Степановський Давид

Фотоальбом

Публікації

Давид Степановський – талановитий співак, один із золотих голосів Буковини.

Він народився в Печорському таборі смерті в серпні 1944 року. Батьки його з Липкан, що в Бессарабії. Скорботний шлях Голокосту сім’я пройшла, втрачаючи дідусів, бабусь, племінників і кузенів по узбіччях молдавських і українських доріг, в лагерях Молдавії та Вінницької області. Табір в Печорі повинен був стати останнім перед вознесінням на небеса пунктом для залишків цієї сім’ї, як і для багатьох інших в’язнів.
“Через багато років, уже в Ізраїлі, мій дядько написав книгу про цей табір”, – розповідає Давид. За його словами “через цей табір пройшло 25 тисяч євреїв. У живих залишилося 308 чоловік. Був близький вже і кінець моєї сім’ї. Але долинали вже і звуки артилерійської канонади з лінії фронту, що відкочувалась на захід. Ці звуки сильно нервували есесівців, які охороняли табір. І одного разу комендант, будучи напідпитку, вишикував євреїв і сказав їм, що цієї ночі ворота табору будуть відкриті. І ті, хто вижив, вночі з табору пішли, сховалися в лісах, де дочекалися звільнення. У мого батька, Семена Аккермана, в таборі загинула вся сім’я. До війни він проходив службу в румунській кавалерії. Після звільнення з табору добровільно вступив до лав Радянської армії. Служив в кінній розвідці. Мама довго зберігала його єдиний лист, в якому він писав: “Вибач за поганий почерк. Пишу, сидячи верхи на коні…” З цього рейду розвідки він не повернувся… Моя мама вийшла заміж за фронтовика Арона Степановського. Він мене усиновив і був мені справжнім батьком. Зараз він разом з двома моїми братами по матері живе в Ізраїлі. Перша сім’я мого вітчима загинула в Бабиному Яру”.

Дитинство і юність Давида пройшли у Чернівцях. “У роки мого дитинства Чернівці були єврейським містом. Єврейська мова звучала на вулицях, у дворах. Кожен третій чернівчанин був євреєм. У багатьох сім’ях говорили тільки на ідиш. Я і сам до п’ятирічного віку по-російськи не говорив взагалі. Російську почав освоювати тільки в дитячому садку. Мама до війни жила в Липканах – маленькому єврейському містечку в Бессарабії. Вона була активісткою сіоністської організації “Поалей Ціон”. Ця організація влаштовувала концерти і театральні вистави. Мама співала і грала в театрі. Поруч з її будинком жив багатий єврей, що навчав свого сина грати на скрипці. І мама вирішила: якщо у неї буде син, теж буде вчити його грати на скрипці”.

Музичні здібності Давида проявилися рано. Він, можна сказати, раніше почав співати, а потім лише говорити. У п’ять років став займатися під керівництвом відомого в місті музиканта Михайла Ісаковича Лазарєва, готуючись до вступу в музичну школу.
Був вступний конкурс. Давид грав підготовлені з Лазарєвим мелодії “Чи не літай, соловей”, “Савка і Гришка”, етюд. Він бачив, як один з членів журі ставив йому в таблицю екзаменаційній відомості відмінні оцінки. Але в музичну школу його не прийняли. Через національність. Згодом подібне з ним траплялося ще багато разів.

Давид Степановський: “Так я в музичну школу і не потрапив, не вчився в ній. Моє музичне виховання я отримав від мами. Вона була кравчинею. Шила – і співала єврейські пісні. Я до сих пір співаю мої пісні на ідиш так, як мама співала. Іноді я в збірниках знаходжу ту чи іншу пісню, бачу: слова трохи змінені. І завжди співаю мамин варіант”.

У Палаці піонерів був дитячий духовий оркестр. Давид став у ньому грати. Щороку в Чернівцях проходили міські олімпіади художньої самодіяльності. Давид в них брав участь. Був в Чернівцях знаменитий клуб працівників місцевої промисловості на Шепетівській вулиці. Його господарями були артілі – своєрідні кооперативи 50-х років. Тримали їх підприємливі люди з ще довоєнним, румунським досвідом комерційної діяльності. Артілі були багатими. Свій клуб, званий в народі просто “Шепетівкою”, фінансували щедро.

