Яцола Володимир

Володимир Яцола (22.04.1954 – 18.10.1979) – відомий івано-франківський композитор, музичний керівник ансамблю “Гуцулочки”.

Про Володимира Яцолу хотів написати ще тоді, коли у віснику обласної ради та обласної державної адміністрації «Некрополі Прикарпаття» (жовтень—листопад 2000 р.) натрапив на коротку інформацію про поховання цього талановитого композитора на чукалівському цвинтарі. Почав піднімати підшивки обласних газет за 70-ті роки — в цей час його творчість досягла апогею… Та схоже було на те, що життя В. Яцоли оповите якось таємничістю… В обласній науковій універсальній бібліотеці імені І. Франка теж не знайшлося ніякої конкретної інформації. Разом з тим, я глибоко усвідомлював, що ім’я такої неординарної особистості, яким був свого часу Володимир Яцола, просто не може бути забуте. Адже після себе він залишив чималий творчий доробок, переважно пісні, які нині так потрібні українському ефірному просторові.

Щодо вшанування пам’яті В. Яцоли крига ніби скресла 2001 року, коли 23 травня в обласній філармонії пройшов вечір пам’яті «Повернення Володимира Яцоли», який організували Н. Кукурудза та його близькі друзі й шанувальники. Цей вечір мав стати прелюдією до ширшого відзначення в 2004-му 50-річчя з дня народження і 25-ліття від дня смерті прикарпатського композитора.

На жаль, тоді ім’я В. Яцоли так і не вшанували. І тільки торік появився ще один промінь, який пролив світло на цю неординарну постать, — у видавництві «Лілея НВ» вийшла книга «Недописані мелодії… Недоспівані пісні», присвячена його пам’яті.

«Ніхто не забутий» — таким був лозунг радянських часів стосовно учасників війни. Ніхто не може бути забутим і з числа тих, кого знищила радянська система. Володимир Яцола — один із цього ряду.

Він народився 22 квітня 1954 року в селі Сотбалці Новоукраїнського району на Кіровоградщині в сім’ї військовослужбовця Івана Ілліча Яцоли. Пізніше разом із батьками переїхав на Прикарпаття, до Надвірни. Навчався у місцевій восьмирічній школі, а також відвідував музичну — опанував гру на баяні.

З 1965-го родина живе в Івано-Франківську. Закінчивши восьмий клас середньої школи № 13, вступив до Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського, відтак хлопець служить в армії.

Звільнившись у запас, В. Яцола навчається в Івано-Франківському педінституті ім. В. Стефаника на музично-педагогічному факультеті. Тут він спільно з Галиною Кушнірук засновує ВІА «Гуцулочки», стає його музичним керівником. За час його праці у вокально-інструментальному ансамблі «Гуцулочки» досягли значних вершин — стали лауреатами республіканського фестивалю, першого Всесоюзного фестивалю самодіяльної художньої творчості, третього Фестивалю молоді України. Вони неодноразово виступали у великих містах тодішнього СРСР, здійснювали закордонні турне до Японії (1977), Польщі (1978), Алжиру (1979).

Потяг до творення власних мелодій Володя відчув ще навчаючись у музучилищі. 1972 року він написав свою першу пісню «Привітальна» на слова Романа Біля. Крім нього співпрацював з Миколою Кубиком, Романом Юзвою, Степаном Пушиком та іншими авторами текстів. 1979-го московська фірма «Мелодія» випустила платівку з піснями у виконанні «Гуцулочок». До золотого доробку Володимира Яцоли належать пісні «Аничка», «Чари», «Квіти сонця», «Загубив — не вернеш», «Пора весіль»…

Володимир Яцола перебував під творчим покровительством Володимира Івасюка, з яким був особисто знайомий і до якого часто приїжджав до Львова.

Як згадує у своїх спогадах Роман Біль, два талановиті митці з півслова розуміли один одного, бо їхня творчість була співзвучною ритмам того краю, де вони зростали, а аранжування й музичні вставки доповнювали тексти пісень, якщо вони були недосконалими.

Правда, якщо зоря Володимира Івасюка на той час уже яскраво засяяла на небосхилі музичної України, то зірка Володимира Яцоли ще досить тьмяно світила не небесному обрії і не могла пробитися крізь туман слухацької байдужості.

Володимир Яцола загинув за нез’ясованих обставин в одному з парків Івано-Франківська 18 жовтня 1979 року. Тоді йому було трохи більше 25 літ. У такому віці людина ще просто не здатна прагнути визнання чи слави, хоча і одне і друге у В. Яцоли було. Та сталася трагедія, яка не тільки найбільше зачепила рідних (до речі, батько Володимира у той час був другим секретарем Івано-Франківського райкому партії, а мати — старшим бухгалтером Івано-Франківської міжколгоспної інкубаторно-птахівничої станції), але й вразила багатьох людей, котрі не знали В. Яцолу особисто, але були знайомі з його творчістю.

Радянська система, давши певні можливості для розвитку культур народів СРСР, не врахувала того факту, що українська пісня — один із головних символів України — підніметься на вершину й витіснить з першого місця російську естраду. Більше того, навіть дехто з російських (Олексій Екімян) та білоруських (Едуард Ханок) композиторів почав писати пісні на українські тексти. Це, звісно, не сподобалося офіційній Москві, яка вміла розправлятися з національно свідомими талантами із союзних республік. Після смерті Володимира Івасюка смерть його побратима Володимира Яцоли виглядає як ланка одного ланцюга, навіть без спеціального розслідування. Хоча навіть і достеменне знання правди навряд чи замінить втрату, якої зазнала зі смертю В. Яцоли культура Прикарпаття.

Тепер нам, наступникам культурних традицій попередніх десятиліть, не завадило б подумати про гідне вшанування пам’яті Володимира Яцоли. Що в цьому плані варто зробити?

По-перше, на радіо й телебаченні підготувати й видати в ефір програми з розповіддю про композитора та його творчість, провести зустрічі з людьми, які близько знали Володимира Яцолу.

По-друге, в одному з музеїв Івано-Франківська має бути розгорнута постійна експозиція, присвячена В. Яцолі та ВІА «Гуцулочки» (зрештою, цей ансамбль, як і «Росинка», «Опришки», — то наша історія). Втім, можна б створити музей музичної культури Прикарпаття при інституті мистецтв Прикарпатського університету.

По-третє, обласному управлінню туризму і культури потрібно звернутися до міської ради з проханням присвоїти одній з вулиць Івано-Франківська ім’я Володимира Яцоли, а на вул. Матейка, де він проживав, установити меморіальну таблицю. І не слід чекати до наступних круглих дат, бо не помпезність святкувань у цьому разі є визначальною. Головне — щоб жила в наших серцях і в суспільній свідомості пам’ять про Володимира Яцолу, що непідвладна плинові літ.

Іван ДРАБЧУК

Всі доступні записи пісень Володимира Яцоли:

Анничка (сл. М.Кубика) – ВІА “Беркут”; ВІА “Гуцулочки”
Гей, як сонце спати ляже (сл. М.Кубика) – ВІА “Беркут”
Привітальна /Гори Карпати/ (сл. М.Кубика) – ВІА “Гуцулочки”

Анничка (сл. М. Кубика) – ВІА “Гуцулочки”

Гей, як сонце спати ляже (сл. М. Кубика) – ВІА “Беркут”