Аналіз пісенної спадщини Богдана Янівського

Богдан Янівський звернувся до пісенного жанру в 1967 році. В його пісенній спадщині можна провести умовну класифікацію, де помітним є звернення композитора до віршів одного поета для створення багатьох творів. Вірші Богдана Стельмаха подобалися композитору, він написав багато пісень, звернувшись саме до цієї поезії. З 1967 – по 1979 роки, народилися твори, які виконуються і є відомими в наш час. Серед найвідоміших творів на слова Б. Стельмаха, такі: “Залицяльники” (1967р.), “Гуси-лебеді” (1969 р.), “Колискова для матері” (1972 р.), “Є на світі казка” (1973 р.), “Карпатська колисанка” (“Верховинська колискова”,1974 р.), “Не забудь”(1978 р.), “Осінні тихі дні” (1979 р.)
В 1967 році Б. Янівський написав пісню “Залицяльники” на слова поета Богдана Стельмаха. В музиці цього твору, відчутний тісний зв’язок із народною піснею, розкриваються почуття закоханих людей. Написаний, як і багато його інших творів, які будуть розглянуті далі, для виконання в дуеті. В творчості композитора надзвичайно помітним є використання саме дуетних форм викладу мелодії. Це своєрідна сучасна інтерпретація жартівливої народної пісні. Однією з перших ознак за якою ми можемо відчути цей зв’язок – це тематика твору. Згадаймо деякі українські народні пісні, такі як “Ти до мене не ходи”, “Через сад, виноград”, та багато інших, неперевершених взірців народного мистецтва, в яких так само як і в пісні «Залицяльники» розповідь ведеться про закоханих героїв. Жвавість, грайливість, гумор – головні складові компонети даного твору.
В задумі композитора, пісню повинен заспівувати один виконавець (чотири такти), а далі повинен звучати дует (чоловічі голоси), що зображає двох невдах, які розповідають історію про невдалі залицяння до дівчини.
Поезія Богдана Стельмаха, яку вдало підібрав композитор, прекрасно зливається в одне ціле із створеною музикою. Вже під час вступу музичний матеріал розкриває зміст і характер твору. Звучання останніх акордів вступу налаштовує виконавця і слухача на подальшу розповідь про пригоди двох парубків. Музика і літературний текст так органічно зливаються безпосерсдньо завдяки вміло створеній мелодії, а треба зазначити, що вона не є інтонаційно складною. Б. Янівський, керуючись застосуванням простої мелодики і ритміки, створив надзвичайно доступний для загалу твір.
Однак, в творі постає інша проблема та цікаве завдання. Пісня написана в куплетній формі і тому виконавці мають надзвичайно яскраву нагоду виразити всі задуми композитора за допомогою власних можливостей. Тобто, автор дає виконавцям змогу власними зусиллями створити образ, проявити свою здатність творити, а це є дуже важливою ознакою характеристики доброго, вмілого виконавця.
Щодо супроводу, то варто зазначити, що композитор надав йому виключно підтримуючу роль. У партії фортепіано, в лівій руці використане своєрідне остинато, що надає звучанню акомпанементу рівності, і зосереджує слухацьку увагу на точності ритмічної та метричної сторони твору.
На прикладі даного та й багатьох інших творів можна спостерігати тісний зв’язок між творчістю Б. Янівського та народною творчістю. А ця ознака є хорошою, тому що в нашій, українській народній творчості є багато унікальних взірців, з дослідження і детального вивчення яких, розпочалося творення українського професійного мистецтва, зокрема музичного.
Для своїх пісень Б. Янівський підбирає цікаві теми і образи. Звернувшись до поезії Б. Стельмаха, в 1973 році, він створює пісню “Є на світі казка”, в якій за допомогою майстерності і вміння розкривати в музиці літературний текст, створив дещо фантастичні образи . Із самої назви пісні випливає весь зміст. Композитор розпочинає твір вокалізом, який виконує роль вступу до подальшої музичної розповіді. Чотири перші такти звучать у виконанні одного голосу, а далі вступає другий і тим самим продовжує думку автора. Короткий по тривалості вступ несе в собі великий обсяг інформації, потрібної для сприймання твору.
В загальному, пісня має грайливий, веселий характер. Щоб повністю відобразити його, Янівський застосував оригінальні гармонічні і мелодичні засоби, зокрема: перехід на початку приспіву у тональність fis-moll, що якоюсь мірою несе в собі таємничість і загадковість. Що стосується мелодії, то вона завдяки темпові і ритмічним особливостям, є доступною для слухача і виразно відображає настрій пісні .
Виходячи із казкового тексту, Б. Янівський знайшов дуже вдале вирішення його в музиці. Композитор створив на перший погляд інтонаційно просту мелодію куплету, для виконання одного, а можливо і двох виконавців в унісон. А приспів, зі словами “Там тебе чекає юний князь…” – за задумом композитора повинен виконуватись в дуеті (двоголосся побудоване на основі інтервалу “терція”).
Богдан Янівський великої ролі надає супроводу, який допомагає виразити характер твору. Завдяки вдало написаному супроводу, мелодія набуває повноти, вона ніби оздоблена прикрасами. Також, акомпанемент виконує без сумніву допоміжну функцію. Прекрасний баланс між словом і музикою, допомагає слухацькій аудиторії перейнятися задумом авторів і «побачити все на власні очі»
Довершеним, вважається той твір, в якому спостерігаються органічне поєднання всіх засобів музичної виразності. На мою думку, в даній пісні, Янівський вміло досяг гармонії і довершеного балансу між цими двома поняттями. Під час прослуховування пісні «Є на світі казка», слухач насправді занурюється у світ казки, у чудовий світ дитинства, де кожна людина є бажаним гостем.
До поезії Стельмаха, Б. Янівський звертався з 1967 року – по 1979 рік. На протязі цих років композитор створив пісенну галерею образних сфер. Одним із найцікавіших “експонатів” можна назвати твір “Колискова для матері”. Написана пісня в 1972 році. Окрім всіх моментів, що стосуються музичного матеріалу, в цьому творі зібрано дуже багато почуттів, особливо відчутним є присутність відчуття болю і втрати. В музиці передані всі тонкощі голосу людської душі, а особливо душі матері, що втратила найдорожче з усього, що в неї було на світі. Сини, співаючи матері колискову увісні, промовляють: «Далі жити треба…», тому що наступає ранок нового дня, нова сторінка у житті найдорожчої для них людини.
Музика вступу, уже настроює слухача на відповідні думки, несе багато інформації про події, що будуть оспівані в пісні.
Композитор тісно пов’язав текст і музику , роблячи потрібні музичні акценти на відповідних моментах в літературному тексті. Мотиви колискової, слухач може виразно почути на словах: «Люлі, синку, люлі…» – яскравий приклад взаємозв’язку тексту і музики. Дуже доречною в даному музичному епізоді, є зміна тональності з мінору на мажор, що надає словам світлого смислового відтінку.
Пісня написана для одного виконавця (соло). Композиторська майстерність виявилась і у написанні акомпанементу до неї. В супроводі відчувається підтримка для голосу, для мелодичної лінії.
Безумовно, музика по характеру, цілком повинна перебувати в гармонії з текстом. Б. Янівський, саме зумів відтворити в мелодії і в акомпанементі весь зміст літературного тексту. Композитор використав відповідну до тексту ладово-гармонічну систему, це: уміле поєднання мажору і мінору у відповідності із словом ; використання основної тональності с-moll, що завжди асоціювалася з кольором трагізму.
Для втілення задуму твору, композитор обрав куплетну форму викладу. Цей твір можна тісно пов’язати з українською пісенною спадщиною, з жанром побутової музики, що розповідає про ту, чи іншу подію, що трапилась з головним персонажем твору, а також про його почуття і переживання. В даному випадку, це страшне почуття болю і втрати найрідніших людей. Слухач має можливість за допомогою музики, повністю пережити всі події. І це є яскравим свідченням того, що пісенна форма є найкращою для розкриття тонкощів людської душі, усіх її найпотаємніших закутків.
Пісня Б. Янівського – це цілісна розповідь, що спонукає слухачів до роздумів над глибокими за змістом подіями що оспівувалися в даному творі.
В 1972 році також була написана пісня на поезію Богдана Стельмаха “Голубівна”. Музика насичена барвами народності, які проявляються у використанні особливих зворотів, а також своєрідною є і тематика твору. Безперервність мелодичної лінії, незвичні і цікаві ладово-гармонічні співставлення, прекрасно підібраний літературний текст, зв’язок з народною пісенністю – все це, являється суттєвими складовими даного твору.
У чотирьох тактах вступу, Б. Янівський вмістив багато вагомих факторів, що допомагають зрозуміти загальний характер пісні. Використання образного перевтілення людських почуттів у почуття птаха, є досить поширеним явищем в історії української музики. Отож, завдання композитора полягає в тому, щоб донести сформований образ до глядача, і переконати його в правдивості цього перевтілення. В даному випадку «голубівна» – це образ жінки, що шукає свою долю, але не знає в котрий бік дивитися, куди податися щоб нарешті зустрітися з нею.
Мелодика даного твору, безумовно, тісно пов’язана з народним мелосом. Натомість, гармонічна мова, є більш новітньою та сучасною.
Пісня написана в куплетній формі, проте, композитор застосував цікавий новаторський прийом, що зосереджує увагу на «слові», це – речитатив на початку третього куплету, що супроводжується бурхливим акомпанементом і модуляцією з c-moll в d-moll, що несе величезний сплеск емоцій. Музика стає емоційно насиченішою , почуття неспокою переповнюють як слухача, так і виконавця. На словах: «Сіла-впала, крила склала –
Голуб – вбитий…», чується динамічне зростання з нюансу «piano» до «forte». Повторення одного мотиву і слів «Голуб вбитий» – підкреслює характер розпачу. На цьому страшному моменті твір закінчується.
Отже, прослухавши пісню «Голубівна», можна провести чітку паралель між минулим і сучасним, між уже набутими, утвердженими правилами і тим, над чим можна подискутувати. Композитор підібравши відповідний текст, поставивши його на музику і написавши довершений супровід в стилі сучасності, зробив великий мистецький «міст»,що поєднав два різні береги, світогляди і культурні традиції.
Богдан Янівський був одним з тих композиторів, які долучилися до створення української пісенної естради. І саме в період становлення цього нового жанру, з’являється велика кількість творів, які в наш час дуже яскраво відрізняються від пісенної естради сьогодення. Аналізуючи твори Б. Янівського не можна не помітити зв’язок їх із професійною класичною музикою. Прикладом такого зв’язку є твір на слова Ліни Костенко “В пустелі сизих вечорів” який був написаний в 1972 році. На мою думку даний твір є глибоко філософським і емоційним. Це особливо відчувається в поезії, яку обрав композитор.
Пісня складається і з невеличкого вступу, трьох куплетів та двох приспівів. В чотирьох тактовому вступі, в помірному темпі на фоні хвилеподібного акомпанементу звучать ніби синкоповані уривки якоїсь мелодичної думки, яка налаштовує співака на початок вокальної мелодії.
В основі заспіву твору лежать короткі речення що в результаті поєднання складають великі змістовні фрази. Зв’язок музики із словом є безумовно запорукою вдалого підведення музики заспіву до початку приспіву, де мелодична лінія стрімко підіймається вгору. Без змін проходить і другий куплет. Після другого куплету виконується прекрасний інструментальний програш, який чимось нагадує класичний фортепіанний твір. Композитор використав мелодичні прикраси (мордент, групетто) для підкреслення витонченості мелодії, а також для переосмислення сказаних слів. Після третього куплету звучить приспів з іншими словами, а отже композитор напевне мав намір цим самим підкреслити роль поезії.
Пісня написана в тональності a-moll, але композитором використані відхилення всередині кожного куплету в тональності D i S, тобто в F-dur i E-dur, а також використання гармонічного мінору. Ці всі особливості гармонічного письма, притаманні Б. Янівському, дають можливість слухачам відчути свіжість і новизну в пісенній творчості композитора.
Супровід в даному творі займає чи не найважливішу позицію. Саме він показує розвиток в поетичній та мелодичній лінії. Згадавши прозору фактуру акомпанементу на початку твору ми бачимо яскраве переосмислення його в подальшому розвитку музичного матеріалу. Так, після програшу акомпанемент починає набирати обертів і в останньому проведенні приспіву композитор для підкреслення використав прийом акордового викладу супроводу, який залишається таким до самого завершення твору.
Як висновок, треба сказати, що даний твір займає особливе місце у творчому доробку композитора, насамперед через глибокий мелодичний і поетичний зміст.
В 1977 році композитор вирішив створити ще один пісенний шедевр. Для втілення своїх задумів звернувся до теми, яка з давніх-давен оспівується у поезії та в піснях – це тема кохання. Поезія Романа Лубківського надихнула композитора на написання чудової музики. Отож, пісня “Чекання” – на перший погляд звучить як пісня-діалог, де двоє закоханих людей, співаючи по-одному, а потім разом, висловлюють своє величезне бажання бути завжди поряд один з одним.
Чотири перші такти куплету виконуються одним виконавцем (в першому куплеті – жін. гол., в другому куплеті – чол. гол.), а далі голоси зливаються в дует. Третє проведення теми звучить у виконанні двох виконавців.
У всьому пісенному доробку Б. Янівського , не можна не помітити значимості вокальної лірики. Ідейність цього жанру в його творчості, виражається у зображенні благородства, краси людських почуттів, що наповнені вірою в прекрасне майбутнє.
Даний твір наповнений життєрадісністю, яка передається у звучанні голосів виконавців, особливо, коли вони зливаються в єдине ціле. Два куплети написані в тональності B-dur, а третій, який співаки виконують удвох – у світлому C-dur. І вже те, що композитор використав мажорні тональності, свідчить про його бажання внести в душу кожного, те світле, радісне, перехоплюючи подих почуття кохання.
Поезія Р. Лубківського, дала поштовх творцеві музики для написання ліричної задушевної мелодії, що як море розливається в голосах людей. Акомпанемент прикрашає голос прекрасними гармонічними барвами, підкреслює всю красу і багатство мелодичної лінії, допомагає набути їй цілісності і довершеності. На останніх словах «Нам усміхнеться світ», автор музики поставив великий змістовий акцент, створив своєрідну кульмінацію підкреслену супроводом, де використав арпеджовані пасажі. Після них звучить чотирьохтактова кода, яка завершує весь хід думок.
Пісня «Чекання» – це своєрідний ліричний гімн коханню, одному з таких почуттів, які ніколи не вмирають.
Серед великої кількості пісенно-романсової творчості Богдана Янівського можна легко помітити твір, який є до сьогоднішнього дня популярним, це пісня “Не забудь”, написана в 1978 році на слова Богдана Стельмаха. Лірика і почуття кохання переповнюють даний твір. Надзвичайна світлість і чистота цих невмирущих почуттів, виражена як у музиці, так і в словах. Напрочуд тонко, Б. Янівський зумів відчути весь зміст літературного тексту, і перенести все тепло високого почуття в музику.
Співвідношення «текст-музика» – надзвичайно гармонійне. Музична мова наповнена світлими емоційними барвами. Інколи, низхідні мелодичні звороти асоціюються з відчуттям спогаду. Плавний, прозорий перехід однієї фрази в іншу, – створює враження плинності і логічної безперервності думки авторів.
Мінорна тональність, у прекрасні світлі тони пісні, мимоволі вливає іскорку суму, печалі, та навіть тривоги за щось.
На словах: «Не забудь, сніги впадуть…», слухач має змогу дуже чітко почути розвиток музичної думки, який призводить до логічного початку наступного куплету. Секвенцій ні звороти на словах «Вирує пам’ять як ріка», дають можливість відчути стрімкий мелодичний розвиток як при виконанні цієї музики, так і під час прослуховування її.
Щодо мелодики, то слід відзначити, що композитор в даному творі неодноразово скористався секвенційними зворотами. Згадавши музику творів П. І. Чайковського, де секвенція займала вагоме місце, пригадуємо надзвичайні, емоційно виразні підходи до кульмінації . Завдяки правильному використанню цих прийомів, кульмінація завжди буде неперевершеною в музичному плані . Треба зазначити, що Б. Янівський дуже професійно і переконливо підійшов до використання цих прийомів.
При куплетній побудові пісні, композитор зумів втілити в неї риси, що притаманні романсу:
- присутність вальсоподібної ритмометричної структури;
- кантиленна, емоційно виразна мелодика;
Ці, та інші риси надали пісні «Не забудь», динамічності в розвитку і ніжної мрійливої елегійності. Тут яскраво відчутний вплив кращих традицій української пісенної лірики. Вони проявляються у гармонії музики зі словом, у використанні відповідної ритміки і мелодики, а також у відповідності з уже відомими зразками ліричної української пісні.
Богдан Янівський – композитор, який звернувся у своїй пісенно-романсовій творчості до поетичних робіт великої кількості українських поетів. Серед них поет Роман Кудлик, на його слова написані такі пісні: “Вишнева віхола” (1981р.), “Кораблики дитинства” (1985р.), “Зорепадні ночі” (1986р.). До першої з них хотіла б привернути особливу увагу.
“Вишнева віхола” – написана композитором в 1981 році для вокального дуету в супроводі фортепіано. Відразу увагу привертає вступ, який по особливому розкриває настрій і головну ідею твору. Вже в музиці вступу відчутним є “дихання” двох людей. Тобто композитор вже у вступі зумів передати основу задуму (діалог двох голосів у партії супроводу). Дану композицію можна на перший погляд охарактеризувати як картину природи, але за поетичною назвою заховані ще й спогади людей.
Наскрізний розвиток матеріалу дозволяє побачити в даному творі риси романсовості. Насамперед увагу привертає розгорнута форма з репризою, а також із своєрідною кодою. Протягом цілого твору в створенні мелодичної лінії, композитор використав пульсуючий рух тріолями. Це також можна віднести і до авторського прийому зображальності, в даному випадку зображається “заметіль” цвіту вишні. Б. Янівський написав чудову мелодію, для двох голосів, які то звучать в унісон, то розливаються у звучанні подвійного звука.
Твір написаний у B-dur, це світла, яскрава тональність, яка допомагає виразити основну думку твору. Але в кульмінації композитор переносить слухача в тональність d-moll, і бачимо ланцюжок акордів, що відносяться до цієї тональності (d – g – A – d).
Акомпанемент в даному випадку відіграє доповнюючу роль. Б. Янівський – композитор, який дуже тонко відчуває яким саме повинен бути супровід. Він надає йому рівно стільки значення, скільки вимагає мелодія і слово. Акомпанемент побудований в основному на акордах, вони представлені в гармонічному і мелодичному викладі. Супровід органічно зливається із вокальною лінією і разом вони створюють відповідний образ та настрій.
Пісня “Вишнева віхола” – насичена теплими барвами весни, але разом з тим, в ній присутнє відчуття спогаду. Тобто, через призму пейзажної лірики слухач має змогу потрапити в людську свідомість і відчути якими саме є ці спогади. Проаналізувавши цей твір, можна сказати, що Б. Янівський з особливою увагою підбирає тексти до своїх пісень, яскравим прикладом цього є даний твір.
В своїй творчості Богдан Янівський звернувся також до поезії великого і славного українського поета Івана Франка. На його вірші були створені пісні “Червона калино, чого в лузі гнешся”, та “Ой жалю, мій, жалю”. Пісня “Червона калино, чого в лузі гнешся” написана у 1981 році – а це період розквіту творчих сил композитора. Вона пройшла випробовування часом, витримала його, і в результаті увійшла до скарбниці української пісенної класики. В 2006 році виповнилося 25 років від часу першого її виконання. Вся Україна чула і знає цей прекрасний твір.
Поезія Івана Франка надихнула Богдана Янівського на створення мелодії широкого діапазону, яка в подальшому розвитку набирає динамічного підйому і викликає у слухача емоційну напругу. Слід відзначити, що вірші І. Франка, належать до наспівного типу поезії.
Тематика пісні, її прекрасна мелодика не може пройти «повз вухо» кожного люблячого українську пісню співака. Тому її співають окремі виконавці, дуети, тріо, і вона завжди слухається як новий твір, який несе в собі свіжість настрою.
«Червона калино…» відноситься до пісень які однаково добре сприймаються у виконанні різних виконавських складів, а також з використанням різного складу супроводу. Це може бути фортепіано, оркестр народних інструментів, симфонічний оркестр, інструментальний ансамбль як класичного так і естрадного плану. В кожному випадку слухач має змогу пережити пісню по-новому, але у всіх інтерпретаціях присутній дух української народної пісенності. Характер мислення композитора невіддільні від народної пісенної творчості. Існує чимало моментів що пов’язують даний твір з народною піснею, зокрема це зміст кожного куплету. Надзвичайно помітним явищем в цій пісні є плинність думки, що переливається з одного куплету в інший.
Майстерність композитора дала можливість йому створити пісню, що відповідатиме стану душі кожної людини, незалежно від віку чи статі. Однак, треба помітити, що виконання твору жінкою все таки буде різнитися із виконанням цього ж твору чоловіком, навіть якщо вони будуть застосовувати однакові виконавські прийоми і засоби. Мимоволі, незадумуючись, жінка створить ліричніший і ніжніший образ.
Дослідження показують, що тільки вибрані люди можуть створювати «пісню». Це не просто текст, не просто музика, це завжди сукупність цих двох елементів. Якщо між ними, в результаті невтомної праці композитора виникає зв’зок, то таку пісню можна вважати беззаперечно вдалою.
Пісенна спадщена Богдана Янівського налічує понад 50 творів. Помітним є те, що композитор на слова одного поета пише кілька пісень. Так і на вірші Петра Шкраб’юка він написав пісні: “Журавочка” (1985р.), “Де райдуга світить – немає зими” (1986р.), “Карусель” (1986р.), “Забобон” (1988р.), “А чому?” (1992р.), “Яблуневі сни” (2004р.). На мою думку, “Журавочка” – є справжнім українським романсом в якому композитор втілив всю свою майстерність мелодиста. Мелодика твору вражає своєю цілісністю. Плинність мелодичної лінії та безперервність її зумовлена вдалим поєднанням мелодії із ритмічною структурою твору. В музиці вступу, в тонкощах прозорої фактури, вже є натяк на вокальну мелодію, що зазвучить у п’ятому такті. Треба звернути увагу на те, що Б. Янівський пише вокальну мелодію інтонаційно рівну і на перший погляд просту, але в цій простоті схований високий професіоналізм композитора. Перші слова куплету звучать в супроводі ПРАВИлЬНА НАЗВА. Паузи у вокальній партії миттєво заповнює супровід, що ніби вплітається в мелодію вокаліста. На початку приспіву в музиці відчувається яскравий емоційний підйом, який композитор вдало підкреслив акордовим викладом теми у партії фортепіано. Мимоволі складається враження, що вокальна мелодія ніколи не залишається без вагомої підтримки супроводу. Цікавою є і сама структура твору: після першого куплету знову повертається музика вступу, однак звучить вона зовсім по-іншому, ніби завершує думку що прозвучала в першому куплеті; після проведення другого куплету і приспіву, композитор переносить основну тему в партію фортепіано, її акордовий виклад допомагає зосередити увагу слухача на створеній автором образній сфері твору.
Романс написаний в тональності a-moll. Вибравши саме цю тональність, композитор намагався підкреслити простоту і щирість створеного образу Журавочки і пов’язати його із людськими почуттями та переживаннями. “Журавочка” – твір, який відрізняється особливою красою гармонічної мови. Використання на початку приспіву А-dur надає музиці особливого забарвлення. Багатство і різнобарв’я гармонічної мови є своєрідним надбанням сучасної музики.
Отже, з усього вищесказаного, можна зробити висновок, що “Журавочка” – це синтез кращих традицій класичного романсового мистецтва і надбань сучасної української вокальної музики.
Серед надрукованих пісенних зразків творчості композитора зустрічається ще один романс на слова Петра Шкраб’юка, написаний в 1986 році “Де райдуга світить – немає зими”. В ньому оспівується прекрасне почуття кохання, і райдуга в даному випадку – це щастя, краса і кохання.
Мелодія вступу побудована на секвенційних нисхідних зворотах, вони як лейтмотив будуть пронизувати кожне мелодичне проведення. У восьмому такті вступає голос . Композитор надав вокальній партії великого значення. Так само як у вступі звучить нисхідна секвенційна тема куплету, а фортепіано в той час виконує акомпануючу роль і легкими акордами підтримує виконавця-вокаліста. Мелодична лінія куплету є ніжною і безперервною, Б. Янівський не поставив жодної паузи, тому під час виконання, співак повинен якомога точніше відобразити безперервність думки композитора, а також створити безмежну “випуклу” фразу.
У приспіві композитор продовжив розвиток основної теми твору, але дещо змінив виклад самої мелодії – після кожного мотиву автор поставив паузу, і тим самим звернув увагу на поетичний текст.
Романс складається із трьох куплетів і приспіву, який повторюється після кожного з них, проте композитор в нотному тексті створив три різні закінчення думки: перше проведення закінчує вокаліст; в другому проведенні після закінчення вокальної мелодії, думку продовжує фортепіано, звучить мелодія побудована на темі вступу; третє проведення відрізняється від двох попередніх тим, що композитор пише вокаліз, і основна тема вступу, що звучала у фортепіано переноситься в партію вокалу.
Кожен твір Богдана Янівського – це окрема історія. І романс “Де райдуга світить – немає зими” не є винятком. Тема кохання, є чи не найпопулярнішою в мистецтві, і дуже важко створити щось, що би привернуло увагу пересічної людини. На мою думку, Богдану Янівському вдалося написати нову сторінку у пісенному мистецтві України, і доказом цього є його прекрасні романси, серед яких “Де райдуга світить – немає зими”.
Пісня “Будь щаслива, сестро” написана в 1986 році, являється одним з тих творів Богдана Янівського, в якому оспівується почуття до рідної і близької людини, висловлюється побажання щастя у житті. В помірному темпі звучить двотактовий вступ, який містить в собі інформацію про загальний характер твору.
І в куплеті і в приспіві композитор застосовує двохголосний виклад теми, проте двоголосся є тільки в окремих місцях, і цим, композитор підкреслює значення слів. Приспів написаний в розгорнутій формі – в першій частині повністю повторюється мелодія куплету; друга частина написана для двох голосів, композитор використав багато хроматизмів у написанні мелодії цієї частини приспіву.
Особливими, з музичної точки зору, є закінчення кожного проведення куплету і приспіву. Тут відчувається схожість із романсом “Де райдуга світить – немає зими”
Прослухавши велику кількість творів Б. Янівського, не можна не помітити, як по-особливому композитор продумує супровід для кожного з них. Пісня “Будь щаслива, сестро” не є винятком. В куплеті, чуємо гармонічну підтримку голосу, а в приспіві, разом із вокальною партією бачимо і розвиток інструментальної партії – вона набуває особливого значення, допомагає співакові висловитися. Композитор застосовує пасажі, як один із засобів виразності, в програші – фортепіано виконує самостійну ведучу роль.
Богдан Янівський – прекрасний мелодист, але не можна не помітити різнобарв’я його гармонічної мови. Треба звернути особливу увагу на гармонію – вона по-новому особлива. Поєднання основ класичної і сучасної гармонії дозволило композитору написати пісню, слухаючи яку, слухач має можливість потрапити саме в ті роки, коли вона була написана, тобто пісня стає обличчям епохи.
Композитор в даній пісні знайшов близьку його світовідчуттю емоційно-образну сферу та індивідуальну манеру висловлювання. Вдало зумів відтворити характер тематичного розвитку і точне співвідношення словесного і музичного ритму.
“Зорепадні ночі” – один із розважальних творів композитора, створений в 1986 році, на вірші поета Романа Кудлика, але він заслуговує на особливу увагу, тому що написаний в стилі “танго”. Це не дивно, адже танго займає значне місце в музичній культурі України. Чимала кількість композиторів Західної України в своїй творчості зверталася до цього танцю.
Процес популяризації танго особливо особливо торкнувся Західної України. Композитори Галичини намагалися бути в руслі європейської розва-жальної музики. У Львові, вже в 1930-40-х роках, плідно працювали такі “корифеї” “тангового” напрямку розважальної музики як Б. Весоловський, Я. Барнич Є. Козак.
Композиційна основа танго “Зорепадні ночі Б. Янівського витримана в рамках європейського танго-шляґеру.
Ритмомелодика даного твору увібрала в себе риси як європейського танго-шляґеру, так і українських пісень. Опираючись на європейські традиції, Б. Янівський будує мелодію, яка яскраво виражає сентиментальність почуттів та своєрідний “танговий” шарм. Для цього він широко застосовує низхідні півтонові ходи, які часто мають діапазон зменшених інтервалів, короткі синкоповані мотиви, а також інші елементи тангового європейського шлягеру. Цим досягається синтез певної статики образу та емоційних спалахів, а особливо вдало вищезазначені композиційні прийоми застосовані в заспіві.
Щодо тонального плану танго “Зорепадні ночі” то починається вокальна мелодія в основній тональності f-moll, а закінчується заспів в тональності C-dur , і раптовий перехід в f-moll на початку приспіву. В гармонічному плані твір поєднує в собі як типові “тангові моделі”, так і оригінальні гармонічні звороти.
Супровід даного солоспіву – синкопований, але точний з ритмічної точки зору. Тим самим підкреслюється особливий ліризм, імпровізаційність мелодії, її інтимність та сентиментальність. В основі супроводу лежать акорди, і тільки у вступі бачимо обігрування одного звуку нотами дрібних тривалостей. Акорди в поєднанні з задушевною мелодією надають даному солоспіву рис романсу, а короткі, типово танцювальні мелодичні звороти, в свою чергу, зберігають жанрову належність твору.
Композитор не тільки з успіхом адаптував європейське танго в українську розважальну музику, але й додав до цього жанру багато нових, заснованих на регіональному фольклорі цікавих елементів, одночасно не порушивши автентичність цього танцю. В цьому вбачається висока композиторська майстерність автора.
На зламі тисячоліть, в 1999 році Богдан Янівський написав ще один прекрасний романс “А ти зі спогаду”. Твір, який безумовно має право на життя. Це справжній класичний романс. У своєму музичному висловлюванні композитор відштовхувався від типових ладо-інтонаційних утворень українського міського романсу. Поетичний текст позначений елегійним настроєм. Віршована мова носить надзвичайно наспівний характер.
Пластична, кантиленна мелодія твору відповідає лірико-драматичному характеру її змісту, а якщо говорити про мелодичні побудови, то вони є широконаспівними, а в окремих місцях навіть аріозними.
Романс “А ти зі спогаду” відрізняється від інших присутністю в ньому частих повторів окремих мелодичних побудов, які автор позначив темповим наростанням, і які позволяють відчути безперервність фрази і цілісність форми композиції. Умовно можна провести поділ романсу на дві рівні за значенням частини. Композитор підписав спеціальні темпові позначення на початку кожної частини. Перша – Andante con moto, друга – Agitato. Це дає можливість виконавцю чітко зрозуміти характер музики. Твір складається із двох куплетів і приспіву, який повторюється після кожного проведення заспіву.
a-moll – основна тональність. В процесі розвитку музичної думки, композитор не виходить за рамки даної тональності. Кульмінація твору припадає на слова: “А поміж нами, поміж нами дороги, гори і міста…”
І треба зауважити, що кульмінація співпала в мелодії, гармонії, супроводі, в поетичному тексті. Майстерність Б.Янівського проявилася у вмінні органічно поєднати всі ці складові романсу, і мова іде не тільки про кульмінацію.
Акомпанемент відіграє важливу роль у підтримці вокальної мелодії, є моменти, коли він навіть дублює окремі мелодичні звороти, і тим самим надає мелодії красивого багатого тембрового забарвлення. Коли у вокаліста в тексті пауза, то її миттєво заповнює музика супроводу. Тобто, можна зробити висновок, що в романсі “А ти зі спогаду” роль супроводу і вокальної мелодії є цілком рівнозначною.
Манера висловлювання Б. Янівського у творах даного періоду виражається у нових естетичних поглядах і відчувається нова лінія думки в пісенному мистецтві.
Окремою сторінкою в житті композитора стали 2000-05 роки, тому що вони стали останніми роками його життя і творчості. Б. Янівський творив до останньої миті свого перебування на цьому світі. В цей період були написані прекрасні вокальні твори: “Пісня Назарія” (“Дзвони вічності” 2000р.), “Земле святая”, “Відлітали лебеді”, “Отче наш” (2001р.), “Різдвяна”, “Бойківчаночка” (2002р.), “Верба” (2003р.), “Мої літа”, “Яблуневі сни”, “В селі Руда”, “Матері” (2004р.), “Балада для мами” (2005р.). В ці роки композитор продовжував творчу співпрацю із знаними в Україні поетами Павлом Лехновським, Ільком Колодієм, Степаном Лепехом, Петром Шкраб’юком, Дмитром Павличком.
“Пісня Назарія” на слова Павла Лехновського – справжня “лірична поема” Б. Янівського. Відхід у вічність співаків, композиторів Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра, Назарія Яремчука, не могли не знайти відгук і у серці, і у творчості Б. Янівського. Він створює ліричну, наспівну мелодію для двох голосів, в якій передає почуття поваги до прекрасного співака. Сучасні гармонічні звороти позволяють відчути вплив ХХІ ст.. на творчість композитора.
Пісня побудована на основі куплету-приспіву. Закінчення кожного куплету позначене емоційним і динамічним наростанням, і розв’язка настає тільки на початку приспіву. Композитор робить смисловий акцент на останні дві строфи кожного куплету і приспіву. Завдяки таким акцентам, слухач має нагоду повністю проникнути в суть слів і музики.
Закінчується пісня кількаразовим повторенням приспіву, і цей прийом композитора зосереджує увагу на утвердженні основної теми, що пройшла через весь твір.
“Земле святая” – пісня на вірші Любов Голоти, присвячена незалежності України. Богдан Янівський дуже часто звертався до теми любові до рідного краю. Типовою сучасною інтонацією вирізняється пісенний стиль композитора в даному творі.
В музиці твору яскраво відчутне прагнення Янівського якомога глибше розкрити художній образ. В заспіві присутні маршові ритми, а приспів звучить піднесено, рішуче. Зв’язок мелодії і слова допомагає вираженню ідеї твору. Пісня написана для дуету виконавців, проте, композитор не виключав виконання її соло. Але музика приспіву вимагає багатоголосся для того, щоб донести до слухача глибоку сутність твору.
Особливою яскравістю мелодики відрізняється пісня “Бойківчаночка”, яку Б. Янівський написав в 2002 році на слова Степана Лепеха. Їй притаманні запальні ритми і поспівки карпатського краю. Специфічне ладоутворення, синкопований ритм, народноладові гармонії, свіжі темброві сполучення і сучасне аранжування пісні – це нові жанрово-стильові риси, що були застосовані композитором. І це є яскравим свідченням того, що сучасний етап розвитку пісенного жанру синтезує основні напрями і тенденції попереднього періоду, і водночас демонструє риси художнього новаторства.
На мою думку, пісня “Бойківчаночка” є особливою у творчості композитора. Вміле використання елементів фольклору і вдале поєднання із цікавим поетичним текстом – дає можливість слухачам відчути всю красу фольклору Західної України. В тексті змальовується кохання і щастя двох людей, на фоні карпатських пейзажів.
Взагалі, ця тематика і використання фольклорних джерел було поширеним явищем в творчості багатьох українських композиторів (К. Стеценко, Я. Степовий, А. Кос-Анатольський, а пізніше В. Івасюк, М. Скорик та багато інших), і Богдан Янівський як представник Львівської композиторської школи також розкрився в цьому жанрі, і пісня “Бойківчаночка” – виступає як результат його розуміння даного жанру.
Напередодні свого 60-ліття Богдан Янівський написав пісню-підсумок, пісню-резюме на слова Ростислава Братуня – “Мої літа” . Вона стала відображенням і усвідомленням пережитого, в ній композитор зізнався у любові до рідного міста Львова, з яким його пов’язував життєвий і творчий шлях. Не випадково композитор нікому не довірив виконання цієї пісні, а записав її сам. Показово, що ця пісня жодного разу не звучала за життя композитора. Вперше, вона була виконана, як своєрідний реквієм, на похороні Богдана Янівського. Він зберігав її у своєму архіві, очевидно, саме з цією метою.
Кожна пісня композитора – це висловлення якогось почуття, але що стосується даного твору, то в ньому зібралося все сказане, і все що ще хотів сказати автор.
Наспівно-декламаційний тип мелодики, дає можливість уважно прослідкувати за сказаним словом. Гітарний перебір в куплеті підтримує вокальну мелодію, і сплітається з нею в єдине ціле. Тільки в програшах інструментальна партія набирає більш насиченого звучання, але дещо скорботний характер твору все таки супроводжує цілий твір. Кульмінація твору припадає на його завершення, коли звучать слова: “Моє життя – мої літа” на фоні п’яти ударів дзвону.
Ця пісня витримана на високому емоційному рівні. Не випадковим є те, що слова пісні були написані автором. В них висловлюється маса почуттів, щирих і правдивих.
“Лебединою піснею” Б. Янівського стала пісня, що була написана в 2005 році на слова Ілька Колодія – “Балада про матір”. Музика була написана за досить короткий відрізок часу, в ній чуємо подяку найдорожчій в світі людині – мамі. Пісня була записана на студії, всього за тиждень до смерті композитора.
Всі найтепліші почуття передав композитор в музиці. Наспівна, широка мелодія звучить і в заспіві і в приспіві, але завдяки виразній гармонічній мові композитора, слухач відчуває спокій в музиці куплету, тоді коли гармонія приспіву допомагає мелодії прозвучати в більш яскравому емоційному забарвленні.
Пісенність – стала основою мелодичної мови даного твору. З дотриманням пропорційного розподілу на фрази і речення, Б, Янівський збагатив її новими емоційно-смисловими елементами, в яких відчувається жива, побутова інтонація.
Пісня “Балада про матір” стала своєрідним взірцем розкриття образно-емоційного змісту теми самовідданої материнської любові і синівської вдячності в творчості Богдана Янівського.
Отже, в своїх прагненнях індивідуалізувати музичну образність, композитор був змушений звернутися до пошуків нових методів обробки інтонаційного матеріалу, що було нелегкою справою з огляду на потребу одночасного розв’язання принаймні двох завдань: вироблення власного композиторського почерку і подальшого розвитку і збагачення загальнонаціональної музичної пісенної спадщини. Для цього в своїй творчості Б. Янівський одночасно звертається до утверджених, класичних засад пісенно-романсового мистецтва, і виробляє виразні елементи власного сучасного художнього стилю, основу якого стає нерозривний зв’язок між музикою і словом.
В одному з інтерв’ю композитор сказав: “Нові імена поетів у творчості – не повинні бути самоціллю. Поруч безліч імен прекрасних поетів, поетів-класиків. Інша справа, чи зможеш ти в соїй музиці доповнити поета, вірніше, зробити його поезію ще ближчою до людей. Це дуже відповідально, і я з великою обережністю іду на цей крок. Якщо пісні “Червона калино, чого в лузі гнешся” на слова Івана Франка, чи “Як упав же він” на слова Бориса Олійника дістали своє маленьке визнання, то я просто щасливий, що своєю музикою не зіпсував поезію великих поетів.”
Б. Янівський дуже уважно ставився до вибору текстів для пісень, вважаючи їх не лише складовою жанру, але і магічним стимулом, поштовхом до творчості.
Б. Янівський – один з тих митців, пісенній творчості якого притаманне поєднання м’якої задушевної мелодії, певних особливостей фольклорних джерел та гострої ритміки сучасних естрадних танців. Він став продовжувачем лінії галицької популярної пісні.

