з таким громом, як гуцули. Потім в парку Шевченка заграли своє – ну, декому сподобалося, дехто хотів нас бити…
– А бити за що?
За те, що ми по-українськи співали. Всякі були ситуації. В 1974 р. колектив помінявся, хлопці вернулися з філармонії, а я пішов вчитися. Я підігнав їм одного клавішника з технікуму Валеру Анікіна, де він зараз є – не знаю, за всю історію – то найкращий клавішник. Ми тоді Львів в 1974-75 р. піднімали на роги, бо спочатку виступали в Інституті декоративно-прикладного мистецтва, а потім в університеті на інтерклубах – всі музиканти львівські приходили слухати і ще сперечались, хто кращий гітарист – Балабан львівський, який на той час одним з кращих в Україні був, чи наш Славік Гєба. Потім був ресторанний період. В 1988 році зібралися, то було 10 років перериву, і зіграли свій старий репертуар. Тоді якраз «Не журись» в Косів приїхав, вони починали свою творчу кар’єру, я з того часу знайомий з Морозовим…
– А як сталося, що така команда на «Червоній руті» в 1989 р. нічого не здобула?
Просто ніякої інформації не було. Ми були дипломанти в номінації на кращу пісню про рідний край…
– Це зрозуміло, але ж для загалу ви стали відкриттям. Після тої «Рути» почали виступати «Гадюкіни», Віка, а про вас нічого чути не було.
Ну, Віка Врадій свого часу перемогла на конкурсі «Міс Рок-Європа»! То є величина. А «Гадюкіни» то є проект Бебешка! Бебешко продюсер такий, що хто з ним годен потягатися! Нас рахували націоналістами, а то всьо – космополіти!
– Але «Червона рута» – фестиваль все-таки національний, навпаки, на вас би мали звернути увагу. Чому так сталося?
Не знаю, треба над цим добре подумати. А ви бачили цю останню «Червону руту»?
– Бачив, так. Біда…
Не то шо біда, то крайна біда! То є нижче від того, що починалося! То зійшло всьо на гроші. І наприклад, я рахую так, що рок і поп – то є штука окрема. Рок – це музика революції, а поп – це музика набитих гаманців! А по телевізорі, по радіо послухайте, що в репертуарі… Не знаю, чия це політика… Ми робимо собі своє.
– Чи були у вас плани після «Червоної рути» записатись і видати пластинку?
Планів було багато. Впиралося все в якісь нюанси, дрібниці. Магнітоальбом «Афини» писали ми в 70-х роках.
– Він зберігся?
В 1989 році писав нас Місько Шеремета на свій там якись американський магнітофон, в залі клубу. Пробували писатися в Коломиї на студії в Бойка.
– А зараз «Гуцули» концертують?
В нас склад з 1989 р. зберігся. Гєба помер, замість нього молодий гітарист, всі решту ті, що були на першій «Червоній руті». Зараз наш стиль трошки помінявся, раніше ми грали хард-рок, а зараз ми граєм хард енд хеві. А на рахунок концертної діяльності, то треба мати або продюсера, або спонсора. Ну є всяке, просять – їдемо, не просять – не їдемо. Виступати будемо 14 чи 15 жовтня на Покрови, тут, в Косові, біля будинку культури. В нас буде благодійний концерт збору коштів на відбудову церкви, яка згоріла. Ну, є плани десь пізніше на день студента в інституті виступити для студентів, бо фактично група там і народилася. Далеко ми не можем їздити, бо вже старі.
– «Гуцули» – одна з найстаріших наших груп, легенда українського року. І досить дивно, що про вас так мало відомо. А спроби знайти якогось менеджера?
Граємо для душі! Хочемо грати – радимося, збираємося. Там почали – не пішло, ще десь почали… Потім я кинув ідеї і почав ходити по районній раді, були гроші, купили вже більш-менш нормальну апаратуру: маємо звук власний, барабани фірмові, маємо залізо – грати можна, є на чому. Але сидимо в тому самому будинку культури, в тій каптьорі, де і колись починали, раз у тиждень робимо репетиції, бо двоє чоловік не косівські – доїжджають. От така сувора реальність.
– Репертуар поновлюєте чи свої старі хіти шліфуєте?
Гонимо всьо! Є нові пісні. Але трошки інакше виходить. Тоді був принцип творчості колективний, а зараз – індивідуальний. Нові пісні ще не даємо, бо в деяких аранжування зроблене, а деякі ще сирі, їх треба зробити. Є такі пісні, що якби їх дати нормальному аранжувальнику українському, вони спокійно виходять хітами. Там і слова, і музика – все відповідне. Ну, а ми провінція.
– Що для вас є визначенням рок-музики?
Це спосіб життя, спосіб мислення, спосіб відчування навколишньої дійсності.
– Як було з відомим sex, drugs, rock & roll? Мається на увазі, у вас як у справжніх рокерів, було там – жінки, спиртне, наркотики?
Ну, наркотиків не було, алкоголь – у всіх був, Гєба пішов через це діло, тому що він був професіонал і до всього відносився професійно. А жінки – то ясно. Там, де рок, там і жінки! Ми були молоді, то природа.
Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