Петрусенко Оксана

Оксана Андріївна Петрусенко
[5(17).II.1900 – 15.VII.1940]

Найвидатніша представниця української вокальної школи (лірико-драматичне сопрано), Народна артистка України (1939). Справжнє ім’я – Ксенія Андріївна Бородавкіна. Петрусенко – псевдонім, взятий на честь першого чоловіка, диригента і композитора Петра (Петруся) Бойченка. Дитячі і юнацькі роки провела в Севастополі, де брала уроки співу у старенького вчителя-українця, потім співала в аматорському українському хорі, яким керував Георгій Йосипович Загало, і де 1918 р. вона вступила до пересувної української трупи Глазуненка. Довідники визначають як місце її народження село (зараз місто) Балаклею (по-іншому Балаклію) Харківської губернії, але останніми дослідженнями точно встановлено (знайдено запис у церковній книзі про хрещення), що співачка і народилася в Севастополі. (Плутаниця, мабуть, виникла тому, що з Балаклеї був її батько, якому через туберкульоз лікарі порадили переїхати до Криму, і який, власне кажучи, жив на дві домівки). В довідниках неправильно перераховано й старий стиль на новий: оскільки 1900-й рік ще відноситься до XIX сторіччя (а не до XX-го), то треба додавати не 13, а 12 днів, і вважати днем народження співачки не 18, а 17 лютого.

Для високого мистецтва Оксану Петрусенко відкрив Юрій Шумський, до якого на репетицію випадково потрапила виснажена тифом висока дівчина в подертій, з чужого плеча шинелі. Почувши її голос, молодий актор попросив дівчину заспівати і… був надзвичайно вражений. Завдяки підтримці Шумського Петрусенко поступила в Київський музично-драматичний інститут ім. М.В. Лисенка (навчалась в 1923-24, була протеже Панаса Карповича Саксаганського, який завжди називав її дочкою й улюбленою ученицею), та через складні сімейні обставини та брак коштів залишила його і стала професійною артисткою, фактично не маючи повноцінної музичної освіти. Вона працює в одній з українських мандрівних груп, але заповітною її мрією стає оперна сцена. Проте спроба ввійти до складу солістів Харківської опери закінчується невдачею: Харків тоді був столицею України, і в опері там працювало кілька зірок світового рівня – так що штат був заповнений. Її запрошують до Казанського оперного театру; вона погоджується і блискуче дебютує у партії Оксани в опері “Черевички” П. Чайковського. Після двох років в Казані трохи працює в Баку. Далі її другий чоловік, оперний тенор Василь Москаленко, отримав запрошення спочатку до Свердловського, а потім до Самарського театру, і Оксана була змушена працювати там же, де й він. Нарешті, в 1934 Оксану Андріївну прийняли солісткою Київського театру опери та балету, де вона працювала до самої смерті. Ці шість київських років – роки її тріумфу і слави, час народження легенди й оформлення міфу примадонни, якій аплодував, яку приймав, розмовляючи з нею довше призначеного, сам Сталін. По іронії долі не вона йому, а він їй подарував своє фото з написом, дружньо назвавши “товарищем Оксаной”.

Співачка Зоя Гайдай (теж з Київського ТОБ і теж сопрано – тобто, так би мовити, “конкурентка”) пише про О. Петрусенко коротко і просто: “Слід сказати, що такого великого успіху, який мала Петрусенко, я не пам’ятаю ніде і ні в кого”. Коли 1936 р. в Москві відбувалася Декада української літератури та мистецтва, у Великому театрі давали “Запорожця за Дунаєм” з участю О. Петрусенко. І спектакль… був елементарно зірваний: після виконання Оксаною пісні Одарки (“Ой, казала мені мати…”) в залі зчинилося щось неймовірне. Виставу було припинено. Співати на “біс” у Великому театрі не дозволялося. Та очевидець, концертмейстер Ніна Скоробагатько, згадує: “До пульту В. Йориша хтось підійшов, шепнув кілька слів – і диригент, порушивши традицію, змахнув паличкою, наказуючи оркестру знову починати пісню Одарки. Петрусенко повторила її з неменшим блиском”. На вулицях українських міст за Оксаною, де б вона не з’являлася, завжди йшов натовп народу… В останні роки життя Петрусенко наполегливо запрошували на роботу в Москву, до Великого театру, але на відміну від багатьох інших українських співачок чи співаків (згадаймо хоча б Белу Руденко або Івана Козловського) вона відмовилась залишити Україну.

Співачка мала соковитий, унікально виразний голос величезного діапазону (Іван Семенович Козловський пише, що “їй було притаманне специфічне звуковедення: вона співала у високому регістрі майже оголеним звуком, який водночас звучав красиво”), яскравий драматичний талант. З особливим успіхом виконувала партії в національних українських операх: Наталка (“Наталка Полтавка” М. Лисенка), Оксана та Одарка (“Запорожець за Дунаєм” С. Гулак-Артемовського), а також в операх російських класиків. Виступала як концертна співачка; блискуче виконувала українські народні пісні. Розповсюджена думка, що українські народні пісні серед жінок найкраще виконувала саме Оксана Петрусенко, і нам це аж ніяк не здається перебільшенням.

Народивши другого сина, раптово померла через вісім днів після пологів. Офіційна причина смерті – великий тромб, який підступив до серця, але є й версія про отруєння (особисте життя співачки за драматизмом заслуговує пера Шекспіра). Оксану ховали, обливаючись сльозами, весь Київ і вся Україна. Домовину з її тілом люди несли на руках через усе місто. За труною не йшов лише старший син Оксани Андріївни Володя. Кажуть, що не хотів бачити свою маму мертвою. Та це могло бути й реакцією підлітка на останнє материне кохання… Володя ненадовго пережив матір – він помер навесні 1944 р. в евакуації в Іркутську від туберкульозу легенів, не доживши навіть до двадцяти років.

Другий син Оксани Андріївни, Алік, від якого ще до його народження відмовився батько, став головним редактором головної української газети, далі – членом ЦК КПУ, депутатом Верховної Ради, кандидатом наук, академіком. Хлопчика виростила, виховала закохана у його матір, в її мистецтво молода дівчина Алла Георгієвна Педченко, яку син співачки вважав своєю другою матір’ю. В її паспорті було вписано: син – Петрусенко Олександр Андрійович. Він виховав двох дітей. Це онуки Оксани Петрусенко… Сам Олександр Петрусенко нещодавно помер.

Навгороді коло броду (М. Лисенко – Т. Шевченко)

Спать мені не хочеться (у. н. п.)

Чи я в лузі не калина була (у. н. п.)