(Л. КИЯНОВСЬКА // Українська музична культура)

Опубліковано у Янівський Богдан | Залишіть коментар

Юрій Шаріфов: Дивує популярність кітчу в українській музиці

Басист-віртуоз, піонер львівського року, відомий композитор Юрій Шаріфов продовжує трудитись на благо культурного розвитку міста Лева

У переддень свята Миколая пан Юрій та гурт Open Blues Band подарує шанувальникам блюзу концерт у “Львівській копальні кави”. Журналіст “ВЗ” зустрілася з найсуворішим музичним експертом країни” і розпитала, за що той критикує Карпу і “Скрябіна”, а заодно дізналася, від якого гурту “фанатіють” Юрій Шаріфов, Славко Вакарчук і Андрій Садовий.

– Пане Юрію, у вас ірано-грецько-українське коріння. Це має вплив на ваше життя?

– Не було можливості порівняти (сміється. – «ВЗ»). У мене один дід звався Іван, а другий – Хусейн. Батько народився у місті Бамі на півдні Ірану (тепер знесене землетрусом з лиця землі). А мама у мене з Ніжина, що на Чернігівщині. Батько поїхав вчитися гри на трубі у консерваторію в Баку. Потім забрали у совєцьку армію, де з його прізвища Шаріф зробили Шаріфов. Завдяки військовій службі батько потрапив у Ніжин і зустрів мою маму. Працювати батьки переїхали у Львів, тож я – корінний львів’янин.

– Це батько примусив вас ходити у музичну школу?

– Я сам туди просився. Мама частенько водила мене в оперу, у філармонію – надивився на оркестр, вирішив бути скрипалем. Пригадую, батько подарував мені мрію кожної дитини – іграшкову залізницю. То я знімав з вагончиків дашки, вмикав радіоприймач і вдавав, що граю на скрипці.

– А хто прищепив вам любов до “буржуазного” джазу?

– Спочатку, завдяки польському радіо, у мене прокинулась любов до рок-музики. В 60-х її називали “біг-біт”, а поляки – muzyka mocnego uderzenia. Гурт “Електро”, де я в юності грав, був першим біг-бітовим колективом у Львові. Виступали у клубі при заводі “Львівприлад”. Це стереотип, що перші львівські рокери були хуліганами. Я, наприклад, старанно вчився у музучилищі, компонував музику, міг робити аранжування. З інструментами тоді була біда. То хлопці у польських журналах дивились, як виглядають електрогітари, і намагались змайструвати собі щось подібне: розбирали міські телефони-автомати, знімали мембрани і переробляли на датчики для гітар. Аж коли я закінчував муз-училище (курс скрипки), купив собі першу чехословацьку бас-гітару.