Давид Степановський: “З п’ятнадцяти років я почав грати в цьому клубі на танцях і співати в концертах. Директором клубу був хтось Ліловий, відомий тим, що йому віддавили ногу при будівництві Мавзолею Леніна – він кульгав.
Ще до цього, коли я виступав на шкільних олімпіадах, піджак для виступів мені позичав учитель фізики Яків Олександрович Крачек, свого не було. А коли почав виступати в “Шепетівці”, швейники зшили мені розкішний білий смокінг, купили для мене перший в місті саксофон-сопрано. Я був на сьомому небі від щастя”.

Тим часом Додік Степановський закінчив школу. Спробував вступити в музичне училище по класу скрипки. На іспиті запропонували заспівати.
– Заспівав “Вернись в Сорренто”… Після того, як оголосили, що в клас скрипки я не пройшов, сказали: “вам рекомендуємо вступити на диригентсько-хорове відділення”. Прослухався, склав іспити. Не прийняли. Ось так абсолютно відверто знущалися над єврейськими дітьми на вступних екзаменах в чернівецьких навчальних закладах. Однак студентом музичного училища Давид все-таки став.

“Начальником управління культури працював тоді якийсь Дідик. Раніше він був першим секретарем Чернівецького обкому партії і дружив з начальником політуправління 18-ї армії Леонідом Брежнєвим. Штаб армії разом з політуправлінням після війни дислокувався в Чернівцях. Брежнєв з Дідиком були ініціаторами відкриття в Чернівцях одного з найперших в Радянському Союзі пам’ятника Перемоги. Пам’ятник на Радянській площі був відкритий ще в 1946 році. Дідик, як і інші чиновники, був депутатом, їздив в райони області зі звітами перед виборцями, доповідями. Як правило такі зустрічі супроводжувалися концертами. Для участі в таких концертах Дідик постійно запрошував мене. Я записався до нього на прийом. Коли мене запросили в кабінет, я сказав:
– Виявляється, я досить талановитий, щоб виступати в ваших концертах, але недостатньо хороший, щоб вчитися в музичному училищі…
Вислухавши подробиці моїх спроб вступу, він твердо сказав:
– Заспокойся. Будеш вчитися!”

Через кілька днів Додік вже сидів на заняттях в одному з класів великої світлої будівлі, що розташовувалася поблизу пам’ятника Перемоги. Він навчався улюбленій справі жадібно, він хотів взяти від своїх вчителів все, що вони здатні були дати. Зокрема, він домігся дозволу одночасно із заняттями вокалом вчитися і в класі альта.
А ще йому пощастило з вчителями. Його викладачем по класу альта був заслужений артист України Юрій Миколайович Гина.

“Гина став готувати мене до Всеукраїнського конкурсу молодих виконавців у Львові. Коли конкурс пройшов, ми з моїм учителем сумували: у Львові не було кому конкурувати зі мною. Але керівництво училища не побажало мене, єврея, допустити до конкурсу.
Моїм викладачем по вокалу був Іван Миколайович Любинецький. Він впевнено володів вокальною технікою бельканто. Навчався цього у італійського співака, якого мінливості долі закинули в Новосибірськ. Сам Іван Миколайович був з репресованої родини – ось чому виявився в Сибіру. Всім, що я вмію в вокалі, я зобов’язаний йому. Буває так: учитель знаходить учня, а учень – вчителя – і життя кожного з них набуває сенсу. Напевно так передаються з покоління в покоління секрети східних єдиноборств. До речі, Іван Миколайович заборонив мені навчати кого б то не було його вокальним прийомам.
– Тебе обов’язково будуть питати, як ти переходиш з високого регістру в низький і навпаки. Нікому не розповідай, поки я не дозволю, – суворо попередив Любинецький”.

Четвертокурсника музучилища Степановського запросили в естрадний колектив Чернівецької філармонії “Буковина”. Гастролювали по області, по містах України. Запам’яталися успішні виступи в Одесі і Харкові. Також він підробляв, виступаючи перед сеансами в Чернівецьких кінотеатрах. Поступово сформувалося творче амплуа Давида – пісні народів світу. Співав неаполітанські пісні, “Девойку малу”, запозичену у Джордже Мар’яновича.

