Йосип Фиштик народився 22 лютого 1947 року в селі Верхнє Висоцьке, що на Турківщині. Батьки – Іван Фиштик (1910-1983) та Юстина Фиштик (1906-1995; з хати – Ціко) – були, як це й заведено з давніх-давен у хліборобів, багатодітними. Їхнє багатство – це дев’ятеро діток: Марія, Катерина, Ганна, Василь, Микола, Софія, Юлія та ще два сини з однаковим ім’ям – Йосип. Так сталося, що четверо з названих відійшли за межу Вічності в ангельському віці. Серед них був і братик, згадка про якого в його устах затремтіла так, як тремтить згасаюча зоря на морозному небосхилі. Там, над вершиною гори, що зажила чоловічої слави, бо зветься Пікуй. Побіля нього, як подейкують старожили, любив збирати лікарські квіти Яким Фиштик (1857-1931). Йосипів дідусь був улюбленцем в односельчан, бо був наділений даром передбачати події. Щоправда, тільки дуже великі, що мали значення для всіх, скажімо, сподівання на врожай, весняну теплінь, осінню повінь…
Може, й не варто акцентувати на тому, що Йосип Фиштик повсюди мав успіх: у середній школі рідного села, на факультеті журналістики Львівського університету, на різноманітних пісенних конкурсах і творчих змаганнях. Та певний наголос доцільний, бо нині Йосип Фиштик – головний редактор регіонального радіо «Франкова земля», лауреат Міжнародної премії ім.С. Гулака-Артемовського, премії ім.Д.Луценка «Осіннє золото». Він – відомий журналіст, публіцист, поет-пісняр, який по праву удостоєний почесного звання Заслужений діяч мистецтв України. Успіх до успіху приточується, бо всьому є причинок – наполегливість і чесна праця у багатьох ділянках.
Ось, приміром, не так давно до читацького загалу дійшла його нова збірка «Золоте знамено» (Львів, 2010, 116 с.). Часом напрошується питання: чому іноді так легко впадуть у душу якісь рядки і полишаться у пам’яті назавжди? При цьому автор може бути й добре знаним і майже невідомим, або ж – за нових умов – мало цитованим. Часом прилипне словосполучення про «ясні зорі» й животворить сполука в уявних хмарах. Приміром, визначний Шевченків сучасник Пантелеймон Куліш, споглядаючи на небо, змалював гострим поетичним зором вогнище з крові:
Нагулялося по небу
Весняному сонце,
Зазирає на добраніч
У низьке віконце…
Закотилося, сховалось
За степи, за море;
Понад морем кров крає –
Хмара хмару боре.
Отакий собі своєрідний театральний кін, що мимоволі вибудовується ув очах – ні, не, як марення, а радше – у пов’язі з небом конкретне дійство. Воно – десь поруч. Тільки розпізнати б його реальну, а не метафоричну основу… У цьому сенсі твори Йосипа Фиштика прочитуються з таким розумінням, яке запрошує кожного глибше усвідомлювати граничну відповідальність за долю України. До них належать його поезії, що містяться у згаданій книжці «Золоте знамено». Складається враження: як поет-пісняр, а також професійний радіожурналіст Йосип Фиштик звик до «магнітофонного», емоційно високоорганізованого слова, що несе, як правило, документально спонукальну художність. Вона, своєю чергою, постає піднесеною, наділеною справжньою мистецькою довершеністю думки. А звідси – гармонійність поетичних узагальнень, що створюють мікроатмосферу довіри, відтінену по-філософськи закроєним смислом утверджувати високу духовність поміж людьми. Тут не слід шукати ускладнених витків чи метафоричних «ключів від форту Буаяр»; адже читач ніде не відчуває дисонансу між тим, що поет прагне висловити, і тим, що рухає його – добром опромінену – мораль. Це – загалом характерна ознака рецензованої збірки. Її цілісність засвідчують такі поезії, як «У пригорщах – криниця», «Берег над Києвом», «Золоте знамено», «Гей, з гори, гори», «Мить без вороття», «Роздмухані громи», «Сорочка між братами», «Зціленість», «Вишневий пульс», «Непроминальність», «Грона волі», «Жниво для зрячих», «Оберіг», «Даль буття», «Володар духу», «У смуток закутий», «Предтеча», «Колосок», «Журавлі», «Бджоли», «Старий камінь», «Плач