Усі музичні новинки до нас приходили від сусідів, переважно з Польщі. Був такий культурний журнал Radar з адресами меломанів з усього світу, які хотіли обмінюватись музикою. То я писав усім підряд. Якось мені з Польщі переслали платівку “Бітлз” – їхній перший сингл Love Me Do. А ще переписувався з німцем, водієм вантажівки, який опери колекціонував: я йому платівки фірми “Мелодія” слав, а він поповнював мою колекцію європейською естрадою. Тож у мене назбиралась унікальна суперколекція музики усіх напрямів – тисячі альбомів.

– Зараз ви басист у Open Blues Band. Починали також з бас-гітари?

– До бас-гітари у мене особлива любов, але починав я з електроскрипки і органа. Електроскрипку з тяжкою бідою сам собі змайстрував. А от з електроорганом ціла епопея була. Вперше електроорган почув у музиці британського колективу The Dave Clark Five. Відтоді загорівся нереальною мрією мати такий інструмент. Тому, коли прочитав у газеті, що у місті Владімірі виготовили перший в Союзі електроорган – почав мордувати телефоністок, аби знайшли мені той завод. З’ясувалося, що електроорган був виготовлений на військовому заводі як експериментальна “показушна” версія. Але я так усіх дістав, що зробили мені другий екземпляр і переслали у Чернівці, а звідти я вже сам пер його у Львів. Можна сказати, що я грав на першому електрооргані, виготовленому у Союзі.

– З вашою любов’ю до експериментів вам не нудно було працювати в колективі Софії Ротару?

– В ансамбль “Смерічка” мене товариш обманом затяг, бо у мене була репутація серйозного бас-гітариста. Запросив мене у Чернівецьку філармонію і влаштував репетицію, нібито задля розваги. Я грав на сцені, а в залі сиділа дирекція філармонії. Потім хотів було бігти на поїзд у Львів, а мене на роботу у “Смерічку” басистом запрошують. Погодився. А пізніше до Ротару перейшов, у “Червоній Руті” запроваджував багато своїх ідей стосовно фольк-музики. Був і бас-гітаристом, і аранжувальником, і керівником ансамблю. На побутовому рівні все було прекрасно: популярність, закордонні гастролі, хороші готелі. Але стилістичні обмеження у музиці мене почали втомлювати. До всього ще й Софія піддалася на вмовляння і вирішила переїжджати у Ялту. Я не готовий був залишити дружину з дитиною у Львові і їздити до них з Ялти раз на півроку.

Шкодував трохи… Софія – ідеальна людина в роботі. Дуже проста, компанійська і доброзичлива: спочатку в Чернівцях мені ніде було жити, то вона запропонувала нам з дружиною поселитись у себе в квартирі. Так і жили, двома сім’ями в одному помешканні. Згадую той період з приємністю, бо пізніше доводилося зі страшенно примхливими співаками працювати.

– Знаю, що вам з Миколою Гнатюком важко доводилося…

– Важко – не те слово. Пригадую, у Гнатюка був призначений концерт у київському палаці “Україна”, а всі до одного музиканти за тиждень часу взяли і покинули його. Я спочатку був вражений “непорядністю колективу”… Аж поки не докопався до суті проблеми – Микола вмів “дістати” усіх. Те, що він останніми роками у монастир ходив, можливо, і є розкаянням за капості, які колись людям робив на сцені і поза нею.

– Але ж кажуть, чим геніальніша людина, тим гірший у неї характер…

– Навпаки – талановиті люди дуже прості. Спілкувався з Реєм Чарльзом – одним з найвідоміших у світі джазменів. 17 премій “Греммі”, велич неймовірна, а людина проста, приємна. Так само прекрасний співрозмовник Ян Гіллан з Deep Purple.

– Ви входите у львівський фан-клуб “Бітлз”…

– О, це моя гордість: маю квиток №1 у першому і єдиному в Україні фан-клубі “Бітлз” (сміється. – «ВЗ»). Мені його вручили за заслуги у рок-музиці”. До речі, у клубі бітлолюбів” і Святослав Вакарчук, і Руслана, і навіть Андрій Садовий. А ви думаєте, чому у Львові є єдина “бітлівська” вулиця в Україні – імені Джона Леннона.

– За вами закріпилась слава дуже суворого музичного критика, мовляв, почути схвальну оцінку від Шаріфова нереально…

– Мене дивує популярність дешевого кітчу в українській музиці. Як можна називати класним Поплавського чи Сердючку? Було соромно, коли Вєрка Сердючка представляла Україну на Євробаченні. Так само мені було соромно вмикати “Перший національний” і бачити Поплавського з напівголими студентками його ж вишу. Навмисне відключив Перший канал, щоб не бачити цього несмаку.

Не переношу, коли на сцені звучать матюки. Чим нерідко грішили “Скрябін” чи Ірена Карпа. Я був великим скептиком ранньої творчості “Океану Ельзи”. Гурти, що виникали у 90-х на хвилі українськості, були стопроцентною художньою самодіяльністю з примітивним репертуаром, відсутністю професійного аранжування і виконання. Патріотизм – річ необхідна, але він не перекриє відсутності музичного досвіду. На щастя, деякі з гуртів це зрозуміли. Зараз мені цікаво слухати “ОЕ”, визнаю, що Вакарчук є серйозним композитором і поетом. З’явилося багато якісних молодих виконавців: фантастична співачка Alloise, розкішний гурт The Hardkiss, професійний колектив Kazaky…

– Але ж Kazaky – це хлопці на підборах, а ви щойно говорили про неприпустимість кітчу…

– Мене захоплює якість музики, аранжування. Це фірмова робота. Зацікавився гуртом Kazaky ще до того, як вони почали працювати з Мадонною. Уявіть собі, наскільки якісним і оригінальним має бути український музичний продукт, щоб він став цікавим Європі та Штатам? Цього не розуміють хіба що в Казахстані, де через підбори скасовують концерти гурту.

– Тобто українська музика здебільшого не здатна вийти на європейський рівень?

– Не може бути гірської вершини без основи гори. Аби були українські музиканти світового рівня, треба створити конкурентне середовище професіоналів. Бо наразі ситуація дуже сумна. Принаймні у жанрі попу і року. Якщо не вірите, порівняйте музику Сашка Пономарьова і Майкла Джексона. Наші виконавці гастролюють за кордоном, але на їхні концерти приходить українська діаспора, поляки, росіяни і білоруси.

Я був абсолютним противником 50% квотування української музики у радіо- і телеефірах. Не можна штучними методами створювати популярність – так наші виконавці ніколи не навчаться робити ставку на якість. Хочеш, щоб твоя музика звучала в ефірі, – роби достойний продукт, щоб до нього неможливо було висловити претензій.

– Тоді ефіри захопить російська музика – це якісний продукт?

– Українська музика моральніша, інтелектуальніша і цивілізованіша, ніж російська. Російська музика, як на мій смак, уся така… з душком шансонності. Але технологічно російський продукт виграє: своїми студіями, обладнанням. Тому народ його слухає. Вихід один: поки не маємо вдосталь якісних українських виконавців, треба виховувати музичний смак у слухача європейською музикою.

Спілкувалася Олена Гутик. 17 грудня 2014 р.

Опубліковано у Музиканти | Залишіть коментар

Роман Лозинський: Ми не дозволяли собі співати фальшиво

Скрипаль, аранжувальник, клавішник, музичний керівник легендарної “Ватри” Роман Лозинський розповідає як до Львова прийшов рок-н-рол, соул, фанк, про закулісне життя львівської естради та інформаційний голод у радянські часи.

Львів і андеграунд

Львів був завжди європейським містом і навіть у радянські часи, був прогресивним. І було у нас велике бажання спротиву системі і величезне бажання дізнатися, що твориться в світі.

Ми старалися всіма способами – легальними і нелегальними, отримати якусь інформацію.

Старалися отримати якусь платівочку чи фрагменти запису. Якщо це вдавалось, то в моменті поширювалось між друзями, знайомими. Працював, можна сказати, своєрідний інтернет. Хтось переписав, передав іншому і так поширювалось.

Кожна інформація була на вагу золота. Студенти були дуже дружні в тому, особливо Медичного інституту, Академії мистецтв і Консерваторії. Кав’ярні, пивнички – це було середовище, де всі спілкувалися. Основні розмови – мистецтво, естрада, музика Заходу, рок-культура.

Культові кав’ярні – “Нектар”, на вул. Саксаганського. Пивничка навпроти князя Данила, не пам’ятаю як називалась. І на пл. Ринок була, “Під Левом”, здається, називалась.

Була передача Europa Libera, виходила в неділю з 11.30 до 12-ї, її, правда, глушили. Якщо я з тих 30 хвилин три хвилини вчув, то міг виловити 16-18 тактів. І це була перемога, я дзвонив до хлопців одразу.

Хтось ще дзвонив, що купив вініл. Уявіть, 120 доларів за платівку віддати. Ви собі зараз дозволите? Не дозволите. Інформаційна блокада була, а молодий мозок хоче розвиватися. Був великий інформаційний голод, на рівні юнацької сексуальної незадоволеності.

І з таких от уривків програм, такі молоді хлопці як Володимир Івасюк, намагалися соул-кульутру підхопити. До речі, росіяни ніколи цим не цікавилися.

Можна вибачити нам, що наша творчість була наївна, що ми собі поспівали тих пісень. Але мелодійна лінія була тоді, плюс брак інформації. Сьогодні надлишок інформації, але немає добрих речей.

Культурні мости

Був бізнес пароплавства популярним тоді. Так і отримували інформацію і сучасну західну музику. Тут також близько кордон з Польщею. Один період сюди приїжджали артисти югославські, болгарські, польські артисти.

Всі львівські музиканти старалися потрапити на їхні концерти у філармонії, вони привозили до нас оригінальні інструменти, на чому грали рокові виконавці тоді.

І ми у них старалися купити інструмент, платівку за шалені гроші. А тут їх цікавило, я тоді не знав цього, золото. Ми намагалися проскочити за куліси до цих артистів і домовитися про обмін. Вони їхали в турне Радянським союзом, а вже на зворотному шляху заїжджали до Львова і залишали нам апаратуру.

Цензура

Львів випереджав Москву на 10 років у рок-музиці. Але субкультура чи рок-культура – це все гнітилося і навіть в голову не приходило таке пустити в ефір.

Що означає, коли ти заспівав пісню Led Zeppelin? Ти продав камсамол, ти враг народу. Чому хлопці переховувались? Бо хотіли свободи, знати, що наді мною не сидить троє поліціантів, шість сексотів. Всюди були сексоти. Ти ще не встиг подумати, а служби вже все знали.

Нам заборонили один раз виконувати пісні на слова Богдана Стельмаха. Ми тоді якраз були на гастролях у Криму. Тоді ми вирішили написали, що автор тих пісень Ігор Білозір. Так ми доїздили гастролі.

Одного разу у Чернівецькій філармонії Віктор Морозов заспівав пісню про метелика, то довго ще говорили, який низький ідеологічний рівень у Смерічці.

Професійна самодіяльність

При заводах була самодіяльність. Були гроші, можна було оплатити ставку художнього керівника, ставку концертмейстера, студенти після консерваторії чи музиканти пенсійного віку мали додатковий заробіток.

Це було прогресивно, таких колективів їх було багато. Виникла така форма обміну досвідом як конкурс самодіяльних колективів. І це були умовно самодіяльні колективи, бо входили до їхнього складу переважно професіонали.

Рівень тих колективів був добрий, з них потім багато професійних колективів вийшло. Так починалась і Ватра. Ритми Карпат, перша назва колективу, працювали при Львівському автобусному заводі.

Ми тоді мали комплект доброї імпортної апаратури, а це якби сьогодні новий Лексус отримати. І це відразу давало можливість експериментувати на непоганому технічному забезпеченні пробувати.

Естрада 70-х для української музики

Якщо забрати 5-6 імен з тогочасної естради, нехай молодь каже, що це нафталін, то нічого україномовного не залишиться на всю тодішню імперію. Забрати Смерічку, Ватру, Зінкевича, Яремчука, з його неповторним голосом.

Ла Скала просто плакала за ним, це унікальний голос по тембру. Поки українська земля такої фарби не викинула. Єдине, що починається, але вже пізніше – це субкультура.

Гадюкіни, які заговорили, що на Привокзальній багато наркоманів і по селах стережуть мак. Сестричка Врадій надзвичайно талановита.

Ця тематика офіційно вийшла на ринок, це почало розхитувати цю систему, бо у ній ні сексу не було, ні наркотиків. Виявляється, що з нас всіх пушистих і білих зробили, але ми не були такі. По пивницях субкультури сиділи і протесні тексти писали. Може тому і вийшла молодь на граніт.

Про секрет успіху

За цим стояли юнаки, які дуже хотіли грати на гітарі, останні гроші віддавати за інструменти, економили на всьому. Було здорове бажання займатися музикою.

Одна з великих переваг того часу, що класичні і професійні музиканти були в повазі. У філармонії було завжди багато людей, важко було потрапити на концерт, це був майже героїчний вчинок.

І це породжувало професійне відношення займатися цією естрадою і ми намагалися робити все професійно. Академічна культура дала відбиток в естраді. Ми собі не дозволяти співати фальшиво.

Подивимось зараз на західну попо-культуру, ми не знайдемо там вторинної музики. Там є глибинний талант і рутинна праця по 20 годин в день, це не можуть наші звьозди усвідомити. У нас цього сьогодні не має. Я б радив молодим усвідомити, що ти ще нічого не вмієш.

Молодь в Україні завжди була талановита, але помінялась ментальність. Більший прагматизм призводить до того, як заробити гроші.

Вміння заробити гроші це теж талант, але якби було уявлення заробляти ті гроші професіоналізмом, то це було б краще. Але цього немає. Сьогодні нікого не можу назвати професіоналами.

У Радянському Союзі фанку не було?

Як було зі Смерічкою? Там більше львівський інструментальний склад відслідковувався, Назарій Яремчук як лідер і Віктор Морозов.

Ми виходили на сцену співали “Ти щаслива будеш, гай зелений гай”, це подобалося публіці. Але закінчувався концерт, ми приїжджали в готель і тут починалася справжня музика. А потім наступний день і знову – “Ти щаслива будеш..”. Я називав такі виступи “тосі-тосі”.

Український вокал і соул

У мене була аранжація пісні “Тече річка”. Я був абсолютно під впливом соулу тоді. Ця ритміка мене розтоптала, я так закохався в цю музику, як в дівчину.

Це напевно був глибинний провінціалізм, бо коли я у соул зайшов, то згодом зрозумів, що це не для вокалу. Є поняття солу, а є “тосі-тосі”, які впливали на жіночий вокал тих часів.

Дуже часто було так, що не володіння інструментом і слабість аранжувальника заганяли дівчат не в ту теситуру. А тут Ігор Білозір добре справлявся, він з ними працював і мав терпіння, бо я не мав, я йшов з репетицій, коли починали співати.

Феномен Ігоря Білозіра

Це його аналітичний склад розуму. Деякі речі, які я вважав, що вони є дуже нудні виявились найкращими і глибинними. Це такий код зашитий і я його почав тепер розуміти. Можливо, через те Ігор зберігся у пам’яті людей. Скільки б не було критики Смерічки чи Ватри, заберіть це і ми залишимось з білою плямою.

Позитив про українських музикантів

У нас утворилося джазове середовище. Хай не багато їх, але деякі професіонали з великої букви. Ігор Гнидин по класу барабанів це нова школа професіоналів вищого ґатунку.

Чи Дана Винницька, яка отримала польське Греммі. Поїхати в Польщу, яка є другою джазовою державою і отримати такий успіх. Думаю, українці досить талановиті.

Улюблені пісні Ватри

Я сам шокований, але це “Світлиця” на слова Богдана Стельмаха. Є якась енергетика зашита у цій пісні.

Творчі плани

Є бажання серйозні речі робити. Є у мене одна козацька пісня, над якою працюю.

Оля ВИШНЯ

(Роман Лозинський помер 8 березня 2014 р.)

Опубліковано у Музиканти | Залишіть коментар

Мода, яку створила Алла Дутковська

Для пересічних людей ім’я Алли Дутковської, мабуть, знайоме мало, а для когось і зовсім невідоме. Але коли говорять про таких особистостей, як Володимир Івасюк, Софія Ротару, Левко Дутковський, Василь Зінкевич та Назарій Яремчук, неодмінно треба згадувати і Дутковську. Адже всі разом вони творили нове обличчя української естради. Перші сценічні костюми для Софії Ротару і «Смерічки», зроблені Аллою Борисівною, яскраво вирізняли співаків на фоні інших естрадних виконавців. Хоча сама Дутковська завжди була на диво скромною людиною. Про свою роботу не любила розповідати: «Одна річ працювати, інша — про це говорити. Ніколи не думаєш, що твоя робота через якийсь час буде когось цікавити».

На весіллі Левка і Алли Дутковських співав хор під керівництвом автора легендарної «Черемшини»

Навчатися у Вижницьке училище прикладного мистецтва Алла Дутковська приїхала у 1966 році. Її, дівчину з Вінниці, у цьому карпатському містечку вразило все: краєвиди, місцеві жителі, їхня мова… А надто ж — тутешній народний одяг (люди часто одягали у свята вишиті сорочки, кептарики і носили тайстри). Для буковинців це було звичним явищем, а ось подільській дівчині впадала в око кожна деталь. Буковину вона полюбила назавжди — край, який потім постійно буде присутнім у її роботах.

Перший день нового, 1967, року став для Алли доленосним: вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Левко Дутковський — засновник відомого ансамблю «Смерічка» — у ті часи був для Вижниці справжнім «королем музики». Він щойно створив біґ-біт групу (одну з перших в Україні), яка серед молоді користувалася шаленою популярністю. Послухати «Смерічку» приїжджали хлопці і дівчата із сусідніх сіл та навіть із Чернівців. На танцях у Будинку культури група виконувала переважно закордонні хіти. А напередодні Нового року Дутковський написав свою першу пісню «Сніжинки падають». Її дебют відбувся у Новорічну ніч. А вже наступного дня у фойє Будинку культури зібралося ще більше молоді. Серед неї була і Алла, яка прийшла з однією із учасниць «Смерічки». Тоді Дутковський ще провів їх безкоштовно на танці, звернувши на Аллу особливу увагу. А за кілька днів вони познайомилися ближче. Закохалися одне в одного і у 1968 році одружилися. Йому було 25, а їй — 18.

Народний артист України Левко Дутковський і нині до найменшої деталі пам’ятає їхнє з Аллою весілля. Ще б пак! Адже тодішній директор Вижницького районного Будинку культури Галина Лєвіна (саме вона заснувала знаменитий на всю Україну народний ансамбль танцю «Смеречина») влаштувала для Дутковських ціле весільне шоу, на яке йшла дивитися уся Вижниця. Левко Тарасович згадує:

— Це сьогодні не є проблемою замовити на весілля лімузин або й навіть літак. А уявіть собі: 60-і роки, маленьке містечко — і весілля з таким розмахом! Почалося з того, що у моє рідне селище Кути, що неподалік Вижниці, Лєвіна прислала десять легкових машин. І ось весільний кортеж з нареченими урочисто, через підвісний міст над Черемошем, прямує до Вижниці. Ми під’їжджаємо до Будинку культури, а там — тьма народу. Вийшовши з машини, Алла всіх приголомшила своєю розкішною весільною сукнею, яку пошила собі власноруч. Дівчата не відводили від неї очей! Доріжка, що вела до вхідних дверей, була застелена червоним килимом, а обабіч стояли піонери і квітами посипали наш шлях. У цей час на балконі грав духовий оркестр. А коли ми зайшли у зал, для нас зазвучала весільна народна пісня «Стелися, барвінку» у виконанні самодіяльного хору із села Вашківці, яким керував Василь Михайлюк, автор знаменитої пісні «Черемшина». (На той час ми з Михайлюком були вже знайомі, «Смерічка» у репертуарі мала кілька його пісень).

Весілля завершилося великим банкетом у ресторані. Для молодого подружжя Дутковських це стало подією всього їхнього життя…

За сукнею для Софії Ротару з Яремчі у Вижницю відправили Василя Зінкевича

У 1970 році Дутковська закінчувала училище (відділ художнього моделювання та конструювання одягу) і готувала дипломний проект під назвою «Концертний костюм для естрадної співачки». Її роботу було високо оцінено, і невдовзі, за рішенням державної екзаменаційної комісії, відправлено на Всесоюзну виставку в Ленінград. Згодом сукня демонструватиметься на багатьох виставках прикладного мистецтва як перший зразок естрадного стилізованого одягу для професійної сцени. А через рік це вбрання стане першим сценічним костюмом Софії Ротару.