Після конфлікту з директором Чернівецької філармонії Климчуком, який заборонив йому співати на ідіш, Давид Степановський зрозумів: пора йому з “Буковини” йти. Почав переговори з заступником директора філармонії, геніальним адміністратором Пінхусом Абрамовичем Фаліком, чоловіком Сіді Таль, про перехід в її колектив. Тим часом сталася надзвичайна подія. Давид в цей час навчався заочно в Казанській консерваторії. Коли він був на сесії в Казані, у нього вкрали пальто, він сильно застудився. Повернувшись до Чернівців хворим, не поїхав на гастролі з “Буковиною”. Скориставшись цим приводом, Климчук звільнив його “за невихід на роботу”.

Давид почав працювати в музичній школі номер два викладачем по класу скрипки. У цій же школі завідуючою фортепіанним відділенням працювала дружина Давида Людмила. Так з волі антисеміта Давид на кілька років виявився відірваним від активної творчої діяльності. Тим часом у філармонії з’явилася “Червона рута” з Анатолієм Євдокименком і Софією Ротару. Почала виступи “Смерічка” з Назарієм Яремчуком і Василем Зінкевичем.

Давид Степановський: “Раптом викликає Фалік. Запропонував поїхати зі “Смерічкою” на декаду українського мистецтва в Естонію. Я погодився. За надісланою з Талліна поганенькою фонограмою підготував пісню Аре Ойта “Стара мелодія”. Керівник ансамблю композитор Гамма Скупинський зробив дуже цікаве аранжування. Я розучив пісню. Але ж вимова… Приїхавши в Естонію, ходив по вулицях, вслухався в мову перехожих. Дещо вловив. Заспівав на концерті так успішно, що пісню в моєму виконанні взяли до фонду Естонського радіо”.

На зворотному шляху з Таллінна “Смерічка” дала концерт у Палаці спорту “Сокольники”. Звукорежисери палацу весь цей концерт записали. У Давида була пісня “Русская разлогая”. Через кілька місяців відомий фігурист Овчинников, виступаючи під цю пісню у виконанні Давида, став чемпіоном світу. Після концерту в столиці у “Вечірній Москві” з’явилася фотографія співака. Після цього він став ворогом номер один для Назарія Яремчука. І його співпраця зі “Смерічкою” незабаром перервалася.

Давид Степановський: “Минуло ще кілька років. Я відпочивав в Заліщиках в санаторії. Приїжджає адміністратор з філармонії – Фалік викликає. Виявилося, соліст ансамблю “Червона рута” якось недобре повівся по відношенню до Софії Ротару. Його поперли. Був оголошений творчий конкурс на заміщення посади соліста “Червоної рути”. Я переміг в конкурсі і вже на наступний день плтрапив… знову до “Смерічки”. Причина? Василь Зінкевич круто посварився з Яремчуком і пішов з ансамблю. Так мені і не довелося попрацювати з Софією Ротару”.

Роки в “Смерічці” були для Давида радісними, але з великою оскоминою. Спочатку він співав репертуар Василя Зінкевича. Але репертуар потрібно оновлювати. А композитори Левко Дутковський і Володимир Івасюк йому пісень не давали. Давид сам став шукати собі авторів, які писали йому російські і українські тексти.

“Ми гастролювали в Києві. Левко Дутковський на той час вже посварився з усіма в ансамблі. Він прийшов до мене в номер готелю і слізно просив умовити “Смерічку” записати його авторський диск. Пообіцяв мені свою пісню “Вікна”. Я поговорив з кожним, всіх умовив. Всі погодилися. Поїхали вночі на студію, записали…”

Коли диск вийшов, Давид відчув ніби плювок в обличчя: на тому боці платівки, де повинна була бути його пісня, знаходилась лише пісня у виконанні Назарія Яремчука “Якщо мене любов”.

У нього була вища всесоюзна виконавська категорія. І в тому, що його стали виштовхувати зі “Смерічки”, причина все та ж – повзучий антисемітизм. Він намагався борсатися, пручатися, ходив скаржитися в обком партії.
В обкомі йому сказали – “подумайте про дочку”… Почув попередження – і вступив на роботу в ресторан “Чернівчанка”.

