Гмиря Борис

Борис Романович Гмиря
[23.VII (5.VIII).1903 – 1.VIII.1969]

Бас, один із найвидатніших вокалістів ХХ сторіччя. Оперний співак та чудовий виконавець українських народних пісень. Ще за життя попав у міжнародний довідник “Who is who?”, що само по собі є безпрецедентним фактом. Пишуть, що у світі видано МІЛЬЯРД лише пластинок Гмирі — не беручи до уваги компакт-дисків та ін. Мав красивий голос теплого, оксамитового тембру, дуже широкого діапазону (Борис Романович вільно й чудово співав баритональні партії, а романси навіть тенором, хоча такі “експерименти” досить небезпечні для голосу будь-якого співака), тонкий художній смак. Для його виконань було характерне повне злиття драматичної та музичної основи.

Народився в Лебедині (тепер Сумська область) у сім’ї простого робітника-каменяра. По закінченні початкової школи одинадцятирічний Борис пішов у найми, щоб хоч якось допомагати родині. А далі — сторож, вантажник, кочегар, друкар, архіваріус, діловод, технік і навіть відповідальний секретар товариства “Геть неписьменність”…

Лише в 27 років Б. Гмиря отримує середню освіту. В 1935 він закінчив Харківський інженерно-будівничий інститут, в 1939 — Харківську консерваторію. З 1936 (тобто ще студент третього курсу) — соліст Харківського, з 1939 — Київського театру опери та балету. Під час війни артист опинився в окупації. (За одними відомостями — лежав дуже хворий, за другими — війна застала його на відпочинку в Криму, і Гмиря просто не встиг на поїзд, яким театр евакуювався до Уфи; за третіми — попав у цю халепу просто внаслідок своєї легковажності: “Навіщо кудись там евакуюватись — війна через тиждень скінчиться”…). Щоб вижити, співав у Харківському театрі в сезон 1941-1942 рр. партії Сусаніна, Тараса Бульби, Коллена в “Богемі”, Рокко в бетховенівськім “Фіделіо”. Німці відразу зрозуміли, що Гмиря — великий майстер і не чіпали його, ставилися з повагою. Легенда про те, що Гмиря нібито “співав для Гітлера” — не більш ніж байка. У 1943 році перед зайняттям Харкова червоними військами артист був змушений покинути місто. Від 19 вересня 1943 до 1 червня 1944 працював у Кам’янці-Подільському: спочатку в переведеному сюди німцями Полтавському музично-драматичному театрі, а після зайняття Кам’янця-Подільського більшовиками — в міському музично-драматичному театрі. Так, 14 квітня 1944 у Кам’янці-Подільському брав участь у постановці опери “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського, 30 квітня 1944 у великому концерті, присвяченому Першотравню, виконав пісню “Эй ухнем”. “Пляма в біографії” отруїла все життя, але не мала катастрофічних наслідків для Бориса Романовича — може, тому, що його любили всі керівники СРСР, хоч він і не дуже тягнувся до спілкування з ними. На дачі Сталіна в Кунцеві зберігається ціла купка пластинок Гмирі, кожна з яких помічена жирним червоним плюсом. А на пластинці із записом пісні “Гуде вiтер вельми в полi” стоїть відразу п’ять плюсів. В 1951 р. під час декади українського мистецтва в Москві на документі про присудження Борису Романовичу звання народного артиста УРСР Сталін власноручно зробив виправлення і вписав “народный артист СССР”. В 1952 Гмиря отримав Сталінську премію. Його також дуже любив і Хрущов, та й з рук Брєжнева він приймав найвищі державні нагороди. Але за кордон у розвинені країни співака ніколи не випускали.

4 серпня 1969 року піснею “Чуєш, брате мій” у виконанні капели бандуристів Україна навіки прощалася з Гмирею. Похований артист на Байковому цвинтарі у Києві. 1979 року встановлено надгробок (скульптор К. Кузнєцов).

Борис Гмиря відомий і як камерний співак українських і російських романсів, був прекрасним виконавцем багатьох українських народних пісень. Гастролював за кордоном, але тільки в країнах, контрольованих радянською Москвою. Загалом дав майже 2000 концертів.

Внесок Бориса Гмирі у світову музичну скарбницю:

Понад 600 камерних творів:
290 українських народних пісень і романсів;
179 російських народних пісень і романсів;
понад 100 західних пісень і романсів.
39 оперних партій (77 арій) української, російської та західної класики.
85 фрагментів із вокально-сценічних і симфонічних творів.
30 трансляційних концертів.
200 платівкок, які видавалися понад 120 разів накладами від 100 тисяч до 600 тисяч примірників.

Епістолярна спадщина:
150 рукописів науково-популярних і мистецьких статей.
8 зошитів-щоденників обсягом 1865 сторінок (1939—1969).
7 тисяч листів.

Основні партії:
Тарас Бульба (“Тарас Бульба” Миколи Лисенка).
Трохим (“Наймичка” Михайла Вериківського).
Сусанін (“Іван Сусанін” (“Життя за царя”) Михайла Глінки).
Медьник (“Русалка” Олександра Даргомижського).
Мефістофель (“Фауст” Шарля Гуно).

Вокальні цикли:
“Зимова дорога” Франца Шуберта.
“Пісні й танці смерті” Модеста Мусоргського.
“Перські пісні” Антона Рубінштейна.
“П’ятиденка” Дмитра Шостаковича.

Відзнаки:
1939 — лауреат Всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців (друга премія).
1951 — Народний артист СРСР.
1952 — лауреат Сталінської премії.
1960 — нагороджено орденом Леніна.
1962 — ім’я Гмирі внесено у престижну Міжнародну енциклопедію Who is who?

Задумав дідочок, задумав жениться (у. н. п.)

Ой лопнув обруч (у. н. п.)

Ой ходила дівчина бережком (у. н. п.)