У 1971 році в Яремчі знімався перший в Україні музичний фільм «Червона рута». Режисер Роман Олексів для виконання головних ролей вибрав Софію Ротару та Василя Зінкевича. «Смерічка», яка теж у повному складі була задіяна у фільмі, вже мала сценічні костюми. А коли постало питання, у чому ж співатиме Софія, Дутковський одразу згадав про дипломний проект дружини. І тут же, посадивши Зінкевича на таксі, відправив його з Яремчі у Вижницю за костюмом для Ротару. Це справді було якесь знамення! Адже привезене плаття було пошито наче спеціально для співачки — Дутковській не довелося переробляти жодної деталі! (Хоча до цього Алла особисто Софії не знала). Довга червона сукня з двома білими вставками і вишитим, стилізованим, кептариком, аплікацією та підвісками з перлин якнайкраще відповідала характеру як самої Софії Ротару, так і її пісням, котрі вона виконувала у фільмі. Сценічний костюм з довгими, розширеними донизу рукавами, гармонійно доповнював образ Софії, особливо ж, коли вона виконувала «Сизокрилий птах» і підносила догори руки.

У Яремчі співачка і модельєр познайомилися ближче. А у перервах між зйомками весь колектив дружно святкував день народження Софії і Алли (обидві народилися у серпні). Так розпочалася творча дружба Софії Ротару і Алли Дутковської. Приязні стосунки вони підтримували весь час. Софія ротару якось сказала: «Алла була хорошою людиною і відмінним спеціалістом. Про неї варто писати у газетах!»

Коли ансамбль «Червона рута», керований Анатолієм Євдокименком, вийшов на професійну сцену, для солістки Софії Ротару Дутковська створила довгу сукню «Черешневий гай», орнамент якої нагадував карпатські смереки. А вже досить яскраво етнографічні мотиви відчуваються у двох костюмах буковинського модельєра — спеціально для участі Софії Ротару в концертах, присвячених «Олімпіаді–80». Одну із суконь було виготовлено з білого трикотажу, а яскравим доповненням слугувала «квітка-рута», яка червоніла на обтягнутому ліфі.

Алла Дутковська не боялася експериментувати, кожна наступна її робота не була схожа на попередню. Вона творила нову моду і водночас у сучасному костюмі демонструвала традиційну автентику. Так було і під час роботи над комплектом костюмів для ВІА «Червона рута» та її солістки Софії Ротару, коли ансамбль готувався до поїздки в Канаду, де мав презентувати естрадне мистецтво всієї України. Але вже тоді у костюмі «Писанка» Аллі Борисівні довелося поєднати західноукраїнські народні елементи зі східноукраїнськими. Модель вдалася надзвичайно яскравою, з безліччю різноманітних деталей. Це була подовжена біла сукня, на якій люрексовою і червоною нитками розшито різноманітні ромби та зигзаги. А маленький кептарик викладено жовтими перламутровими лелітками. Костюм завершували декоративні стрічки у волоссі артистки та червоні коралі на шиї. Як згадувала потім сама Софія Ротару, під час концерту у Монреалі глядачі намагалися руками доторкнутися до цього дива.

У 1991 році у Москві мав відбутися ювілейний концерт «Квіти Софії Ротару», присвячений 20-річчю її творчої діяльності. І костюми для обох відділень співачка довірила створити, звичайно ж, Дутковській.

Багато людей і до сьогодні добре пам’ятають те яскраве плаття, в якому Ротару з’явилася на головній сцені Москви. Подовжена біла шовкова сукня з модним на той час двоярусним подолом, з підкресленою лінією стегон та ліфом на бретелях. Кептароподібний блузон ледь торкався талії. Уся сукня розшита червоними лелітками. А гарним доповненням слугували білі коротенькі черевички з червоною аплікацією. У цьому платті Софія виступала у першому відділенні, коли виконувала українські естрадні пісні. Для другого Дутковська змоделювала короткий костюм з чорної шкіри у сполученні з металевим карбуванням, що відповідає окремим елементам одягу буковинців гірської місцевості. У тон були пошиті й чобітки.

Для відомої артистки Дутковська створила більше десятка моделей сценічного вбрання. Якщо йшлося про стилізований костюм, Ротару ні до кого, крім Алли, не зверталася. Бувало, працюючи над костюмом, Алла Борисівна по кілька днів перебувала у домі Софії Ротару в Ялті. Адже майстриня прислуховувалася до думки самої співачки, враховувала її побажання. Разом вони підбирали тканину, доповнення, прикраси… А шили костюми за ескізами Дутковської не лише на Буковині, а й у Львові, Києві, Сімферополі, Ризі. Більшість ідей Алли Борисівни втілювала відома буковинська майстриня Ольга Курик зі своїм колективом. Адже пошити сценічне вбрання за моделлю Дутковської — справа складна, надто ж коли йшлося про ручну вишивку. Хоча й ескіз створити, за словами самої Алли Борисівни, не так просто. «Ти вивчаєш репертуар співака, спостерігаєш за його темпераментом, поведінкою, зауважуєш особливості зовнішнього вигляду», — зізнавалася якось вона. Та у цьому плані у Дутковської особливих труднощів не було. Адже вона особисто знала і Софію Ротару, і Назарія Яремчука, і Василя Зінкевича. Останній, до речі, і сам був хорошим модельєром.

Солісти «Смерічки», як і молодий композитор Володимир Івасюк, обожнювали Аллу, вважали її ідеалом жінки.

Під час виступу «Смерічки» на концерті, присвяченому Олімпіаді–80, на костюмах артистів засвітилися… ведмедики

Робота Алли Дутковської над костюмами для «Смерічки» — це окремий етап її творчості. Шалена популярність ансамблю у 70-х роках зобов’язувала музикантів виглядати на сцені і бездоганно, і неповторно. Завдяки яскравим сценічним костюмам «Смерічку» безпомилково вирізняли серед безлічі тодішніх ВІА.

У 1970 році у Чернівцях мав відбутися республіканський фестиваль, приурочений 100-річчю з дня народження Леніна. Запросили і «Смерічку». На той час її солістами вже були Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. Для фестивалю ансамбль підготував три твори: «Незрівняний світ краси» Дутковського, «Верба» Михайлюка та «Я піду в далекі гори» Івасюка. Але виконання цих естрадних пісень, в яких відчувалися фольклорні елементи, вимагало і відповідного сценічного вбрання — оригінального, але водночас із традиційним буковинським забарвленням. І за роботу над костюмами взялася Алла Дутковська у співавторстві із солістом ансамблю Василем Зінкевичем, який теж навчався у Вижницькому училищі. Для дівчат було змодельовано довгі білі сукні, які прикрашала червона аплікація з вовни, що імітувала ручну вишивку. А у костюмах солістів (за назвою «Горянка») проглядалися елементи гуцульського сардака. Після виступу «Смерічки» член журі, народний артист України Сергій Козак сказав: «Якби ансамбль у цьому вбранні пройшовся Хрещатиком, то завтра так одягалася б половина киян».

У цих же костюмах «Смерічка» виступала у Москві на «Пісні–71» і «Пісні–72». А потім — і у популярній телепередачі «Алло, ми шукаємо таланти!», яку вів Олександр Масляков і яка теж відбувалася у Москві.

У 1980 році «Смерічка» готувалася до концерту у Палаці «Україна», присвяченому олімпіаді. У комплекті костюмів «Олімпійські» Алла Дутковська вирішила якнайяскравіше продемонструвати буковинську приналежність колективу і водночас додати якийсь «олімпійський» елемент. Білі атласні костюми вокалістів були розшиті зеленими, малиновими та голубими нитками, що символізували карпатські гори. А доповнювала вбрання аплікація у вигляді оксамитового ведмедика (символу олімпіади). У його силует було вмонтовано маленькі лампочки, які засвічувалися під час виступу ансамблю. Глядачі були у захваті від цієї казкової веселки!

У колекції Дутковської є і моделі сценічних костюмів для солісток ансамблю «Черемош» — Лідії та Ауріки Ротару, соліста ВІА «Жива вода» Іво Бобула, балетної групи Заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю. Над виготовленням костюмів для сестер Ротару Дутковська працювала особисто. У цій колекції модельєр неабиякий акцент зробила на взутті: строкаті плетені шкарпетки, осучаснені постоли. А на білому тлі суконь веселкою фарб переливалися місцеві кольори — зелені, оранжеві, жовто-червоні.

Багато років, паралельно із моделюванням одягу, Алла Дутковська викладала у Чернівецькій художній школі. Чимало її учнів стали лауреатами міжнародних виставок та конкурсів. Вихованки Дутковської мріяли стати модельєрами повсякденного одягу. А ось їхню наставницю, як вона сама не раз зізнавалася, це не приваблювало ніколи. Вона творила для сцени. Та не для слави, бо була на диво скромною людиною. У 70-х роках, на піку популярності «Смерічки», про ансамбль писало багато газет. Проте Алла завжди просила свого чоловіка Левка за жодних умов не згадувати її імені. Правда, одного разу він не втримався. Якось подружжя було у гостях, і по телевізору саме співала Софія Ротару. Дутковський захоплено вигукнув: «Дивіться, та це ж Аллина сукня!» Вдома дружина ображено попросила: «Щоб ти цього більше ніколи не робив». Непідробній скромності Алли Левко Дутковський дивувався і сам. Та вона завжди казала: «Одна річ — працювати, інша — про це говорити. Ніколи не думаєш, що твоя робота через якийсь час буде когось цікавити».

Можливо, і справді сьогодні сценічні костюми модельєра Алли Дутковської комусь здадуться нецікавими і застарілими. Але їхня мистецька вартість неоціненна, бо своїм новаторством у проектуванні сценічного костюма вона здійснила справжній бум в українській естраді. Кілька років тому мистецтвознавець Міра Костишина у книзі «Український народний костюм Північної Буковини: традиції і сучасність» детально описала творчість художника-модельєра Алли Дутковської, її новизну у започаткуванні та створенні в Україні естрадного сценічного костюма, стилізованого на народній основі. Завдяки Костишиній люди більше дізналися про талановитого буковинського модельєра. А невдовзі, у 1998 році, Дутковській було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України. Та крім цього, Алла Борисівна була ще й відмінником освіти України, протягом десяти років викладала у недільній дитячій художній школі при Свято-Миколаївському соборі.

«Та не звання головне, а пам’ять, — говорить Левко Дутковський. — Я хочу, щоби люди пам’ятали те, що робила Алла. Вірніше, ми робили. Адже це Бог так дав, що ми всі — Володя Івасюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, я і Алла — зустрілися в одному місці і в один час».

Аллі Дутковській було 54 роки, коли її не стало…

Наталія ФЕЩУК

Газета «Чернівці» №24, 2005 р.

Опубліковано у Дутковська Алла | Залишіть коментар

Руководитель группы “Кобза” Евгений КОВАЛЕНКО: “Россияне давали понять конкретно: “Вы – провинция и хохлы. Мы – столица и богема”

70-е годы прошлого века… Продвинутая советская молодежь за нереальные деньги скупает на “балке” (неофициальная тусовка меломанов. – Авт.) “плиты” (виниловые пластинки. – Авт.) “Led Zeppelin”, “The Beatles”, “Deep Purple”, “Pink Floyd”. И вдруг на столь авангардном, можно сказать, прогрессивном фоне миру является вокально-инструментальный ансамбль с “неформатным” названием “Кобза”.

Сегодня, в век поголовной попсы, Евгений Коваленко, руководитель этого легендарного коллектива, не собирается сдавать позиции. О прошлом вспоминает без сожаления, с улыбкой на лице. Да и события, которые происходят с “Кобзой”, красноречиво подтверждают: хоронить эту группу рано.

“НА ГАСТРОЛЯХ ЗА ГРАНИЦЕЙ МЫ ОЧЕНЬ ЭКОНОМИЛИ НА ЕДЕ. НИКОГДА НЕ ПЕРЕКУСЫВАЛИ В КАФЕ, А УЖ ТЕМ БОЛЕЕ В РЕСТОРАНАХ”

— В то время, когда вы начинали, было не принято гордиться родным языком, народными песнями. Считалось, что в основном их поют в селах после принятия убойной дозы самогона. Наверняка как за название, так и за репертуар вас “жлобами” и “когутами” обзывали?

— Умных людей, как правило, больше было. Я впервые услышал “Кобзу”, когда служил в армии. (Евгений Коваленко — третий руководитель коллектива. — Авт). И восхитился мудрости человека, додумавшегося столь гениально назвать группу. Ведь именно в нашей “Кобзе” впервые за всю историю музыки была создана электробандура. Представьте, уже в те годы она звучала как гитара, арфа и виброфон.

Вначале мы работали сугубо как инструменталисты, но быстро поняли, что в Украине без песни ни-ку-да. Занялись пропагандированием народного мелоса, зарекомендовали себя как адресные представители украинской музыки. Обрабатывали народные песни, песни членов Союза композиторов, многое сами писали. И ни разу не изменили своему кредо. Ни единой песни не спели ни на русском, ни на любом другом языке. Точно так же ни разу не выступили под фонограмму.

Было время, когда “Кобзу” прекратили по телевидению показывать. Все ведущие позиции тогда попса заняла. Нам неловко было кричать, что-то с пеной у рта доказывать. Кобзари — люди интеллигентные. Мы много гастролировали по союзным республикам. Часто бывали в Сибири, на Дальнем Востоке, в Тынде, на БАМе, где проживают очень много выходцев из Украины. Если бы вы видели, с каким восторгом они нас принимали! Как настоящих полпредов.

— И как экзотику.

— Естественно. У нас всегда были роскошные костюмы. Причем как в одежде, так и в музыке напрочь отсутствовала аутентичность. Мы категорически отказались от шаровар, красных сапожек, соломенных шляп, вышиванок. Такой набор — для ярмарки. Убежден: на сцене артист должен выглядеть князем, быть законодателем собственного стиля и обязательно смотреться богато. Я против лубка как в одежде, так и в работе. Не приемлю непрофессионалов.

— Сегодня вновь популярны песни, первыми исполнителями которых стала “Кобза”.

— Да. Это “Край, мiй рiдний край”, “Чари весна дарує”, “Водограй”, “А ми удвох”, которую недавно исполнили Валерий Леонтьев и ваш главный редактор Дмитрий Гордон. Он, кстати, подошел ко мне на записи передачи “Шлягер” и серьезно так поинтересовался: “Женя, я не подвел”? (Смеется). Конечно, не подвел. Все отлично. Я и сам не прочь сняться в таком цветовом оформлении, не говоря о качестве записи, пленки и отличном сюжете клипа.

— Почему “Кобза” десятой дорогой обходит женщин-солисток, никогда не приглашает их в коллектив?

— С нами работали Валентина Куприна, Нина Матвиенко, Лина Прохорова, Лида Михайленко. Но исключительно по разовому приглашению, для исполнения одной-двух песен на гастролях. Кобзарское искусство, оно ведь стопроцентно мужское. Вспомните, как кобзарей изображали. Оселедець, люлька, опять-таки кобза и конь. Что же касается дам, то с ними у нас случались определенные пертурбации.

Долгое время группа существовала в крепком, стабильном составе. И все же ребята начали подкатывать ко мне с вполне объяснимым житейским вопросом: “Что будем с женами делать? Мы постоянно в разъездах, а они, бедняги, дома сидят, все вздыхают и в окно мужей выглядывают”. Начали думать-гадать, куда их всех пристроить.

И выяснилось, что, оказывается, три наши красавицы — профессиональные танцовщицы, четвертая может показать цирковой номер “Женщина-каучук”, пятая хорошо поет, шестая — жонглирует. А седьмая отлично справляется с работой костюмера. Получился калейдоскоп настоящей концертной программы. С одной стороны, публика приходила на наше выступление, с другой — получала полный джентльменский набор — “Кобза” плюс танцы, фокусы, цирк.

— Значит, вы “ездили в Тулу со своими самоварами”. А вот те же “Орэра”, “Сябры”, “Песняры” (кроме Мулявина) принципиально жен на гастроли не брали. Вас часом в семейственности и кумовстве не обвиняли?

— Постоянно за это гнобили и жен наших пытались разогнать. Нужно, к примеру, отправляться в Болгарию — “Киевконцерт” выдвигает категорическое условие: “Музыканты едут, супруги — нет”. Как ни доказывал я чиновникам, что это не просто любимые женщины в виде приложения — полноправные участницы программы. Все без толку. Тогда мы нашли альтернативу.

Дескать, у шахтеров, сталеваров, учителей приняты семейные династии, а у музыкантов почему-то нет. Давайте ломать стереотипы, выступать против старорежимных предубеждений. Уловка, пусть и не на долгое время, сработала. Хотя вскоре мы вновь отправились в путь мужским составом.

— Вы — одни из первых советских ВИА, которые начали регулярно выезжать за границу. Хорошие гонорары получали за такие туры? Кстати, какими деньгами их выплачивали?

— Валютой той страны, где мы работали. Называлось это “суточные”. Сумма из расчета 15 долларов в день на человека.

— На те времена более чем прилично.

— Особенно учитывая тот факт, что самый дешевый бифштекс стоил 12 баксов. Поэтому всю жизнь мы возили с собой консервы, кипятильники, растворимые супчики. Во многих странах напряжение в сети — 100 вольт. Чтобы выпить утреннюю чашку кофе, приходилось вставать ни свет ни заря. Мы очень экономили на еде, никогда не позволяли себе перекусить в кафе и уж тем более в ресторане. В супермаркеты тоже не заглядывали. И все равно домой практически ничего не привозили. Разве что рубашечки, недорогие свитерки, верх мечтаний — кроссовки детям. О таких покупках, как шубы, дубленки, аппаратура, речи вообще не было.

“КАРЛОС САНТАНА С УДИВЛЕНИЕМ УЗНАЛ, ЧТО УКРАИНА — ЭТО НЕ ТОЛЬКО ЧЕРНОБЫЛЬ И “ДИНАМО” (КИЕВ)”

— В заграничных поездках советские музыканты первым делом посещали магазины музыкальных инструментов и пластинок.

— Это точно. Как-то в Канаде отыскал магазин, где по оптовым ценам можно было купить шикарные и весьма недорогие пластинки. Грохнул все деньги, какие имел. Об этом факте узнали наши канадские поклонники и приехали в аэропорт провожать “Кобзу” с сумками, доверху набитыми виниловым счастьем. Если бы вы видели, с какими слезами перебирал я редчайшие, невиданные в СССР записи и при этом не смог принять в подарок ни-че-го! Авиакомпания категорически воспротивилась каждому лишнему грамму, поскольку назревал перевес багажа. За него надо было доплачивать. А у нас денег — ноль.

В то время мы не имели права привозить с собой в СССР даже однодолларовую купюру. Это считалось криминалом, за него полагалась тюрьма.

— У вас случались коммерческие гастроли?

— Да, в Дании. Хотя в чем для “Кобзы” проявилась эта самая коммерция — одному Богу известно. Было это в 1989 году. На всемирный песенный фестиваль нас ангажировал известный голландский импресарио. Мы приехали сами, без единого сопровождающего. С собой имелось предписание от Госконцерта, в котором черным по белому значилось, какую сумму суточных из расчета 15 долларов на человека я как руководитель обязан выдать музыкантам.

Я натура творческая и от денег далекая, поэтому данный математический процесс вызвал у меня жуткую головную боль. Нужно было учесть колебание курса, проследить, чтобы сумма ни в коем разе на цент не превысила. Пока все подсчитал, чуть дуба не врезал. В результате за два сольных концерта получил на руки… 19 тысяч долларов. И обмер.

Во-первых, никогда таких денег в руках не держал, во-вторых, понятия не имел, что, оказывается, выступление “Кобзы” по западным меркам стоит так дорого. В результате на суточные расходы музыкантам ушла… одна на всех стодолларовая бумажка. Остальные деньги я, как миленький, обязан был либо сдать в наше консульство, либо привезти домой и отдать в Госконцерт.

С консульством не сложилось, пришлось тащить с собой эту сумму в самолете, поезде и автобусе. Несколько ночей вообще не спал — проверял-перепроверял, не украли ли. В Киев приехал мертвый от нервотрепки и усталости. Придя в себя, тут же все до копейки передал в Киевконцерт, то бишь государству.

— Весело… А что, под шумок нельзя было для ребят заныкать хотя бы пару сотен “зеленых”? Это ведь вы, а не чиновники их заработали.

— Что вы! Там заранее все считано-пересчитано, проверено-перепроверено. Да и не это главное. Главное, что на тех гастролях мы познакомились, можно сказать, подружились с Карлосом Сантаной. Повторюсь: прибыли сами — ни директора с нами, ни администратора. Даже кэгэбэшников с “Кобзой” и тех не было. Поэтому все организационные вопросы приходилось решать мне как руководителю.

Ознакомившись с пресс-релизом, за голову схватился. Где выступаем, когда, кто нас отвезет-привезет, кто поможет с аппаратурой? Фестиваль огромнейший, на поле ежедневно собирается 60 тысяч зрителей. Выступления спланированы на любые вкусы и пристрастия — джаз-сцена, фолк-сцена, рок, традиционная, современная. Всех не перечислить. Словом, множество вопросов и никаких ответов. Слава Богу, неплохо владею английским. На рецепшн мне посоветовали обратиться к Кевину Числеру — менеджеру Карлоса Сантаны, который уже несколько дней как поселился.

Менеджер Сантаны обрадовался мне как близкому другу. Вникнув в суть дела, пообещал решить вопросы быстро и без лишних проблем. Тут же переговорил по телефону с Карлосом и передал, что Сантана просит нас не волноваться, ни о чем плохом не думать, а спокойно отработать завтрашний концерт на… его аппаратуре. В качестве отдыха от дороги и расслабления приглашает “Кобзу” на свое сегодняшнее выступление.