радості», «Дві скрипки», а також твори з циклів «Київська Русь» та «Симфонія долі». Поет нерідко спостерігає – тут і там, там і тут – сліди тяжкої гіпертрофії бездуховності. Остання буквально огорнула сучасних «баронів», які навіть не таять чорної ненависті до України (на думку спадає чомусь прізвище з типовим українським суфіксом, що, на жаль, належить такому собі сучасному молодому можновладцю…). То ж, як навернути такого перевертня під «золоте знамено» правди без пісні? Ні, без неї це неможливо. Хай порятує тільки правдивого свято рідної мови! Цього, може, й досить. Адже жертва завжди прощає свого гвалтівника, а останній жертву – ніколи… Либонь, тому автор у вірші «Спитайте у ясеня» зримо шукає «капсулу» порятунку у певних асоціативних контраргументах. Вони слугують заснуванню, прецінь, по-магічному імпресіоністського внутрішнього художнього смислу:
Коли мене не буде серед весен,
Коли дощів сльоза торкнеться меж, –
В човні знайдіть мої притихлі весла
І допливіть за мене аж до веж…
І хтось, без всякого сумніву, допливе. Зрозуміло, Йосип Фиштик не звинувачує отих світських акул із нечувано дорогими годинниками й діамантовими запонками; він радше виявляє цей до болю примітивний матеріал для унаочнення – крейда на панелі: є і раптом – нема… Щоправда, поет-пісняр не постулює візерунок імпульсивної приреченості; навпаки має місце зануреність у характер часового простору, позначеного сповідальністю від «Я-особи»:
Поки живу – зорю свою благаю
Світити там, де нива сівача…
Чим містким видається той чи інший образ з-під пера творця вірша «У зрубі»? Відповідь випливає зі строфи, де діалектично осмислюється миттєвість поступу:
З доріг увійшов я у зруб сподівань,
Краса осінила мій погляд збоку.
Сюди я прийшов, як у Храм, без вагань
У день високосного року.
За твердженням Володимира Дрозда, насамперед важливим є факт, власне, те, «що сказати, а не як сказати». Йосип Фиштик як істинний піснетворець про це добре відає. Адже творчий ужинок поета-пісняра, Заслуженого діяча мистецтв України справді чималий. Він охоплює передусім понад двісті пісень. То ж закономірно, що в його особі маємо лауреата авторитетної літературно-мистецької премії ім. Дмитра Луценка «Осіннє золото»(2005). Численні твори головного редактора регіонального радіо «Франкова земля», що має свій осідок у Дрогобичі, опубліковані у багатьох збірниках антологічного типу («Антологія Бойківського краю». – Дрогобич, 2007; «Осіннє золото». – Київ, 2007), «Гомін Підгір’я». – Дрогобич, 2008). Відтоді, як з’явилася перша його поетична збірка «Вітаюся зі світом» (Дрогобич, 1992), досі побачили світ понад десять книжок, зокрема: «З Бойківського джерела» (Львів, 1994), «На Україну повернусь» (Львів, 1996), «Жменька Сонця» (Київ, 1997), «Сонце в жменьці» (Дрогобич, 2000), «Ключик до раю» (Дрогобич, 2004), «Крила» (Дрогобич, 2007). Особливо доцільно увиразнити книжку під красномовною назвою «Ця земля – Україна» (Львів, 2006), винятково цінну збірку пісенних текстів Йосипа Фиштика.
Його опубліковані твори викликали справедливий резонанс у мистецьких колах України та за її межами. Вони знайшли позитивну оцінку з боку таких критиків і шанувальників, як Анатолій Горчинський, Дмитро Луценко, Раїса Кириченко, Михайло Ткач, Григорій Дем’ян, Людомир Філоненко, Олег Баган, Володимир Грабовський, Олександра Німилович, Віра Черемних та ін. Ось, приміром, свідчення відомого композитора Анатолія Горчинського, зафіксоване на титульній сторінці власної книжки «Росте черешня в мами на городі» (Тернопіль,1998): «Я з радістю дарую Тобі… збірник моїх пісень, а їх в збірнику – 50!!! Серед них чільне місце займають три пісні… Це – «Пісню не забудь!», «Батьківська стежина» і «У парі буде любо нам»… Ці пісні найбільше користуються успіхом у слухачів на моїх концертах, і я горджусь Тобою, Йосипе, що і я вклав свою лепту в Твій віршований труд – я написав музику на ці Твої вірші…».
