Руслана БІЛОЗІР: «Ігор залишився без пам’ятника, вулиці, фестивалю…»

Інна КОРЧУК, “Високий замок”

Десять років минуло від смерті великого українського композитора Ігоря Білозіра, але досі не виконано жодної з обіцянок влади та громади міста.

На могилі немає пам’ятника. Не знайдеш у Львові вулиці імені Ігоря Білозіра, про яку так багато говорилось. Фестивалю на честь композитора у рідному місті не організували. Прокоментувати ситуацію із вулицею та пам’ятником Ігорю Білозіру у міській раді Львова відмовились. У прес-службі ЛМР лише повідомили, що ситуація не зрушиться з місця, доки не надійдуть офіційні звернення від родини Білозіра чи громади міста. Кореспондент «ВЗ» вирішила дізнатись думку рідної сестри Ігоря Білозіра Руслани, чому місто забуває своїх геніїв.

– Пані Руслано, чому, на ваш погляд, сьогодні забувають людей, які намагалися підняти українську культуру?

– Коли думками повертаюсь до Ігоря і його надбань, розумію, який величезний музичний пласт він залишив для виховання молоді і захоплення старшого покоління. Але цінності забуваються, нівелюються владним суспільством. Наша з Ігорем мама щодня ставить перед собою запитання: чому ніде не звучить пісня її сина, і відповіді не знаходить. Обурює, що так звану музичну культуру у вигляді шоу-бізнесу творять без культури. Як їй пояснити, що сьогодні цінується лише те, що має низьку пробу, продажне, поверхневе, дешеве. А Ігорева пісня, мовляв, не формат. Боїмось зізнатись собі, що усе це робиться для того, аби ми не мали майбутнього як нація. Гірко, що такому культурно потужному народу пропонується вся ця дешевизна, вульгарність, оголеність тіла і душі. Звичайно, ми багатьох дратуємо своєю мудрістю. Тому є тисячі способів, щоб роздробити цілісність народу, його суть у різних сферах. А молодь, не розуміючи, у чому річ, всмоктує усю цю гниль. Не хочу вихваляти надбання свого брата. Але Ігор ніколи не творив пісень-одноденок. Він мусив пережити кожну ноту, тому його композиції з роками не втрачають актуальності.

– Що за ці роки все ж вдалося зробити для гідного вшанування пам’яті Ігоря Білозіра?

– Під час відзначення чергової річниці смерті Ігоря запитала у представників місцевої влади, чому нічого не робиться для вшанування пам’яті мого брата. Вже не просила пам’ятника, лише хотіла, щоб звучала Ігорева пісня. Адже це найкраща пам’ять для людини, яка творила для людей, нічого не беручи натомість. На моє запитання відповіли, що влада нагорі така. Але ж кожен із нас – влада, і може перевернути гори, було б лишень бажання. Приємно, що принаймні на Радехівщині, де народився Ігор, створили дитячу музичну школу імені Ігоря Білозіра, регулярно проводять конкурси його імені. А на кожну річницю смерті Ігоря без зайвого пафосу, без камер та оголошень з цієї школи приїжджають діти на його могилу і співають йому пісні. Але досі не видано нот Ігоревих композицій, ніде не чути його пісень, немає фестивалю його імені.

– Могила Ігоря Білозіра на Личаківському цвинтарі досі без пам’ятника…

– Розмов про надгробок за десять років велось багато. І річ навіть не в грошах. Довго думали над тим, яка скульптура повинна бути на могилі. Зверталось до мене кілька скульпторів зі своїми проектами, але жоден з них не припав до душі. Ігор був скромною людиною, тому надмірно пафосна скульптура була б йому чужою. Але і сучасні варіанти тут не підійдуть, адже навколо на Личаківському цвинтарі височіють класичні пам’ятники.

– На рівні міської ради кілька разів піднімалось питання про відкриття вулиці імені Ігоря Білозіра. Чому справу зупинили?

– У кінці 2003 року в міській раді почали говорити про вулицю Білозіра. У 2004 р. це питання винесли на сесію і вирішили площу Липневу перейменувати на площу ім. І. Білозіра. Коли поїхала туди і побачила, що це не площа, а брудне місце із купою сміттєвих баків, наполягла на тому, щоб у міській раді пошукали інші варіанти або прибрали цю територію. Відтоді справу відклали. Пропонувала перейменувати вулицю Чайковського на Білозіра, а Чайковському знайти інше місце. Адже з ансамблем «Ватра» Ігор досяг апогею своєї творчості у Львівській філармонії. Або перейменувати вулицю Фредра, де жив Ігор, і де ми плануємо зробити його музей. Але цих пропозицій не сприйняли. Були спроби громадських організацій зрушити це питання, збирали підписи. Та справа знову не пішла. Зате влада міста завжди знаходить час на те, щоб провести чергове свято, на кшталт Дня шоколаду. Не маю нічого проти таких дійств, але вони ж не несуть жодного повчального змісту, в їхній суті – поверховість. А справжні виховні речі закопують у землю.

– На якому етапі впорядкування музей Ігоря Білозіра?

– Найкраще місце для створення музею – квартира Ігоря на вулиці Фредра, в якій він жив до останнього дня. Там лежать усі його речі, зошити з недописаними нотами… Але через те, що після його смерті у цьому помешканні ще не один рік жила дружина Ігоря Ольга з мамою, сестрою, потрібно було навести там лад. Після того, як фонд Білозіра викупив цю квартиру, почали робити там ремонт. На все це необхідні чималі кошти. І так з року в рік відкриття музею переноситься. Ще однією затримкою є те, що для музею хочу віднайти давні сценічні костюми ватрівчан, але пошуки не дають результату. Хочеться, щоб Ігорів музей не був подібним на звичайну квартиру. Там обов’язково повинні звучати його пісні. Адже якщо Ігореві композиції не ротуються у телерадіопросторі, то повинні жити бодай у його помешканні.

– На що сподіваєтесь від нової влади – ситуація покращиться чи зайде у глухий кут?

– Важко щось прогнозувати. У радянський час, в період жорсткої цензури, творчість Ігоря стрімко розвивалась, була шалено популярною серед народу. Вимальовувався не просто ВІА «Ватра», а ціле театральне дійство. Та з приходом незалежності ситуація лише погіршилась. Чекали, що з 2005 року нова демократична влада повернеться до нас обличчям. Не вплинула на справу і тодішній міністр культури, колишня дружина Ігоря Оксана Білозір. Ми з нею взагалі мало спілкуємось.

P.S. За правилами українського правопису у прізвищі Білозір у непрямих відмінках «і» чергується з «о» (Білозора). Але на прохання родини композитора залишили форму прізвища без змін.

Юрій КЕДРИНСЬКИЙ, голова Фонду імені Ігоря Білозіра:

Незважаючи на те, що Фонд володіє авторськими правами Ігоря Білозіра, до нас не звертаються, коли хочуть випустити платівку Ігоря чи ротувати його композиції. Надходжень до Фонду практично нема.

Плануємо радикально змінити тактику дій. У деяких питаннях не будемо слухати Руслану і матір Ігоря, які через скромність хочуть усе робити тактовно і ненав’язливо. Руслана завжди наголошує, що не має морального права іти у когось щось просити. Але зараз час займати активнішу позицію.