Через минуту после телефонной договоренности в номер зашел улыбающийся Карлос Сантана. Я вручил ему наши буклеты, плакаты, записи. Они с неподдельным интересом принялись все это разглядывать, не уставая восторгаться, что Украина, оказывается, не только Чернобыль и “Динамо” (Киев), но еще и “Кобза”. Пообщавшись с Сантаной минут пять, я принял его манеру поведения. Во-первых, не напрягаться, не пафосничать, не корчить из себя черт знает что. Максимальная свобода, раскрепощенность и дружелюбие. При этом отсутствие как преклонения, так и панибратства.

Чуть позже я предложил новым знакомым отведать наш национальный напиток, то бишь “дринкнуть”. Музыканты с готовностью согласились, и я преподнес им шикарный подарочный набор “Горiлка з перцем”.

Они с удовольствием продегустировали экзотику и остались довольны. Параллельно послушали наши записи и остались довольны вдвойне.

Уже через час я объяснял своим ошалевшим музыкантам, что, во-первых, мы сегодня дружно отправляемся на концерт Карлоса Сантаны, во-вторых, завтра работаем на его аппаратуре. Надо было видеть, как знаменитый гитарист уезжал с командой на концерт! Небольшой скромненький автобус. Никаких персональных авто, машин с мигалками да плакатами звезды, эскорта мотоциклистов и подобной плебейской мишуры. Фронтмен спокойно прошел в глубь автобуса, даже на переднее сиденье не сел, еще и меня за компанию прихватил.

Прибыли на огромную, сплошь забитую людьми площадь. Концерт я слушал из-за сцены. Это было потрясающе. На маленьком гитарном “комбике” в виде домика стояли две фотографии. На одной — мама Карлоса, на другой — Иисус Христос. В зависимости от песни Сантана поворачивал каждую из них поближе к себе. От переизбытка эмоций я закурил. Именно в эту секунду у великого гитариста случился маленький перерыв. Он подбежал: “Sorry!”, выхватил у меня сигарету, пару раз затянулся и умчался на сцену.

— Их аппаратура разительно отличалась от вашей?

— О-о! Один лишь пульт три метра длиной, что для совка не просто диковинка — чудо невиданное. Только в зале на Сантану работали три звукорежиссера, не говоря о сцене. Кстати, забыл сказать, что мы с менеджером Карлоса договорились встретиться у него в номере сразу после концерта — нас ожидала початая горилка. Но в коридоре я разговорился с их барабанщиком, который не так давно работал в группе “Genesis” с Филом Коллинзом. Мы нашли много общего, заболтались. И я вспомнил о приглашении ровно за минуту до назначенного времени.

Вижу — Кевин идет по коридору. Я к нему с извинениями, дескать, чуть было не опоздал, не сердись. В ответ он, дежурно улыбаясь, лишь отрицательно головой качал: “Нет-нет, увы, встреча не состоится. Вы действительно опоздали. У нас так не принято, даже если речь идет об обычном отдыхе. Все привыкли друг друга уважать и приходить заранее”. Меня словно холодным душем окатили. Во-первых, жутко неудобно, во-вторых, удар ниже пояса! Правда, через 10 минут все встало на свои места. Кевин и Карлос сами зашли за мной и, улыбаясь, предложили дринкнуть. Я еще раз извинился, но этот урок запомнил на всю оставшуюся жизнь.

“РАНЬШЕ, ЧТОБЫ ОТСНЯТЬСЯ В РЕЙТИНГОВОЙ ПРОГРАММЕ, ДОСТАТОЧНО БЫЛО ПРИЕХАТЬ В МОСКВУ С “КИЕВСКИМ” ТОРТОМ И ГОРИЛКОЙ”

— С кем из коллег по цеху во времена Союза вы дружили, с кем враждовали?

— С “Песнярами”, “Ариэлем” и “Орэрой” не просто дружили — обожали и продолжаем обожать друг друга. С Володей Мулявиным были более чем друзья. Отлично ладили с “Землянами”, “Цветами”, “Самоцветами”, “Добрыми молодцами”. Сейчас в моде ностальгия, поэтому часто проводятся ретроконцерты, на которые приглашаются ВИА прошлых лет.

— А “Сябры”?

— Они появились значительно позже, да и Анатолий Ярмоленко, не в обиду ему будь сказано, со своей одиозностью не всегда располагал к общению. Зато ребята у него отличные. Мы вместе частенько снимались на ЦТ.

А вот с кем враждовали, даже вспомнить не могу. Лично у меня огромную неприязнь всегда вызывали третьесортные группы, быстро появляющиеся и быстро исчезающие. В принципе, “Кобза” во все времена слыла миролюбивой, неконфликтной группой. Единственное, чего во время съемок в Москве нельзя было не заметить, — высокомерного к себе отношения. Россияне конкретно давали понять: “Вы — провинция и хохлы. Мы — богема и столица”. К тем же “Песнярам” расположение было иное, более уважительное. Ларчик открывался просто — у них было много популярных вещей на русском языке. А у нас ни одной и никогда.

— За эфиры на ЦТ платили, в “Песне года” участвовали?

— Не платили и не участвовали. А вот в рейтинговых новогодних программах на Центральном телевидении всегда были желанными гостями. Мы ведь являемся лучшими исполнителями щедривок и колядок. Что касается других передач, то “Кобза” часто выступала в “Шире круг”, “Споемте, друзья!” и так далее. На то время, чтобы отсняться в популярной программе, было достаточно приехать в Москву с “Киевским” тортом и горилкой. Иными словами, отделаться легким испугом. Более того, нам еще любезно дорогу домой оплачивали.

— Известно, что среди московских редакторов телевидения имелось несколько дам бальзаковского возраста, которые состоятельность артистов проверяли по двум признакам — ресторан и постель. Вас это тоже коснулось?

— Прекрасно знаю, о ком вы говорите. Слава Богу, “Кобзу” чаша сия миновала. Мы ведь задолго до выступлений на ЦТ заработали себе серьезный авторитет, причем не только в СССР — во всем мире, были дипломантами, лауреатами многочисленных всесоюзных и международных конкурсов. Прекрасно знали себе цену. А вот те, кто находился уровнем ниже, вынуждены были принимать правила игры, навязанные бабушками-авантюристками.

У них ведь кабаки и секс считались легкой разминкой перед началом серьезного вымогательского процесса. Дальше в ход шли пухлые конверты с крупными суммами.

— Многие группы, созданные в советские времена, претерпевали сильнейшие катаклизмы и распадались. У “Кобзы” тоже наверняка случались длительные творческие простои, связанные с кадровой текучкой.

— За все годы существования мы ни на день не прекращали работу. Даже когда стало совсем тяжко, создали свой театр-студию. Правда, это занятие оказалось не совсем для нас. Так получилось, что наш скрипач уехал во Францию, директор переругался с одним из солистов, и тот, гневно хлопнув дверью, навсегда покинул коллектив. В результате из всей “Кобзы” нас осталось только трое. Как в той песне.

Если честно, здорово растерялись. Выручил умнейший человек, администратор Борис Василенко. Он посоветовал классную вещь: “Вы посмотрите, что вокруг творится! На сцене стоят 20 человек и поют при этом в унисон. Вы же в малочисленном составе работаете на три голоса. Да еще каждый на своем инструменте играет. Считайте, не трое вас кобзарей — девятеро. Создавайте многоголосье”. Так мы и поступили.

Никто не скурвился, за границу не уехал, не переметнулся в ненавистную попсу. Наоборот, вовсю начали колесить по украинским городам и весям. Первый концерт в составе трио состоялся в… запорожской тюрьме.

— Что просил спеть контингент?

— То, что обычно люди за столом поют: “Несе Галя воду”, “Ти ж мене пiдманула”… Мы же за 20 лет эти песни перепели неимоверное количество раз. Поэтому исполнять их по старинке стало неинтересно. Взяли по одному-два куплета из самых популярных вещей, сплели их в своеобразный веночек. Получилось отличное попурри. Сегодня для этих чудных, нестареющих мелодий не существует ни языкового барьера, ни разницы в возрасте, социальном статусе зрителей. На любой площадке стопроцентный успех обеспечен.

Когда в стране случилась перестройка, мы все равно не остановились. Продолжали ездить на гастроли. Причем совершенно дикими способами. Ни тебе бензина, ни транспорта, в жутких, раздолбанных, ломающихся автобусах. Как правило, километров пять до конечного пункта мы брели по грязи пешком, в обнимку с инструментами. Если горючее заканчивалось, покупали на свои деньги у населения.

Никогда не забуду концерт в Конотопе на юбилее казацтва. Аккурат за полчаса до его начала прошла жуткая гроза, молния во всем городе вырубила свет. В Доме культуры — полный мрак. Хорошо, что я додумался взять на всякий пожарный “Ямаху”. Так вот, с ее помощью, на батарейках, в полной темноте мы честно отработали свои 30 минут. Публики в “ночной” зал набилось битком. Все до нитки промокшие, со свечками, зато веселые, песни вместе с нами вовсю распевали. После а капелла спел великолепнейший тенор Саша Василенко, затем Ирочка Шинкарук. Даже Тарас Петриненко не выдержал, встал за инструмент и прекрасно исполнил свою программу. Хотя вначале шибко сомневался, дескать, ничего хорошего из столь гиблой затеи не выйдет. Одним словом, здорово, если рядом работают профессионалы.

“БЫВШИЙ НАШ СОЛИСТ ВДРУГ РЕШИЛ: “ПОЧЕМУ БЫ НЕ ПОДАРИТЬ НАРОДУ ЕЩЕ ОДНУ “КОБЗУ”?”

— Покойный Борис Георгиевич Шарварко приглашал вас в свои масштабные концерты?

— Обязательно. Правда, всегда бурчал: “Вот появляется “Кобза” и обязательно тянет за собой три километра проводов. А мне темп нужен. Стоит на сцене рояль, и достаточно. Пользуйтесь”. Хотя при этом не уставал воспитывать остальных артистов: “Хотя я с Коваленко постоянно ругаюсь, повторяю еще раз: профессионализму и дисциплине учитесь у него”.

Никогда не забуду ужаснейшую дату — 12 мая 2002 года. В тот день разбился и больше не поднялся с больничной койки Владимир Георгиевич Мулявин. Умер Валерий Васильевич Лобановский. Смертельный инсульт настиг Бориса Георгиевича Шарварко. А я 12 мая загремел с инфарктом в реанимацию. Причем в то самое отделение, где умирал Борис Георгиевич. Судьба так распорядилась, что в живых из этой замечательной компании я остался. Иногда кажется — кожей ощущаю мощнейшую энергетику, исходящую от них, на небесах теперь живущих. Какие-то неведомые силы словно напоминают: “Помни, ты в ответе. Ты сумел пережить тот страшный день. Работай так, чтобы Им Там стыдно не было”.

— Сегодня ваш коллектив, как и прежде, востребован?

— Да, хотя больших туров не имеем. Зато постоянно поступают приглашения выступить в концертах. Как обычно, регулярно представляем Украину за рубежом. Хотя меня от этих поездок уже типает. Продолжаем развиваться, расти над собой. (Хохочет). Недавно записали совместный сингл с потрясающе профессиональной группой “Танок на Майданi Конго”. Они первые исполнители украинского хип-хопа.

— Если можно, о содеянном чуть подробнее.

— Это украинская народная песня в стиле “Криденс”. Называется “За нашим стодолом видно чуже село”. Управились за три дня. Теперь клип по всем каналам крутится.

Имеется ряд совместных идей с весьма модной группой “Гайдамаки”. Так что сами видите — не закисаем, от молодежи мы ни на шаг не отстаем. (Хохочет). Даже в появлении двойников не уступаем. Только наши дубликаты не такие шуганые, как у той же Сердючки, которые съездят себе тышком-нышком в райцентр, кое-что заработают и до поры до времени на дно упадут. Наш “клон” покруче будет. Да и понаглее раз в 100.

Бывший солист “Кобзы”, не работающий в группе более 20 (!) лет, вдруг решил: “А почему, собственно, не сделать народу подарок в виде еще одной “Кобзы”? При этом поставить в известность меня как руководителя даже не удосужился. Вначале он попытался собрать музыкантов первого состава. Не вышло. Теперь в его, извините за выражение, коллективе, работают люди, которые вообще не имели к группе никакого отношения.

Называется сие творение Коbza Original. Самое интересное, что за их раскрутку взялся наш бывший продюсер, который в свое время музыкантов бросил и даже не выпустил обещанный диск. О существовании Original я узнал по телефону. Друзья звонили, поздравляли с тем, что наконец-то я созрел и выпустил диск с нашими старыми песнями.

От каждого звонка я офонаревал все больше и больше. На поверку оказалось, что тот самый тип детективным образом завладел кобзовскими фонограммами, которые хранились не где-нибудь — в фонде радио. Фонд, кстати, собирается на него в суд подавать. Более того, нынче проходимец вовсю через интернет торгует нашими песнями по цене пять с половиной долларов за экземпляр. А “Кобзу” во всем мире знают и любят, так что торговля идет полным ходом. Дело даже не в том, что настоящая “Кобза” от этого произвола никаких дивидендов не имеет. Но ведь деятель нагло, без зазрения совести растиражировал мои собственные аранжировки и ряд песен, спетых опять-таки моим голосом. Более того, на обложке красуется мое фото в компании с этим проходимцем.

Я человек мирный, подавать в суд не собираюсь. Да особо и не напрягаюсь по этому поводу, поскольку обязательно напишу что-то новое, классное. Обидно, что его ходовой товар сделан крайне халтурно, грязно и примитивно. Сравнить можно разве что с плохой самодеятельностью в сельском клубе. А ведь у “Кобзы” высочайший уровень, отлично зарекомендовавший себя во всем мире. Не знаю, что в таких случаях нужно делать.

Опускаться на одну ступень с хапугой не хочется. Наученный горьким опытом, все свои аранжировки я зарегистрировал в ВААП, то есть защитил права. К тому же помирать не собираюсь, имею море новых идей. Просто в душе остался неприятный осадок. Человек 20 лет не объявлялся, ни с кем не общался, не работал, и вдруг на тебе — Коbzа Original. Век живи, век учись. Ну да ладно, пусть эта халтура, как говорится, ему на бедность пойдет. А настоящая “Кобза” себя еще покажет!

Ольга КУНГУРЦЕВА, “Бульвар Гордона”, № 11 (490), 15 марта 2005

Опубліковано у Кобза | 1 коментар

После операции в канадской клинике Назарий ЯРЕМЧУК написал в дневнике: «Межа життя — 43… П’ять годин проходила екзекуцiя. Лiкар сказав, що раку бiльше нема…»

В Национальном дворце искусств «Украина» 22 ноября 2011 г. состоялся вечер памяти Назария Яремчука, посвященный юбилею народного артиста Украины, лауреата Национальной премии Украины имени Тараса Шевченко, солиста ВИА «Смерiчка» (одно время он был и художественным руководителем легендарного ансамбля). На концерте выступили Нина Матвиенко, Павло Дворский, Иван Попович, Александр Злотник, Павел Зибров, Иво Бобул, Александр Пономарев, Виктор Павлик… Конечно, спели и дети Яремчука — 19-летняя Маричка, Дмитрий и Назарий-младший, у которого подрастает маленький Олесь — внук Назария Назаровича-старшего.

Слава, востребованность, зрительская любовь… Казалось бы, Назарий Яремчук был баловнем судьбы, но на взлете его настиг страшный недуг. В Украине не нашлось ни денег, ни специалистов, обещавших исцеление, и певец полетел за океан, где в Канаде жил его 80-летний брат. 12 марта 1995 года Назарий написал в дневнике: «Межа життя — 43… Лежу в лiкарнi пiсля операцiї на шлунку. Все, як скрiзь: сон, лiкарi, спiлкування, вiдчуття безоднi. П’ять годин проходила екзекуцiя. Лiкар Hairte сказав, що раку бiльше нема…».

В то, что жизнь сгорит так стремительно, не верил ни Соловейко з Вижницi, ни те, кто отбивали ладони аплодисментами на его концертах. Они, люди сидящие в залах, давали ему, уже смертельно больному, энергию, на время снимали боль. Кстати, в отличие от многих артистов, выступавших под фанеру, Назарий Яремчук пел только вживую. После концерта хватался за живот и мучительно стонал. Андрей Демиденко его ругал: «Что ты делаешь, дурак?! Не можешь, как другие, под фонограмму сработать?». А он завывал от боли и говорил: «Не могу, Андрюша, еще хуже будет».

Сейчас сестра Назария — Екатерина превратила «смерекову хату» семьи в Выжнице (точнее, на околице села — в Ривне) в усадьбу-музей. А на концертах братьев Яремчуков, заслуженных артистов Украины, к Дмитрию и Назарию-младшему подходят люди из Прибалтики, Казахстана, Аргентины, Канады, когда-то слышавшие их отца, и благодарят за его голос…

Татьяна ЧЕБРОВА
«Бульвар Гордона»

КОМПОЗИТОР АЛЕКСАНДР ЗЛОТНИК: «ПЕЛ ОН НЕПРАВИЛЬНО, ЗАТО У НЕГО БЫЛО СВОЕ ЛИЦО И УДИВИТЕЛЬНАЯ ИСКРЕННОСТЬ»

— Александр Иосифович, вы написали много песен специально для Назария — «Гай, зелений гай», «Батько i мати», «Чуєш, мамо?»…

— …и последнюю — «Вишиванку». Однажды, после удачной записи одной из моих песен, он предложил: «Давай я спiватиму тiльки твої». Так он хотел отблагодарить меня за сотрудничество, но я отказался: «Хороших композиторов много — каждый даст тебе новые интонации и образы».

Впервые я увидел Назария, которого заочно знал как солиста легендарной «Смерiчки», в конце 70-х в Ялте — на фестивале «Крымские зори». Мы все вместе — Константин Огневой, Виктор Герасимов, Леонид Татаренко, Анатолий Евдокименко, Назарий и я — стояли возле концертного зала «Юбилейный». Мне было неудобно самому с ним знакомиться. Назарий, как он потом признался, тоже не отважился первым подойти ко мне, хотя слышал немало моих песен и хотел со мной работать. Выручил нас Анатолий Евдокименко, представив друг другу.

Как раз тогда я написал музыку (правда, еще без слов) к песне, которая вскоре стала одной из любимых в Украине. Наиграл Назарию мелодию, она ему понравилась, мы договорились, что текст сделает Юрий Рыбчинский. Через месяц Назарий, живший в Западной Украине, приехал в Киев, после концерта мы собрались дома у Юры. Было уже за полночь, а Рыбчинский текст еще не дописал. Но Назарий очень хотел забрать песню с собой и ждал, пока Юра работал, — аж до шести утра. Когда все было завершено, мы выпили за счастливую судьбу новорожденной песни «Гай, зелений гай».

— Не чая, разумеется…

— …самогона, который тогда в целях конспирации у творческих людей назывался «рукописом»…

Назарий, кстати, любил компании, и люди пользовались этим: мол, уважь нас, посиди за столом. Но пьяным я его не видел никогда.

— Это ведь вы в 1986 году первым отправились в Зону, где потом прошла целая серия концертов «Встречи в Чернобыле» и перед ликвидаторами аварии выступали многие российские звезды: Валерий Леонтьев, Алла Пугачева, а Назарий Яремчук — трижды?

— Но еще до них — Кобзон, который, прежде чем поехать, спросил у меня: «Ну, как там?». — «Ничего, — пояснил я. — Главное, чтобы было с собой. Красное вино, водка»…

— Наверное, «рукописи» туда ввозить запрещали — только казенку?

— Наоборот. Там стояли воинские части, у которых были счетчики Гейгера, и когда у мужиков набиралось по 30 бэр (практически все получали такую дозу), они спасались, покупая трехлировые банки самогона, стоившие от 150 до 300 рублей — сумасшедшие по тем временам деньги…

— От теперешних певцов Яремчук отличался колоссальной энергетикой…

— Он был феноменом дворца «Украина» — его концерты всегда проходили на ура. Пел он неправильно, если говорить о вокале, немножко в нос (это я теперь понимаю как профессор). Зато у него было свое лицо. И удивительная искренность, святая вера в порядочность.

— Самоедством занимался, наверное?

— О да! Хотя Скорпион — я, а он — Стрелец. Когда стал студентом-заочником Киевского института культуры, учился всерьез. Говорил: «Там зовсiм дiти, а я вже народний артист України. Якщо мене запитають i не буду знати вiдповiдi, це ж сором».

Он был очень обидчивым. В случае конфликта не скандалил, не выяснял отношения — отворачивался и уходил навсегда.

— С Василем Зинкевичем они по-настоящему дружили или это было, скорее, соперничество?

— В последнее время — серьезное: Вася опережал Назария на шаг: первым получил звание народного, Шевченковскую премию, которой Яремчука наградили посмертно. Правда, у Зинкевича до сих пор нет ни одного СD, а Яремчуку я сделал: туда вошли «Стожари» Дворского, «Червона рута» Ивасюка, которую тот исполнил с Яремчуком и Зинкевичем… Ну и, наверное, половина песен там моя. С деньгами мне помогли (в том числе мой племянник Сергей Воронченко, который тогда работал в Америке).