“Були пропозиції від “Ленконцерта”, єврейського камерного ансамблю. Але я втратив інтерес до всього, крім сім’ї. Дочка Вікторія закінчила музичне училище, вступила до університету. Я співав у ресторані, на єврейських весіллях. Виникла ідея зробити сучасні аранжування єврейських пісень. Десять чернівецьких підприємців спонсорували цю роботу. Разом з композитором Леонідом Затуловським ми виконували її протягом року. Створили нові аранжування для трьох десяток єврейських пісень. Нове музичне рішення дозволило краще висловити зміст кожного куплета. Таких аранжувань раніше не було. Леонід Затуловский був композитором в колективі геніальної Сіді Таль. Два концерти єврейської пісні стали моїм прощанням з Чернівцями. Один з них був присвячений трьохтисячеліттю Єрусалиму. У концерті брали участь симфонічний, камерний, духовий оркестри, Буковинський ансамбль пісні і танцю. На концерт приїхав ізраїльський віце-консул”.

І ось Давид опиняється в Ізраїлі. Живе один, без сім’ї. Вікторія, донька, живе в Пенсільванії, знайомить дітей з бальними танцями, сама вчиться на музично-педагогічному факультеті філадельфійського університету. Дружину і матір Давид поховав з різницею в чотири місяці.

Він переїхав до США, і в Америці у співака немовби відкрилося друге дихання. “Коли я проходив в Наян “курс молодого емігранта”, щаслива доля звела мене зі співробітницею цієї організації і прекрасною піаністкою Євгенією Палей. Женя вселила в мене віру в те, що моє мистецтво тут комусь потрібно. Вона стала моїм акомпаніатором. Потім познайомила з композитором Залманом Млотеком. Він включив мій виступ в програму єврейського фестивалю. Тут відбулася зустріч з Клер Беррі (однією із знаменитих сестер Беррі). Їй вже за сімдесят, але вона у відмінній творчій формі. Тільки артист, тільки співак оцінить її вчинок. Вона поступилася мені право співати у концерті її “коронку” – “А ідиші маме”…

Фестивальний концерт в престижному залі “Евері Фішер хол” з оркестром Наяни. Концерт в синагозі Квінса з камерним тріо. Фільм “Таксмен” про життя росіян в Америці, в якому Давид знявся в ролі рабина. Виступи на зустрічах радянсько-єврейських емігрантів, привід яких найчастіше трагічний – пам’ять про Голокост. Пісні на зустрічах чернівчан. Багато що з цього здійснилося завдяки Євгенії Палей, чия зацікавлена участь в житті Давида має таке значення для нього.

“Женя мене познайомила з культуртрегершою нашої громади Мариною Ковальовою, яка вивела мене в телевізійний ефір “RTN”, де у нас була програма “Співайте з нами”. Ми знайомили з історією створення єврейських пісень, розповідали про їх авторів, розучували слова, співали разом з телеглядачами. І ще одна жінка, єврейська поетеса Раїса Ходорова зіграла певну роль в моїй долі. Познайомившись з її прекрасними віршами, я написав дві пісні на її слова: “Ойфн Велд” (“На кладовищі”) і “Бар-Міцва”…

Концерти в Америці збагатили співака новим знанням про єврейську пісню. Нерідко на концертах підходять до нього незнайомі люди, дякують за пісню, яку, як з’ясовується, склав хтось із їхніх близьких. Так він познайомився з нащадками Германа Яблокова, автора пісні “Купіть цигарки”. Ця пісня, виявляється, написана за спогадами про Першу світову війну.
У Нью-Йорку Давид почав вчитися на кантора – новий поворот у долі. Новий потужний пласт єврейського життя, занурення до якого вимагає величезної роботи душі.

Співак Давид Степановський – людина, що дарує людям радість звільнення душі. Він співає нам про горе і щастя, тривогу й любов, про маму і місто дитинства… Співаки дарують велич народу, а народ дарує велич співакам.

За матеріалами нарису Семена Венцимерова “Давид Степановський: репортаж з минулого століття”. Переклав з російської Ігор Калиниченко.

Всі доступні записи Давида Степановського:

Вікна (Л.Дутковський-А.Драгомирецький)
Жива вода (Л.Дутковський-А.Драгомирецький) – з Н.Яремчуком
Хлопці-плотогони (Л.Затуловський-Т.Севернюк)
Я бачу тебе (І.Якушенко-Л.Ошанін, укр. текст Г.Тарасюк)

Скачати