Компакт выпустили в Швеции — то ли на четыре, то ли на пять тысяч долларов получилось три тысячи 25 дисков, однако на таможне их задержали. Напрасно я объяснял, что они не для продажи, а на подарки. За каждый компакт потребовали заплатить почти по два евро, а чтобы ввезти груз беспошлинно, необходимо было специальное решение Верховной Рады. Я понял: это путь в никуда. Еще шести с лишним тысяч долларов у меня не было. Спасибо, выручили друзья-бизнесмены — сбросились и заплатили «мито». Я раздал диски поэтам и композиторам, работавшим с Яремчуком, его родственникам, на радиостанции…

«НАЗАРИЯ ЧАСТО ИСПОЛЬЗОВАЛИ, НО МАЛО КТО ПОМОГАЛ, КОГДА СЛУЧИЛАСЬ БЕДА»

— Представляю, каких нервов стоили Яремчуку выступления в чернобыльской зоне, в Афганистане, где шла война. Ведь обычно проблемы с желудком возникают не столько от неправильной еды, сколько от стрессов…

— Когда в декабре 1994 года Назарий работал на новогодних елках (по два-три выступления в день), в перерывах ложился на приставленные друг к другу стулья. В январе 1995-го в Национальном дворце «Украина» он попросил меня, чтобы я послушал Дмитрия и Назара, которые через год заканчивали музучилище в Черновцах (сыновей Назария я впервые увидел в 1981 году во время гастролей «Смерiчки» в Евпатории, когда Диме было четыре года, а Назарчику — три). Назарий уже очень плохо себя чувствовал, сильно похудел, его мучили неотступные боли. Но видели бы вы, как светилось его лицо, когда мальчики правильно отвечали на мои вопросы, и как он нервничал, если кто-то из них ошибался.

Сначала мы планировали перевести ребят в Киевское высшее музыкальное училище имени Глиэра на последний курс. Назарий попросил меня помочь им с поступлением в Киевскую консерваторию и стать «творческим отцом»: «Хочу, щоб ти вiв їх по життю». Ребята поступили в консерваторию: Дима — на вокальное отделение, Назар — на композиторское, к Ивану Карабицу, который много сделал для него. Потом я выбил им однокомнатную квартиру, чуть позже через своих друзей поменяли ее на двухкомнатную, организовали евроремонт (у моего сына не было жилья, а им не мог не сделать).

Впервые сыновья Яремчука вышли на сцену дворца «Украина» с «Вышиванкой». Я писал ее для Назария, но посвятил ему другую — «Вино журби, вино печалi…» на стихи Михаила Ткача. Ребята пели в концертах, я им писал музыку. Потом они создали собственное предприятие. Купили квартиру, теперь у них уже дом. Когда судились со второй женой отца Дариной и сестрой по отцу Маричкой, я их просил: там две женщины, ведите себя по-мужски, не ссорьтесь из-за наследства. И они меня послушались..

— Дочь Яремчука Маричка ведь тоже пошла по стопам отца…

— Она учится в Киевской муниципальной академии эстрадно-циркового искусства (Маричку опекает Ян Табачник. – Авт.).

— Наверное, Дарина не от хорошей жизни ездила на заработки в Италию?

— Естественно. Назария же часто использовали те, которые теперь заняли высокие посты. Хотя мало кто из них серьезно помогал, когда случилась беда.

— Композитор, отец фестиваля «Червона рута» Марьян Гаденко рассказывал: «Когда от Назария ушла (к майору погранвойск. – Авт.) первая жена, я ему из своего кабинета принес стул и стол, потому что он кушал на подоконнике. Яремчук приехал с концерта, а хата уже пустая — забрали все до последней вьетнамской циновочки»…

— Как раз проходил первый фестиваль «Червона рута», куда нас с Рыбчинским не пригласили. Приехали сами на моих «жигулях» — зеленой «тройке». В Черновцах нас поселили в гостинице «Буковина». Пришел Назарий, мы сели на лавочку. Он посетовал: «Зрозумiло, що ти повинен жити у мене, а не в готелi. Але у хатi залишилася одна розкладачка, на якiй сплю. Меблiв немає. Менi соромно тебе в ту квартиру вести». Развивать эту тему он не хотел…

— Не ревность ли разрушила семью, подтолкнув Елену к разрыву?

— Он не давал повода, не слыл бабником, у которого сегодня — одна, завтра — другая…

— …и в каждом селе по ребенку…

— Нет, Назарий был отличным семьянином.

Кстати, ко мне и Елена (она уже тоже вдова), и вторая супруга Назария Дарина относятся нормально — стараюсь быть справедливым, чтобы никого не обидеть. Это жизнь, в чем-то трагическая. В семейных отношениях у каждого своя правда, а истина только у Господа Бога…

«ДИАГНОЗ ОФИЦИАЛЬНО НЕ УСТАНОВИЛИ, НО БЫЛО ПОНЯТНО И ТАК…»

— В 1991-м Назарий пригласил вас на свой юбилей — в ресторан черновицкого отеля «Черемош». 40-летие обычно не празднуют…

— Тогда отмечали. Одним из моих подарков стала песня на стихи Вадима Крищенко «Родина».

Юбилей прошел очень весело, с прекрасной музыкой, тостами. После ресторана мы засиделись у Назария и Дарины (они как раз только поженились). Дом у них небольшой, поэтому они меня положили в свою кровать: рядом лежали я (у стенки), Назарий и Дарина. Настолько он мне доверял. Да и не хотел, чтобы я спал на полу, как другие гости.

Если бы вы знали, насколько Назарий обожал маленькую Маричку, как любил Дарину. Повторял: «Сашко, я такий щасливий».

— Говорят, выйдя из церкви после венчания с Дариной, Назарий увидел на багажнике машины крест. Мол, это его приговорили к смерти с помощью дьявольских сил…

— У них в Западной Украине есть «забобони». Но разве я мог тогда представить, что следующего юбилея уже не будет…

Песню «Родина» он почему-то не спешил записывать. Обычно быстро делал: неделю, от силы месяц, а тут прошло полгода, потом год. «Ще час не прийшов». Как будто знал будущее…

Когда Назарий почувствовал себя совсем плохо, его обследовали, обнаружили пять рубцов от язвы, обострение которой он перенес на ногах, и сужение двенадцатиперстной кишки — стеноз (из-за этих рубцов проходимость была всего пять миллиметров). Что ни съест — рвота. Похудел килограммов на 17.

— Ему не сказали, что это онкология?

— Диагноз официально не установили, но было понятно и так: резкая потеря веса, слабость, боли…

В феврале 1995-го он поехал в Канаду к старшему брату, живущему в Виннипеге. Тот договорился об операции и полностью ее оплатил. Назарий попросил меня только помочь ему с самолетом: «Нiхто про це не знає. Ми з Дариною швиденько злiтаємо туди й назад». Я нашел ему билеты через Париж.

Из Канады Назарий позвонил в третьем часу ночи: «Прооперували. У мене — канцер. Сказали що операцiя пройшла вдало. Навiть грошей не взяли. Менi скоро можна буде все їсти…». Раз денег не взяли, мне стало понятно, что не все так хорошо…

Многие себя очень непорядочно повели, когда с ним случилась беда. В больницу к нему приходили, но когда нужно было купить очень дорогое лекарство, не помогли. Я тогда как раз ехал в Америку, где нашел этот дефицитный препарат — две с половиной тысячи долларов за упаковку. Потом мне позвонил врач: «Не траться зря, все уже бесполезно — четвертая стадия, метастазы…».

Мы все равно собирали какие-то деньги, но даже те, к кому обращались, помогли далеко не все. Хотя это были люди, на которых, например, он бесплатно работал на выборах. По-дружески. Это сейчас артисты на предвыборных «жнивах» рубят «зелень», а с ним тогда рассчитывались в лучшем случае картошкой и другими продуктами.

В последний раз он вышел на сцену…

— …на «Спiвочому полi» в Киеве с песней «Дай, Боже, радостi»?

— Нет, там было его предпоследнее выступление, а прощальное — на концерте, посвященном 150-летию Юго-Западной железной дороги. Он был невероятно худой (оставался буквально месяц до смерти). Признавался: «Коли спiваю, менi легше стає». Сил у Назария хватило лишь на одну песню. И он спел: «…тiльки родина, як вiчна зернина, на невмирущому полi життя»…

СЫНОВЬЯ НАЗАРИЯ ЯРЕМЧУКА ДМИТРИЙ И НАЗАР: «МЫ БЫЛИ ПОСЛЕДНИМИ, КТО ВИДЕЛ ОТЦА ЖИВЫМ…»

— Дмитрий, на юбилейном вечере во дворце «Украина» зрители увидели поющими вас, Назара и Маричку…

— Мы с братом провели этот вечер в рамках нашего ежегодного фестиваля «Родина». На Буковине тоже были празднования — в юбилейные дни нам постоянно звонили, приглашали…

— Что помните из самого раннего детства наиболее ярко?

— Наверное, как гуляю по кабинетам филармонии в Черновцах. Няни тогда были редкостью — мы с братом росли за сценой. Потом нас какое-то время воспитывала бабушка, мамина мама.

— Марьян Гаденко, кум вашего отца, вспоминал, как на Пасху 1995 года он с семьей и вы с папой сфотографировались на фоне собора. На том снимке всех было четко видно, а лицо Назария Назаровича получилось абсолютно смытое — просто пустота…

— Мы были последними, кто видел отца живым (в комнате больше никого, кроме нас, не было), — я держал его за руку до самого конца…

— Почему он отказался от обезболивающих?

— Неправда — только от тех, которые ведут к привыканию.

Врачи считали: нужно, чтобы организм сам боролся. Но так все быстро закончилось. У нас в семье прежде вообще никто не болел. К тому же отец еще после операции на концерты ездил, не жалел себя.

Никто не мог понять, что свечка догорает. Когда речь уже шла о наркотических обезболивающих, отцу оставалось три дня…

— Папа был в сознании до последнего, — уточняет Назар. — У него была четкая уверенность, что это испытание нужно пережить. Никакой обреченности…

Из досье «Бульвара Гордона».

Поэт Андрей Демиденко вспоминал, как через месяц после операции Назарий Яремчук приехал на консультацию в столичную клинику: «Позвонил. Мол, нужно срочно встретиться. Он всегда говорил по-украински, а тут неожиданно перешел на русский: «Андрюша, жизнь кончилась. Все! Давай выпьем, потому что не знаю, увидимся ли мы снова»…

Хоронили его в Черновцах. В гробу губы у него были искусаны, а руки в глубоких, до крови, отметинах от ногтей. Я нес гроб справа, за мной — Дмитрий Гнатюк, слева — Василий Зинкевич… Мы несли его от филармонии до университета, где он окончил географический факультет. Останавливались через каждые 200 метров, опускали гроб на стулья, чтобы люди могли постоять возле него минуту. Народу на всем пути было столько, сколько я не видел потом на похоронах даже выдающихся людей…».

— Значит, не было ни отцовского напутствия вам, ни слов прощания с другими самыми близкими людьми?

— В тот день с утра к нему еще приходили Павло Дворский, Владимир Прокопик из «Смерiчки»…

— Правда, что он звал вашу маму, когда отходил?..

— Да… (надолго замолкает).

— Наверное, и первая жена, и вторая (у обеих были маленькие дети: у Елены — трехлетний сын, у Дарины — двухлетняя дочка) понимали, что происходит, но щадили вас, совсем еще юных…

— Отец тоже нас всех поддерживал. (Когда Назария Яремчука не стало, Диме было 19 лет, а Назару — 18. — Авт.)…

«ПАПА ГОВОРИЛ НАМ: «ДУМАЙТЕ О РАБОТЕ, А НЕ О ДЕНЬГАХ, И ТОГДА ОНИ У ВАС БУДУТ»

— Когда композитор Геннадий Татарченко с женой — певицей Астраей гостил у вашего отца в Косове, Назарий Назарович просто дал им ключи от дома и сказал: «Делайте здесь что хотите», а сам уехал на фестиваль. Таких рассказов о его щедрости слышала много…

— Папа абсолютно не был меркантильным,— опять подключается к разговору Дмитрий. — Говорил нам: «Думайте о работе, а не о деньгах, и тогда они у вас будут». Сам он очень легко относился к деньгам, но они у него всегда водились. Мог одолжить крупную сумму людям, которых видел пару раз. И ему возвращали, как правило. Помогал многим — обращались к нему со всей Украины.

Когда друзья спрашивали отца: «Зачем тратишь свои кровные, да и драгоценное время тоже?», он только плечами пожимал.

— Наверное, времени вас воспитывать не было?

— Поверьте, хватало. Мы обижались, он видел, что нужно быть мягче, но всегда контролировал наши поступки, знал, с кем дружим, что происходит в школе.

Папа хорошо понимал детскую психологию и любил нас удивлять. Сам он потерял отца в 12 лет, да и мать тоже рано, когда ему было всего 20.

— Поэтому так потрясающе исполнял «Чуєш, мамо…»?

— Это «мамо» у него сильно болело. Вообще, там история для целого романа…

Из досье «Бульвара Гордона».

О своей семье Назарий Яремчук особо не распространялся — самый старший брат советского певца Дмитрий был эмигрантом. В 40-х годах на Буковине Дмитрий примкнул к «мельникiвцям» — ОУН(м). Не принял Советскую власть, под чужой фамилией отправился за океан. Юрист по профессии, он работал референтом министра путей и сообщений Канады. Женат не был. Постоянно помогал родным, потому что знал, как тяжело им живется. Братья встретились через много лет, когда Назарий стал известным певцом и гастролировал за рубежом. Популярные песни «Нас багато по свiту» (стихи Богдана Гуры, музыка Павла Дворского) и «Лелека з України» (стихи Вадима Крищенко, музыка Геннадия Татарченко) он посвятил Дмитрию и всем эмигрантам, которых судьба раскидала по заграницам.

Была и еще одна семейная тайна. Отец певца Назарий Танасиевич Яремчук остался вдовцом с двумя детьми на руках — Дмитрием и Эмилией, женился на невестке Марии Дариевне, которая, овдовев, растила Степана, внука Назария Танасиевича. «Такие браки после Великой Отечественной не были в диковинку: с фронта не вернулось много мужчин, выбора почти не было, — поясняют биографы Яремчука. — В необычной семье родились трое общих детей — Богдан, Катруся и Назарчик, который появился на свет, когда Назарию Танасиевичу было 64 года, а Марии Дариевне — за 30».

— Отец рассказывал об Афганистане?

— Да, но мы больше запоминали подарки, покупки из чековых магазинов: джинсы, куртки, кроссовки.

— Что можно было привезти с войны — стреляные гильзы?

— Листовки, которые разбрасывали душманы, пластмассовый перстень в виде печатки (они раздавали такие в пропагандистских целях). Часто это были красивые камешки (не драгоценные, конечно, просто разные минералы), индийское опахало из перьев страуса. Однажды привез из Лаоса соломенную сумочку для мамы. Когда мы ее взяли в руки, оттуда вылез… попугай. Я тогда ходил в четвертый класс, и живой говорящий попугай стал самым ярким впечатлением детства.

— Контрабандная птица!

— Не будем употреблять ужасное определение, хотя оно соответствует истине. Конечно, половину сумочки попугай съел.

— Подарок был большим?

— Размером с молодого голубя — зеленый с красным подбородком. Очень разумное существо. Выбрался из сумочки, сказал: «Кео». И начал что-то лепетать по-лаосски. Мы его так и назвали — Кео. Он жил у нас лет 10, считал хозяином меня, а всех других кусал — имел большой клюв и мог серьезно поранить… Мы возили его к бабушке… К сожалению, однажды его поймала соседская кошка — через три дня его не стало. С какими глазами он умирал, помню и сейчас…

Кео был действительно хорошим подарком, — опять дополняет старшего брата Назар. — Кстати, за всю долгую дорогу (при пограничном контроле, в самолете, на таможне) он не издал ни звука. Знаете, чем был занят? Доедал сумочку…

— В детстве вы с братом не выясняли, кого папа больше любит?

— У нас никогда не было ревности друг к другу. Случалось, у отца имелся один экземпляр какой-нибудь вещи, и ему приходилось выбирать, кому из нас ее подарить. Но он старался поскорее что-то дать и другому, никого не обделить.

— А когда в новой семье отца родилась ваша сестра, не ревновали отца к малышке?

— Нет. Понимали, что Маричка — самая маленькая, ей нужно больше внимания и любви. Мы ее тоже нянчили, а папа старался, чтобы мы не чувствовали недостатка тепла. У нас была любящая семья…

Опубліковано у Яремчук Назарій | 2 коментарів

Історія платівок із голосом, що дарував земне щастя

Ще зовсім недавно ця жінка писала листи у різні куточки світу з надією, що хтось відгукнеться. Вона шукала аудіовидання, що були записані її чоловіком Михайлом Мінським. Насамперед зверталася до українців, адже він належить до тих, кого музичні критики називають носіями етнокультури ХХ століття. Понад три тисячі запитів інтернет-поштою несли у собі одне-єдине прохання – переглянути шухляди із старими платівками. Вона знала, що “плити” можна знайти на блошиних ринках і в колекціонерів. А ще у тих, хто тамує спрагу ностальгії при радіолі …

Ми познайомилися в Українському Національному Музеї у перший день літа. Попередня переписка та несподіваний конверт з музею – платівка “Русалка” –українські пісні у виконанні Михайла Мінського, окрилили. І ось з голландського міста Зволле до українського острівця в Чикаго прибула гостя Ірина Мінська. У фондах музею зберігається понад тисяча таких конвертів. На кожному інвентарний номер і назва альбому. Ким були записані, хто виконавці, дізнаємося, перглядаючи кожен зокрема.

Пані Мінська володіє англійською мовою, читає українською, прізвища відомих в діаспорі діячів культури і мистецтва вимовляє без акценту. У Чикаго вирішила зупинитися на тиждень, а далі запланувала особисто переглянути таку ж колекцію бібліотеки-архіву в Стемфорді (штат Коннектикут). Впродовж чотирьох годин віднайшла те, що шукала останніх 25 років.

“Ви повернули мені моє життя! Я не сподівалася отримати усе і в один день…”,

- говорила з неприхованим торжеством. Незважаючи на вік, її променисті очі закохано пригортали конверт старого альбому з фотографією гарного молодого чоловіка. Воістину зрозуміла кого втратила тоді, коли він відійшов у кращі світи. Схвильована, уже вкотре дякувала Всевишьому за простелені перед нею дороги.

Незбагенна історія життя двох людей, голландки Терези і Михайла Мінського, концертно-камерного і оперного співака-баритона, бандуриста. Заради нього у 60-х роках балерина з Амстердаму їде у Париж і там, охрещується у православному соборі як Ірина. Маючи гарне сопрано, проситься, щоби її прийняли співати у хорі. Понад півтора року вимолювала його повернення до старої Європи. Михайло концертував, а вона чекала. Від 1967-го вони прожили разом найщасливіші роки свого життя. Журавлиний клин скерував до вирію 9 жовтня 1988. Він поспішав жити, знаючи, що смертальна недуга підступала все ближче. Відходив у кращі світи, слухаючи срібний спів бандури. “Вдалося йому бути присутний день перед тим на концерті, де попросив щоби прилетів і заграв. Наступний день упокоївся,”- написав у “Записках кирпатого діаспорника” бандурист Віктор Мішалов, який приїхав на запрошення метра на організований ним величавий концерт, присвячений 1000 літтю хрещення Київської Русі.

Музейна колекція платівок має безцінну вартість. Зрештою ця зустріч з Іриною Мінською засвідчує невидимий зв’язок між тими, що у засвітах і земним життям. Особливий імпульс передається на речі, які мають здатність говорити. На переконання Ірини Мінської:

“Сьогодні важливо щоби колекції, наспівані і записані кимось колись, не стояли на старих полицях, а примножувалися. Тоді наступні покоління з вдячністю слухатимуть повноцінний запис голосів, людство поверне собі відчуття вічної краси дзвону бандури та хорового мистецтва.”

З собою привезла оцифровану музику з тих платівок, які вдалося зібрати. А починалося все з маленької фотографії, яка заінтригувала жінку. Їй повідомили, що перші записи на грампластинку за участі Мінського були зроблені у Німеччині в 1964. Проте одне відчитане на фотографії слово “Арка” привело її у Нью-Йорк. Знайомилася з бандуристами, співаками, композиторами, видавцями, колекціонерами, працівниками українських установ. Відгукнулися Стефан Максим’юк, Любов Волинець, Наталія Соневицька, Ненсі Стасик, Ярослав Ганкевич, Лідія Ткачук. Виявляється, що перша платівка побачила світ у вересні 1951 року у Канаді з нагоди 60 річчя поселення емігрантів –” Українські пісні. Український мішаний хор Канада і симфонічна оркестра. Дирегент Туркевич”. Ця реліквія, за якою п’ятий раз перелетіла через Атлантику Ірина Мінська (Тереза Платенгамп), чекала на неї в Українському Національному Музеї в Чикаго.

У пам’ять чоловіка Ірина створила у м. Зволле пісенно-музичний архів. Голландці зайнялися пошуковою роботою, придбали відповідну апаратуру, перенісши на СД збережені записи, виклали для прослуховування в інтернет-мережі. Ірина Мінська захоплено розповідає про свої несподівані зустрічі, про подорожі в Україну і Росію, про знаменитого дирегента і композитора Мирослава Антоновича, який добре знав їх родину. Це він відкрив голландцям красу східного обряду та культуру українського народу, створивши у 1951 році хор винятково з голландців-чоловіків, який співав на богослужіннях українською мовою у візантійському обряді. Антонович шанував Михайла, як творчу особистість, адже спів ним літургійних та народних творів залишили глибокий слід у серцях публіки.

“У цьому музеї щастя дарують два рази на день!”,

–це реакція пані Мінської на розкладені перед нею концертні програмки з таборів переміщених осіб та фотографії з виступів капели Григорія Китастого у Німеччині, 50-60-их років у Чикаго. На трьох з них Ірина впізнає молодого козака з бандурою. Із побратимом Китастим Мінський познайомився у Регензбургу, перед тим співав у хорі “Трембіта” під керівництвом Кирила Цепенди. До Америки емігрував з капелою бандуристів у 1949 році.

Опинившись у творчому вирі тих, хто не могли примиритись із радянським тоталітарним режимом, росіянин стає носієм незнищенної української національної культури . Від 1951 до 1962 року він випустив 25 довгограючих платівок разом з відомими композиторами з української діаспори: Миколою Фоменком, Ігорем Соневицьким, Володимиром Грудиним, професором Ж. Б. Рудницьким, В.Гавриленком та Степаном Ганушевським. “Він також продовжував виступати як соліст Капели бандуристів, працюючи разом з І.Задорожним, В.Божиком та Г.Китастим. У 1958 році Мінський здійснив турне Канадою, США та Європою разом з квінтетом Бандуристів.” (джерело – Вікіпедія).

Аналізуючи становлення таланту, зазначимо, що Михайлові Спіріну (Спірідонову), уродженцеві Татарстану, довелося пройти крізь вогонь і воду. Батько співака знищений більшовицьким режимом в Гулазі, сам він чудом врятувався від розстрілу німцями, від 1942 року перебував у полоні. Співав в Академічному хорі у Казані, готувався поступати в московську консерваторію. Він мав у серці велику повагу до світової культури. 21 лютого 1953 року Михайло отримав американське громадянство та змінив прізвище зі Спіріна на Мінського.

Навчався оперному співу в Нью-Йорку, дебютував у Карнегі Хол в 1953 році. Попереду були оперні студії у Новому Орлеані, Римі та Лондоні, партії в операх «Трубадур», «Аїда» та «Паяци» в театрах Італії, Німеччини, Швейцарії, Англії, Франції, Голландії, Бельгії, Канади та США. У 1972 році, а потім у 1984 р. Мінський здійснив успішні концертні турне Австралією (організовані Союзом українських організацій), де пройшли 10 його самостійних концертів. Знамениті арії з опер “Запорожець за Дунаєм”,”Кармелюк,”, “Паяци ” , пісні на музику М. Лисенка, О. Нижанковського, О. Кошиця, Л.Ревуцького, В. Костенка у виконанні баритона Михайла Мінського слухали у Чикаго 20 листопада 1949 року. Концерт “Українського Оперового Ансамблю” під керівництвом Богдана Пюрка відбувся в школі ім. Шопена в Чикаго.

Тут співали не менш відомі на той час Михайло Ольховий (бас), Ігор Зайферт (тенор), Лідія Горн (драматичне сопрано), Наталя Носенко (ліричне сопрано). Принагідно зазначу, що за словами Ірини Мінської, Михайло разом з Зайфертом та Ольховим співав також у хорі Чорноморських козаків. Він залишив українцям у спадщину серію довгограючих платівок українських пісень у співпраці з Віденським симфонічним оркестром та українськими композиторами , подарував сотні концертів. Він жив і працював між Нью-Йорком та Детройтом. Капела бандуристів ім. Тараса Шевченка була його справжнім домом.

Козача спільнота Америки залюбки слухала маестро Мінського. У 1964 році у Люцерні Мінський приєднався до Козацького хору Жарова, у якому співав до 1979 р.,у 80-их роках був дирегентом козацьких хорів в Гаазі, в Німеччині та в м. Рейсвейк. Про європейський період творчості співака розповідає документальний відеофільм, присвячений традиції хорового співу донських козаків. У його появі велика заслуга Ірини Мінської. Ім’я Михайла Мінського повертається в російську культуру фільмо та дискографією. У Росії жваво цікавляться творчою спадщиною співака з світовим іменем, бувають в архіві М.Мінського в Історичному центрі Оверейсел, м. Зволле.

Ірина всміхається, коли я запитую про голландську часточку душі Михайла: “Він організував святкування тисячолітнього ювілею Хрещення Київської Русі в Нідерландах. Її Високість Королева Нідерландів Беатрікс прибула до Зволле на це свято. Отримував чимало нагород від багатьох місцевих громад та від мера нашого міста. Ми були щасливими разом. Кожне моє повернення до Америки надиктоване Його світлим Ангелом.”

Минулого року Ірина Мінська побувала в Канаді, шукала матеріалів в Едмонтоні та Вінніпегу, цим разом сподівається на позитивний результат від зустічі у світовому концертному центрі Карнегі Гол у Нью-Йорку. Подиву гідна посвята цієї шляхетної жінкки. На прощання ми слухали улюблену пісню Михайла Мінського “Дивлюсь я на небо”. Із-за лаштунків екрану комп’ютера долинав голос співака, чиє ім’я назавжди залишиться в Пантеоні української культури ХХ століття.

Пісенно-музична спадщина української еміграції вимагає глибокого вивчення та уважного ставлення до кожного листа, що знайдеться у вашій електронній скриньці.

Марія КЛИМЧАК, Куратор Українського Національного Музею в Чикаго. На фото внизу Ірина Мінська.

Опубліковано у Мінський Михайло | Залишіть коментар

Гуцульський рок з Косова (інтерв’ю з учасником гурту “Гуцули” Любомиром Гавришем)

Український рок почався не в Києві, не в Харкові і не у Львові. Він почався у прикарпатському Косові чотири десятиліття тому. У невеличкому районному центрі зародилася унікальна музична формація – рок-група «Гуцули».

Унікальність їхня вже бодай у тому, що грати справжній хард вони почали в далекому 1969 році. У ті часи рок-музику в есесері знали і грали одиниці. А таку, як «Гуцули», – взагалі ніхто на той час. Жорсткі гітарні рифи, як у «Deep Purple», з текстами на гуцульській говірці ставили на вуха все живе в Косові і околицях. Автор цих рядків сам пережив такий концерт в 1974 році і може авторитетно свідчити: «Гуцули» – це найбільший рок-н-рольний міф України дотепер.

«Галицький кореспондент» розмовляє з Любомиром Гавришем, одним із засновників групи.

– З чого все почалось у тому далекому 1969 році?

Почалося то всьо з Косівського технікуму народних промислів, з актового залу. Музика в світі лиш починалася. Вечори художньої самодіяльності, кожної суботи був якись КВН, відповідно, якісь групи створювались. Але все, так би мовити, органічним методом, така ситуація у світі була. Десь щось можна вчути було по радіо…. Мені тоді було років 17-18.

- З якої музики почали?

Ми почали вчитися на гітарах, грали інструментальні речі, потім трохи навчилися і почали грати інструментальні композиції, а потім почали потихенько співати – спочатку навіть не мали в що. Перша наша власна пісня – «Ой, яка ти, чічко, файна», до речі, вона є в репертуарі «Кобзи» – не знаю, як вона до них потрапила. Написали ми її в 1980 році.

- То ви починали з українських пісень?

Починали з різного. Щось і своє робили. Ми ж гуцули, виросли тут, співали з дитинства, дехто навіть з першого класу по весіллях грав.

- Я питаю, бо бачив вас в 1974 р. у Верховині, і ви вже тоді такий рок грали, як «Deep Purple». І це у роки, коли хіба якісь ВІА грали. Дуже дивно було зустріти на весіллі в горах музику, яку тоді тільки з радіо чи з заборонених пластинок можна було почути. Звідки ви те все брали?

Була така собі станція «Свобода». А був в нас ще такий колега Володя Бойко, зараз він доктор фізико-математичних наук, професор у Києві. Він тоді вчився в Київському універі, і там вчилися люди з-за кордону, які привозили музику, і ми слухали. Вчилися спочатку, потім почали копіювати, а потім почали робити на свій лад. Все йшло природнім шляхом, то не було штучно створеним, як зараз це робиться.

- Проблем не було із спецслужбами?

Та всяке було! Писали статті, розганяли, викликали в компартії, допитували в КГБ, бо то в 1974 році національні прапори повісили над райкомом партії, приїздив начальник КГБ допитував… Ну, а ми що? Ми музиканти, а не політики! Собі своє любили, бо ми тут народилися!

- Концертів багато було на той час?

Коли ми починали, то ми грали танці в будинку культури. То з’їздилися з усіх навколишніх районів нашої області, так що, практично, в будинку культури на танцях не було де стати!

- А звуковий апарат ви самі робили?

У вас є такий у Франківську знаменитий Валера Ткаченко, «Лєнін» йому кажуть. То він нам зробив колонки і лампові підсилювачі по схемах «Маршал», плюс потім ренти появилися, щось трошки там почали добувати через відділ культури, бо ми таки дохід йому приносили, будемо говорити так. З концертами каталися… Толік Юрійчук, наш вокаліст покійний, з Хмельницької філармонії притарабанив, потім хлопці поїхали в ту філармонію, щось два чи три місяці покантувалися, і так і вернулися. От така то ситуація.

- Коли був найбільший розквіт «Гуцулів»?

То було кілька етапів розквіту. Ми кілька разів вмирали і відроджувалися. А розквіт був, дуже грамотна музика була десь рік 1972-1973, нас тоді четверо було, я ще тоді грав на барабанах. Ми грали українську естраду: Поклад, Шамо, співали чистенько на три голоси – це був перший період, була серйозна музика. Потім приїхав Валера Ткаченко, він донедавна був гітаристом «Свитязя», поки він не розпався, і зробили свіжий етап – почалися вже пісні, нами придумані. Виступали в Франківську на якомусь конкурсі. Потім в газеті написали, що якщо виступати, то не з таким громом, як гуцули. Потім в парку Шевченка заграли своє – ну, декому сподобалося, дехто хотів нас бити…

- А бити за що?

За те, що ми по-українськи співали. Всякі були ситуації. В 1974 р. колектив помінявся, хлопці вернулися з філармонії, а я пішов вчитися. Я підігнав їм одного клавішника з технікуму Валеру Анікіна, де він зараз є – не знаю, за всю історію – то найкращий клавішник. Ми тоді Львів в 1974-75 р. піднімали на роги, бо спочатку виступали в Інституті декоративно-прикладного мистецтва, а потім в університеті на інтерклубах – всі музиканти львівські приходили слухати і ще сперечались, хто кращий гітарист – Балабан львівський, який на той час одним з кращих в Україні був, чи наш Славік Гєба. Потім був ресторанний період. В 1988 році зібралися, то було 10 років перериву, і зіграли свій старий репертуар. Тоді якраз «Не журись» в Косів приїхав, вони починали свою творчу кар’єру, я з того часу знайомий з Морозовим…

- А як сталося, що така команда на «Червоній руті» в 1989 р. нічого не здобула?

Просто ніякої інформації не було. Ми були дипломанти в номінації на кращу пісню про рідний край…

- Це зрозуміло, але ж для загалу ви стали відкриттям. Після тої «Рути» почали виступати «Гадюкіни», Віка, а про вас нічого чути не було.

Ну, Віка Врадій свого часу перемогла на конкурсі «Міс Рок-Європа»! То є величина. А «Гадюкіни» то є проект Бебешка! Бебешко продюсер такий, що хто з ним годен потягатися! Нас рахували націоналістами, а то всьо – космополіти!

- Але «Червона рута» – фестиваль все-таки національний, навпаки, на вас би мали звернути увагу. Чому так сталося?

Не знаю, треба над цим добре подумати. А ви бачили цю останню «Червону руту»?

- Бачив, так. Біда…

Не то шо біда, то крайна біда! То є нижче від того, що починалося! То зійшло всьо на гроші. І наприклад, я рахую так, що рок і поп – то є штука окрема. Рок – це музика революції, а поп – це музика набитих гаманців! А по телевізорі, по радіо послухайте, що в репертуарі… Не знаю, чия це політика… Ми робимо собі своє.

- Чи були у вас плани після «Червоної рути» записатись і видати пластинку?

Планів було багато. Впиралося все в якісь нюанси, дрібниці. Магнітоальбом «Афини» писали ми в 70-х роках.

- Він зберігся?

В 1989 році писав нас Місько Шеремета на свій там якись американський магнітофон, в залі клубу. Пробували писатися в Коломиї на студії в Бойка.

- А зараз «Гуцули» концертують?

В нас склад з 1989 р. зберігся. Гєба помер, замість нього молодий гітарист, всі решту ті, що були на першій «Червоній руті». Зараз наш стиль трошки помінявся, раніше ми грали хард-рок, а зараз ми граєм хард енд хеві. А на рахунок концертної діяльності, то треба мати або продюсера, або спонсора. Ну є всяке, просять – їдемо, не просять – не їдемо. Виступати будемо 14 чи 15 жовтня на Покрови, тут, в Косові, біля будинку культури. В нас буде благодійний концерт збору коштів на відбудову церкви, яка згоріла. Ну, є плани десь пізніше на день студента в інституті виступити для студентів, бо фактично група там і народилася. Далеко ми не можем їздити, бо вже старі.

- «Гуцули» – одна з найстаріших наших груп, легенда українського року. І досить дивно, що про вас так мало відомо. А спроби знайти якогось менеджера?

Граємо для душі! Хочемо грати – радимося, збираємося. Там почали – не пішло, ще десь почали… Потім я кинув ідеї і почав ходити по районній раді, були гроші, купили вже більш-менш нормальну апаратуру: маємо звук власний, барабани фірмові, маємо залізо – грати можна, є на чому. Але сидимо в тому самому будинку культури, в тій каптьорі, де і колись починали, раз у тиждень робимо репетиції, бо двоє чоловік не косівські – доїжджають. От така сувора реальність.

- Репертуар поновлюєте чи свої старі хіти шліфуєте?

Гонимо всьо! Є нові пісні. Але трошки інакше виходить. Тоді був принцип творчості колективний, а зараз – індивідуальний. Нові пісні ще не даємо, бо в деяких аранжування зроблене, а деякі ще сирі, їх треба зробити. Є такі пісні, що якби їх дати нормальному аранжувальнику українському, вони спокійно виходять хітами. Там і слова, і музика – все відповідне. Ну, а ми провінція.

- Що для вас є визначенням рок-музики?

Це спосіб життя, спосіб мислення, спосіб відчування навколишньої дійсності.

- Як було з відомим sex, drugs, rock & roll? Мається на увазі, у вас як у справжніх рокерів, було там – жінки, спиртне, наркотики?

Ну, наркотиків не було, алкоголь – у всіх був, Гєба пішов через це діло, тому що він був професіонал і до всього відносився професійно. А жінки – то ясно. Там, де рок, там і жінки! Ми були молоді, то природа.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ
Газета «Галицький кореспондент»
№38 (214) 1 жовтня 2009 р.

Опубліковано у Гуцули | Залишіть коментар

Горицвітна його осінь або сумні навідини автора «Очей волошкових»

Ніхто не знає, яким буде далеке чи зовсім близьке у часі наше Завтра, але якщо сьогодні пишуться пісні і вірші, то не можна гаяти жодної хвилини, жодної миті, адже саме вони потім, ті пісні і вірші, можуть бути єдиним виправданням всьому тому, що нас очікує через нашу чи то бездумність, чи то легковажність, чи, може, через щось таке, що й від нас самих не залежить, що ніби якимись потойбічними силами нам уготовано.

Ми не говорили з ним про його життя і долю, ми навіть оминали поглядом і словом його житіє теперішнє, не кажучи вже про майбутнє, але вся наша бесіда, всі його уривчасті й скупі речення були сповнені — і прямо, і опосередковано — саме того виправдання, на яке з великим надлишком заслуговують хоча б ті-таки його “Очі волошкові”.

У помешканні Анатолія Драгомирецького нема нині й натяку на жіночі руки. Тут спартанський хаос воїна, меч якого вже давно лежить під ліжком. Але є деталь, котра засвідчує — поет за всіх обставин залишається поетом.
У великій пластиковій пляшці, розрізаній навпіл, стоять білі, мов грудневий сніг, квіти — я таких ніколи і ніде не бачив — з великим зеленим листям, де квіти й листя — неспівмірні, і взагалі неясно — то живе чи мертве.

З чемоданом яблук

Він народився на Львівщині, але батька призначили головним бухгалтером молокозаводу в Ужгороді. Там Анатолій закінчив школу та філологічний факультет тамтешнього університету. Після навчання направили на Буковину, в село Порубне. Рік викладав для сільських дітлахів німецьку мову. Якось на урок до нього прибігає завуч і каже, щоби увікнув радіо, там звучить його пісня. Він вмикає, а звідти Дмитро Гнатюк:

“Ой, ви очі волошкові,
Мов троянди пелюстки — вуста…”

В нього від хвилювання і втіхи аж сльози тоді на очі набігли.

— Ти розумієш, я можу будь-який вірш, про що завгодно зліпити, але справжню пісню написати – це як на небі зірка засвітилась, і ніхто її не бачить, тільки ти. Вона горить, а ніхто її не бачить, тільки ти. Розумієш, про шо я тобі кажу?

– Анатолій Михайлович, так, а як воно тоді засвітилося?
— Я, вчитель сільської школи, вклав у конверт і відправив у
чернівецьку газету “Радянська Буковина” добірку своїх віршів. Там їх, на моє здивування, надрукували. Мені тоді було 22 роки. Але на мене чекало ще більше здивування, коли в те Порубне на моє ім”я надходить раптом лист. На звороті чернівецька адреса і підпис — Степан Олексійович Сабодаш. А це прізвище тоді вже було відоме, принаймні на Буковині, хто хоч трохи цікавився українською піснею. В Чернівцях та й по всій Україні тоді лунала його з Михайлом Ткачем “Марічка”, де “в’ється, ніби змійка, неспокійна річка”. І ось мені приносять лист від такого чоловіка. А мені 22 роки. Я розкриваю конверт і руки тремтять. Великий Сабодаш мені пише: Анатолій Михайлович, як будете у Чернівцях, то знайдіть хвилину і зайдіть на вулицю Суворова, 4 квартира 5.

- Ви навіть досі пам’ятаєте адресу?

— Аякже, вона вкарбувалась мені на все життя. Ти розумієш, з яким благоговінням я йшов до того чоловіка, який тоді написав таку пісню! Шо ти! Тоді ж пісні були — так то пісні, тоді всякий мотлох на люди не пропускали, і правильно робили. Ага. І то я до нього приходжу. Він же тоді вже Сабодаш (!), а я — ніхто, сумнівний поет з віршиками у обласній газеті. І він мені каже: “Я оце почитав твої вірші і бачу, що в них щось єсть. У мене є музика. Спробуєш підібрати до неї слова?” Програв мені ту музику. Ну, музика — як музика. Кажу: спробую написати, Степане Олексійовичу.
Через два тижні їду з Порубного в Чернівці, везу йому два варіанти. Він почитав раз, вдруге. Каже: не то.

Ще через місяць приношу новий текст. Почитав. Каже: ні, Анатолій, не годиться.
Минуло ще три місяці. А то якраз підоспіла гарна, мальована осінь, у Порубному пахло яблуками. Я набрав їх цілий чемодан і поїхав знову до Сабодаша. Степан Олексійович питається: шо це ти за чемодан привіз? Кажу: тут яблука для вас. Якийсь дивний, але дуже добрий, кажу, сорт.
Відкусив він яблуко та аж вигукнув: о! “А текст привіз?” Привіз. Сабодаш їсть яблуко, читає. “От тепер це воно!” Так, ніби ті яблука мені допомогли. І через два місяці я вже почув “Очі волошкові” у виконанні Дмитра Михайловича Гнатюка.

А зі Степаном Олексійовичем ми дуже багато років товаришували. Але скажу тобі правду. Він був дуже жорстока людина. Я йому після “Очей волошкових” дав 400 пісенних текстів. Він з них жодного не вибрав. Уже незадовго до його смерті, на його творчому вечорі в палаці “Україна” ми зустрілись, він мене обняв, поцілував, каже: Толєчка, написав щось?
Кажу, написав пісню про наших матерів:

Знов осінь золото ронить
І павутиння снує,
Падає листя червоне,
падає серце твоє.
Ти не сумуй, моя мамо,
Із голубиних доріг
Прийде весна довгожданна,
Прийде весна на поріг.

Я йому не те, що вірші читав, я вже готову пісню співав, але то не було кому слухати. Так у нас на одній тій нашій пісні вся творчість і закінчилася. Але дружили справді до самої його смерті.

Горицвіт для Марії

– Анатолій Михайлович, а як ви потрапили з Буковини до Києва?

— Ну, після такої пісні хтось там в ЦК комсомолу розпорядився, і мене запросили в їхню газету “Молодь України”. Мене місяць перевіряли, хто я такий, шо воно за я, а потім Ігор Лубченко зателефонував і каже: їдь, будеш жити у столиці, беремо тебе кореспондентом.
“Молодь України” мене змінила. Так, я об”їхав усі наші області, але репортерська праця помалу-помалу вбивала в мені поета. На вірші просто не лишалось часу та й мій внутрішній світ з журналістикою став іншим. Я виходив увечері з редації, а голова — як макітра. Там так потопталися люди, їхні проблеми, дзвінки, редакторські настанови, що залишки рим у ту трясовину були втоптані та понівечені…

– Анатолій Михайлович, приємно був здивований, коли раптом довідався, що пісня “Горицвіт” Миколи Мозгового, то теж на вашу поезію.

— Микола ще не знає, і це йому буде великим сюрпризом, але я маю для нього просто вбивчий хіт. Називається “Гуцульська хата”. Правда “хата” в нас уже є — смерекова, але це буде ще краще. Але поки — таємниця. Величезна.

– Анатолій Михайлович, але — “Горицвіт”?

— Да. Я якось був у Ужгороді. На обласному радіо в прямому ефірі була якась програма. А потім я звідти вийшов та і йду собі по набережній. Назустріч мені молода вродлива дівчина. Порівнялися і вона питає: ви є Анатолій Драгомирецький?
— Да.
— Щойно була пряма програма на радіо і я закохалася у вас…
Отако одразу мені сказала.
Питаю: так, а як це так заочно ви закохалися? Я вас, каже, з голосу розпізнала, з ваших пісень. Я живу, говорить, за тридцять кілометрів звідси, в селі Ярок, і запрошую вас до себе в гості.
Ми поїхали до неї. Пішли в гори. Гарні там, високі гори. Розпалили з нею ватру. Вона каже: отут ростуть мої квіти, квіти мого дитинства. То й були ті квіти — горицвіт. Червона така, маленька квіточка. Едельвейс, той живе дуже високо в горах, а ця квітка трохи нижче. Але всеодно дуже гарна.
Є така легенда, що коли гуцул хотів, аби його дівчина покохала, то він йшов для неї за квіткою, за тим горицвітом. А там були нявки, котрі своїм голосом зачаровували тих легінів, що приходили за квіткою кохання, і дехто звідти не повертався.
Я сам ходив колись високо в гори за горицвітом. Зірвав і поніс його одній жінці. Вона була щаслива. Але тільки вона. Щастя на двох не вийшло. Але добре, що живий лишився.

– Що Ви маєте на увазі?

— Бо то небезпечно. Не через нявок, звісно, а через гостре каміння, урвища та й там багато ведмедів ходить.

– По великому часу, що минув, не буде секретом назвати ім”я тієї жінки? Жінки, для якої ви горицвіт знайшли.

— ЇЇ звали Марія.

– Була любов і Ви з нею побралися?

— Ні. Любов була велика. Але я з нею не одружився. Я не встигав з усіма одружуватись.

– Таких шанувальниць Вашої творчості, як Марія, було багато?

— Дуже багато. Але лиш для кількох я ходив за горицвітом.

– Анатолій Михайлович, так, а як Ваші вірші про горицвіт потрапили до Миколи Мозгового?

— Кореспондентом “Молоді України” я ходив до нього по інтерв”ю. Він тоді був молодим співаком і композитором. Зробили інтерв”ю, потоваришували. Микола був тоді такий бичок накачаний. Він мене потім на своє весілля запросив. У них з Віолетою було комсомольське весілля. Свайбу гуляли в столичному Цирку на другому поверсі. Там я йому й кажу: “У мене текст є.”
“Давай, — каже, — Толян.”
А через два тижні телефонує і запрошує до себе додому. Він тоді жив у гуртожитку. Обняв мене.
Каже: “Спасибі тобі, Толян, за горицвіт.”

– Зналися Ви і з уславленим Володимиром Івасюком?

— З Володею Івасюком я познайомився у Чернівцях. Він запросив мене на репетицію у Вижницю. Там тоді перші кроки робила “Смерічка” з Левком Дутківським. Соня Ротару туди приїздила. Приходив молодий Назарко Яремчук, Василь Зінкевич. Після репетиції збирались у Василя. Потім Володимир став знаменитий на цілий світ. Коли у Вижниці Володимир сідав за фортепіано — люди, яких багато збиралось на репетиції, мовкли.

– Після репериції у Зінкевича по 50 грамів пили?

— Нєт. Не по 50, а по 200, бо було, пам”ятаю, хороше домашнє вино.

— А як з”явилася ваша “Золотоволоска” з Володимиром Івасюком?

— Е! То інша історія. Моя юність пройшла в Рахові. Пішов я якось на турбазу на танці. Дивлюсь — дівчина із золотим волоссям. Красуня. Підійшов до неї.
Питаю: можна вас запросити до танцю?
Можна.
Потім після танців пішли прогулятись. Закінчилось тим, що наважився попросити про поцілунок. Поцілуй, каже, але один лиш раз. Я її крепко покохав, може, вперше тоді так у житті. Тоді ж і написав ті вірші — “Золотоволоска”. Ті вірші довго лежали. Я вже в Києві працював. Зателефонував якось Івасюкові в Чернівці. Кажу, мовляв, є в мене текст.
— Уну ж, почитай.
Я йому в трубку почитав.
Через дві години перетелефоновує і награє мені музику готову. Отак ця пісня і з”явилася.

* * *
Ключі від вхідних дверей він почепив на мотузок, а мотузок той зав”язав на талії. Проводжаючи мене, Анатолій Драгомирецький спиняється раптом перед старою шухлядою, відділеною від якоїсь пронумерованої і такої ж давньої шафи. Відкриває її. Там потерті паперові коробки.
— Тут, – каже, – більше ста фонограм. Мене не буде, а мої пісні залишаться людям.
І за секунду такий дивний перехід:
— Ти їсти хочеш? Візьми, оно, на кухні щось. Візьми яблуко…

В квартирі з запахом мишей, у самотнього поета тепер мало що лишилося. Хіба тільки велике, помережане римами, добре серце.

Леонід ІСАЧЕНКО, «Хвиля Десни», 2 грудня 2011

Опубліковано у Драгомирецький Анатолій | Залишіть коментар

Уд кого прийшляк Машкін украв співанкы, авать Вирьховино, мамо мОя, ци – моЯ?!

Є над ріков Боржавов файноє село, котроє ся называть доста нифайно – перебачте ми! – Задньоє.
А в тім Задньому щи 1910 года (динь и місяць уже нитко ни тямить) родився чоловік на имня Йван, по вітцьови Юрів, писався Гринюк, а назывку мав Батрынчин.
Дуже интересным туйкы є вто, ош иппен 1910 года прекрасна Боржавська долина дала русинському народови щи двох славных сынів: у Осойи ся вродив Ферко Потушняк, а в Имстичові Петро Світлик.
Яка общість меже нима?! А всыпав йим Янгел Божый у серця тілко того божественного огня, а в душі й умы таланта, што світилися вни меже свойыма версниками, гикой велікі звізды в небі меже малыма.
Айбо, гикой увидиме дале, талант є талантом, а до таланта щи треба освічености й серенчі.
Май высоку освіченість и доста серенчливости мав Ферко Потушняк.
Мало менше освічености и щи менше серенчі – Петро Світлик.
Ни дістав нич освічености и ани цят серенчливости Йван Гринюк, по називцї Батрчин. Може тому, ош происходив из дуже сиґіняшної файты, а може й тому, бо така му судьба!
Дїтваком Йван Гринюк, по назывцї Батрынчин, ни провказовався аттакым, гикой вшыткы версникы-дїтвакы. Майперво на подобу быв дуже нифайный, бо очи мав зятягнуті, гикой у мачкы, удроду вдинь нич ни відїв, а вночи, гикой при місяцьови, відїв ушытко, тому з дїтинства й ходив цїлыма ночима корову попасувучи. А треба вповісти, ош иппен попасованя коровы мав май любимым занятьом. Смішно казати, айбо ввін и взимі, кой были тугі снїгы довкола, уганяв коровчину из няньового му хлїва, гнав ї в корчі попиля Боржавы, де – як ни чудно! – коровчина собі находила не лем брость на низинькых конарях, не лем на них смачну кору, ай подегде джумаджок костеревы, ци якоїсь иної травицї.
Уже пак май потім, кой став жити сам, та бывав Иван Гринюк, по назывцї Батрынчин, за селом, пуд горов Клобуком. Тамкы літовав и зимовав коровчину – єдиноє своє багатство.
Быв тот Батрынчин малинько віщівник. Бо кить уповість, ош на рано піде дощ, та справді на рано ся пущав дощ. Авать кить комусь казав, ош не йди завтра на вашар до Білок, бо серенчі в тя ни буде, та так ся й ставало. Уже версным чилянником став тот Батрынчин домак чудным – ниґда ся ни брытвав – носив довгу бороду, а куды бы ни ходив, та все собі штось пригугновав, приспівовав.
Бывало, кить якась свальба, хрестины, авать штось иноє такоє, та кажуть Батрынчиному: – Иване, ану на завтра нам учиніть даякоє співаня діла нашої Поланї, бо Поланя ся вддає. И на завтра была співанка – слова и новта фіномні, щи нигда и нигде ни чувані – ушытко иппен діла файної й парадної Поланї. Котрі ся співанкы Батрынчиного упстали, а котрі й ньит! А подаякі ся не лем упстали, ай ублитїли вшыткый світ, додюгли ся серця каждого русина, де бы ввін на сім світкови ни быв!
Лем … тото пішло у світ гикой співанкы Михайла Машкіна, прийшляка. Дись по пятдисятім годї до Батрынчиного привіх того прийшляка Мішу Машкіна тоже чудный людьом задняниць Міша Панько. Иппен аттакый, гикой Батрынчин – без освічености, без серенчливости! – айбо Янгелом Божым осїянный: ходив помеже чилядь из свойыма коломыйками, гикой и Батрынчин.
Бывало Міша Панько прийде пуд Клобук, сядуть собі з Иваном двоїчко, та ся змагавуть, ош тко кого перегугнать – раз єден приспівує щи нигде и нигда ничувані коломыйкы, а дале другый. Иппен ош Міша Панько ни міг аттакі новты удумовати, гикой Батрынчин.
Иван пічне:
Файный нниськы вичір з неба в воду дюгаться,
Лем Боржава на быстринї гет карбуляться…
Міша Панько му каже:
– Тать, Иване, ты сисе ни коломыйиш, ай штось дуже по панськы загынаш.
А Йван му:
– Што ми, ниборе, в голову йде, тото й гугнаву. Тать бо ты попризирай, ош якый світ божый тарканистый, ямилный, ниєдностанный, багатый на звукы и фарбы. Як тото вшытко ты уддаш єднов новтов? Гий!..
Машкін, кой прийшов из Паньком, та нараз изза пазухы утяг півлітру.
– Я, – каже, – без оцього діла не співаю.
А співав Машкін нипілло. Щи й сам собі на гармонійи пригудовав.
Упили даз по тритьів, та Машкін и каже:
– Ану, що ви там, Іване батьковичу, можете ?
– Што можу, вто можу, айбо аццякоє м годен:

У трумбету я задуву, задуву, загуду,
Уд Клобука до Бужоры из дівочков піду.
Вирьховино, мамо мОя, файнота ушытка твОя,
Файнота ушытка твОя у тебе на виду

- Мелодія чудова, а от слова нікудишні, – каже Машкін.
– Чоловіче, чоловіче, – по довгому мовчаню зрываться Батрынчин, – ты ни годен тото чути й розуміти, бо ты прийшляк. А наша Боржава, мій Клобук, тай тота далека Бужора, на котрів я щи ниґда ни быв, тай годно, ош уже й ни буду, співавуть лем аццяков новтов, лем аццякыма словами. Я тото білше чуву, гикой годен им загугнати. Боже! боже ! Кілко ты нам, нидостойным, даровав красы у новтах а в фарбованых словах!
Панько пояснив панчукови Машкіну:
– Иван видить ушыткы слова у фарбах а в новтах.
– Що ж, буває, буває, – повів, упят наливавучи, Машкін.
Машкін потому сам часто приходив пуд Клобук до Батрынчиного. Батрынчин співать, Машкін прикладе папірь ид гармонійи, та вто записує. Бывало, так ся заспівавуть, што коровчина піде собі по боржавськых поковбіках, та пак Батрынчин Ї до рана глядать.
Ай туйкы раз, тай тот прийшляк перестав заниковати пуд Клобук. И кой дись прийшов Міша Панько, та Батрынчин го звідать:
– Ба што того прийшляка туйкы не видати?
-А ввін до тя, Иване, вже, видав, и ни прийде. Бо што му ты, кой твої вшыткы співанкы з твойыма новтами, а мало переиначеныма словами по вшыткому світкови божому ся розходять. Айбо не гикой твої, ай – Машкіновы.
– Пак, ниборе, тілко бы біды. Ты, Мішу, ся лем прислухай, и вчуєш кілко у самому воздусї звучить аттых новтів а слів. И вто вшытко ни моє, ай божоє. Тому й ни розуміву, ош як мош переиначовати слова, котры сам Бог нам ниспосылає уєдно из новтами – тото вшытко божоє даня.
– Гий, Иванку, хоть и твоя правда, айбо хосен из ниї ни твій – Машкін за твої співанкы гроші велікі бере. Правда, блага з них ни має, бо пропивать ушытко.
– Гий, Мішу, ты, Мішу! Туйкы, из вирьха самого Клобука ни раз я чув голос Божый. Та знаєш, што м ся з того Божого голосу дізнав? Ни знаш, та ти вповім-майменшоє покараня, якоє годен дістати аттакьш злодій, тото, ниборе, смирть. Ты типир вповів, а я чуву божым духом, ош тот Машкін ни свойыв смертив умре. – завіситься. Но, пак, увидиш!
… Хоть мош бы туйкы дале й білше розказовати за Божого генія спуд Клобука Йвана Гринюка, по назывцї Батрынчиного, котрый благо, свойыв смертив умер уяри 1970 года, айбо вповім накурто, ош як овін передрік, так ся и стало. Нинамного пережив Батрынчиного прийшляк Машкін – завісився у пятницю тринадцятого новембра 1971 года. И майже сїмдисятрічным дїдом умер Міша Панько в годї 1986-му, айбо домак слїпым, гикой бы на нього Бог наклав кару, ош привіх злодія до Божого генія и быв свідком злодійства.
Ніч – нич ся ни витко за возором. А я сижу за столом убкладеным книгами прадавныма, та собі думаву: “Боже! А мені ты нашто дав знати сих ушыткых трьох ?!..”. И – ниє ми на тото отвіта. А ци й треба го ?!..
Забыти м сисе ни годен, бо иппен сїлськый клуб Заднього быв мойым первым у житю містом роботы так удинниськы далекої осени 1961 года.
Обым ся ни пішов учити на попа – а за йсї мої наміры ся дізнали у райкомі комсомола! – дали ми в тот дуже безробітный на Пїдкарпатю час дакілко робіт на выбор. Я убрав быти завклубом у Задньому.
Само собов, ош без головного в селї коломыйкаря Міші Панька я ся вбыйти ни міг. Та пак иппен овін и повіх ня в новембрї 1961-го пуд Клобук, де м довго слухав гугнаня Батрынчиного, й куды м потому часто ночами приходив. Наслухав им ся и за Машкіна, што вже пуд Клобук ни ходив. И так им ся по дїтвацькы розмириговав за крадіжку тых генїалньїх співанок уд Батрынчиного, што – тямлю! – пішов им до началника районної културы Міші Бойка, благо бо быв из мого родного села Осою, та вшытко м му розказав. А Бойко пак ми каже:
-Ты, Иване, кить маєш ищи чим сїдати, та сядь собі. А прийшляка ни кывай. Бо лем ся біды набереш. Чув ись, ниборе ?!..
Айбо итак им ся ни вдержав. Кой перед новым, 1962-ым, годом Машкінів ансамбль уступав у мойому клубі, та я му того ушытко уповів… Боже! Што тот там чинив! А щи, гикой усе, Машкін быв пяный…
Из роботы завклуба ми ся за вто прийшло піти гет.
Айбо аццякоє ся ни забывать. Тай иппен товды я первый раз ся задумав, ош “вызволитилї” – прийшлякы не лем уд мого нянька забрали конї тай много угрів землі, ай и душі русинів повбкрадали – повббирали аттакых генійів, гикой Батрынчин – покрали наші співанкы, перепаскудили йих, а пак нам такый йих вернули, кажучи, ош тото они, “грамотні браты из Востока”, дарувуть нам, “ниграмотным русинам”. Бо, видите, місні русины на аттакоє ни валовшны…
Та й типирькы, кить попіздріти професіоналным оком філолога на тексты співанок “Верховино, мати моя”, “Вечір над Боржавою” та й иных, приписованых Машкіну, та мош порозуміти, ош чилянник уроженый у селі Новоолександрівка Синельниківського района Дніпропетровської области мусїв мати и мав правилну “украйинську вымову” – овін нигда ни міг уповісти: “мОя”, “твОя”, “на бистрИнї”.., гикой тото кажуть у – перебачте ми! – Задньому, ай лем чисто по вкрайинськы: “моЯ”, “твоЯ”, “на бистринІ”… итак дале. Тому в Машкіна й уйшло:
Верховино, мати мОя,

Вся краса чудова твОя,
Вся краса чудова твОя
У мене на виду…- тійтакый так, гикой у Батрынчиного. Айбо кить сись текст дати правилно по вкрайинськы:
Верховино, мати моЯ, Вся краса чудова твоЯ…- товды ся втрачать геніална новта Батрынчиного. Тай слова до новты так примоцовані, што йих ни вдорвеш, ни поміняш!..
Накурто кажучи, вкрасти ся вкрало, а переиначити ся ни збировало…
Дале берім перві слова співанкы: ” У трембітоньку заграю…” – украйинце гудуть на музичных инструментах, а не, гикой русины, у музичні инструменты. Догадайме собі хотьбы співанку галицького композїтора Савицького: “Я тобі на трембіті’…”, авать украйинську народну: “Заграй мені, дударику, на дуду…”. Айбо, крадучи геніялну співанку уд русина Батрынчиного, украйиниць Машкін ся й ни творив на аттакі “дрібницї”!..
Спомнянїм туйкы щи й тото, ош Батрынчин быв доста нифайный на лице – истинный русинськый Квазімодо! – очи мав затягнуті, ги в мачкы, ніс доста нифурмистый… Тому й казав, дуже люблячи свій край: “Файнота ушытка твОя у тебе на виду”, а не так, гикой Машкін по панськы переиначив: “Вся краса чудова твоя у мене на виду”. Аццися разність: “у тебе”, ци “у мене” – дуже важна. Ментална. Русины ни суть такі хвальковаті й наглі, обы аттак казати. А вкрайинце кажуть.
Типирькы такый спомнянїм собі щи раз аццись шорик Батрынчиного:
Файнота ушытка твоя .
У тебе на виду.В украйинському варїянтї пудчирькнїм иппен аттоты слова:
Вся краса чудова твоя
У мене на виду.Што значить “на виду” ?! – А – на обличчі! “На виду” – тото є чисто по заднянськы, по русинськы! А по вкрайинськы буде: “на обличчі”. Тому спровбайлуйме сисе вповісти по вкрайинськы:
Вся краса чудова твоя
У мене на обличчі.Айно! Иппен аццяк говорять у селї Новоолександрівка Синельниківського района Дніпропетровської области. Айбо співати сяк ся ни вдає! Співати мош лем по заднянськы:на виду.
Гикой видиме, упят дефект у Машкіна! Тай кить у співанцї “Вирьховино, мамо моя” Батрынчин дає стилістично чисто: “Файнота ушытка твоя у тебе на виду”, то Машкін переиначив доста нидійдаво з боку стилїстикы: “Вся “краса чудова твоя у мене на виду”. Як тото “краса” , та щи й “чудова” ?!.. Бывать “краса” й “ни чудова” ‘?!.. Само слово “краса” вже має в собі “чудовість” – сисе точно чуствовав геніялньїй Батрынчин, бо вповів просто й точно: “файнота ушытка”. И – ниякої тавтологиї: “краса чудова”?!.
Хоть: сись Батрынчин упросив собі уд Бога таку дорогоцінно низруняну новту, што вже й украдена уд нього, она в Машкіновых нидійдавых словах припрятала прийшляцьку нидійдавість…
… Каждої ночи Янгел Божої Музыкы лїтать над Клобуком. И каждый раз тот Янгел любить замочити свої сліпучо білї крыла у сріберну воду Боржавы. А пудлїтавучи пуд небо, довго ся крутить над заднянськым тинитовом, и з крыл свойых брызкать сріберну воду на могилу Йвана Гринюка, по назывцї Батрынчиного. Пару цяток из тої сятої водіцї паде й на могилу Міші Панькы. И – ани цяткы на могилу в тинитові сусїдного села Довгого, де погребленый прийшляк Машкін.
Бог и Янгелы ни люблять злодійства.

Іван ПЕТРОВЦІЙ

Опубліковано у Пісні | Залишіть коментар