Примітний факт: уродженець села Верхнє Висоцьке, що на мальовничій землі Турківщини, активно співпрацює з такими авторитетними композиторами, власне, визначними носіями української пісенної культури, як Богдана Фільц, Юрій Рибчинський, Михайло Мацялко, Людмила Височинська, Олександр Василенко, Марія Шалайкевич, Людмила Єрмакова, Катерина Василенко, Ігор Вовчак, Павло Лехновський, Степан Гіга, Лариса Федін, Богдан Сташків та ін. Хіба не промайне сльоза, коли ляже на думку спомин про світлий образ Берегині – Раїси Кириченко? Видатній співачці судилося свій останній у житті концерт, що відбувся у стінах Національного палацу «Україна», розпочати піснею Йосипа Фиштика «Лишаймося собою». Так, невиліковна хвороба панувала фізично, але не духовно. Раїса Кириченко з Полтави як мужня посестра Лесі Українки з Волині благословляла друзів, висловлюючи з дивовижною силою рядки приспіву:
Нам небагато для щастя треба,
Щоб квітло поле і синє небо,
Щоб ми лишались завжди собою
І мали долю у житті…
Що ж ? Сприймаймо беззастережно ці істини, щоб встигнути «залишитися собою». Бо – з іншого боку – діють закони безконечного спектаклю; його складники містять класичні реквізити у пов’язі з часом, місцем, дією, а також нечувано великий потенціал затхлості, лицемірства, брехні, тоскної тьми із запахами сечі у під’їзді до колишньої автостанції, невдаваного і вдаваного отруєння, перевдягання (і не тільки) за кулісами… Водночас наш поет словом і ділом утверджує добрі начала. Він там, де є праця у поті чола; він там, де нема плутанини, борсання серед дрібниць, гріхопадіння не на сіновалі, а в улюбленому багатіями Монте-Карло… Автор імперативного гасла «Лишаймося собою» вміє віднайти ту межу, за якою – острівець екології душі; тут панує окремішній «кровообіг весни», що спричиняє природне самоочищення. Хай буяє «стрічний вітер»: проте він не матиме жодного впливу на героїв із Фиштикової пісні «Світ для двох»:
Твій ранній цвіт в моїх очах,
Без тебе я – безкрилий птах.
Летіти нам лише удвох
У світ для двох,
У світ для двох.
Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Михайло Ткач слушно зауважив: «Поет-пісняр Йосип Фиштик має великий творчий потенціал. Якби він написав з Людмилою Єрмаковою для видатної Раїси Кириченко тільки «Ця земля – Україна», а з Марією Шалайкевич – «Мову колискову» та «Український звичай», то це вже було б явище в пісенній українській культурі. А його доробок в творчому загалі не проминущий…». Основу цього спостереження цементують такі пісенні тексти Йосипа Фиштика, як «Онуки», «Мова колискова», «Пісню не забути», «Свята неділя», «Український звичай», «Батьківська стежина», «Лишаймося собою». Звісно, до слів Михайла Ткача годі щось додавати, якщо б об’єктивно не прагнути звернути увагу читача на роль змістовного наповнення цитованої книжки. До неї мені судилося написати післямову, якою хотілося виокремити передусім подячне слово за добру працю Йосипа Фиштика на культурно-мистецькій ниві. Тут поет-пісняр з міста Юрія Котермака вже понад тридцять літ обстоює гармонійну відповідність слова з мелодією для душі. Звідси – просвітлена рефлексія, яка додає віри усім, хто на неї спраглий, а насамперед жменьці сонця – поетовій доньці Юлії Фиштик:
Прийди до мене із тривог,
Чи сонцем з темряви зійди.
Печаль і радість – нам на двох,
В один зіллються два сліди.
Що ж, стрижень традиції додає віри. А вона співзвучна його прагненням поліпшувати навколишній світ. У цьому й полягає визначальний сенс громадського змісту не тільки книжки «Золоте знамено», але й щойно виданої збірки «Мамо, лишайтеся з нами» (Дрогобич, 2011) Йосипа Фиштика та Людмили Єрмакової.
Він добре знаний в Україні і за її межами як поет-пісняр. Ні, не буде перебільшенням, коли скажу: його твори увійшли до золотої пісенно-мистецької скарбниці України. Близько 20 народних і понад 30 заслужених артистів України виконують кращі пісні талановитого митця. Серед провідних виконавців – корифеї української естради, незабутні Раїса Кириченко, Назарій Яремчук, Анатолій Горчинський. Так, наш Ювіляр – знаний піснетворець. Його перу належить дванадцять поетичних книг, десять пісенних аудіоальбомів («Проекції століття»), п’ять компакт-дисків, поетично-пісенна трилогія («Ця земля – Україна», «Золоте знамено», «Лишаймось собою»). Варто наголосити: Й. Фиштик є одним із співавторів фольк-опери «Київська Русь». За його творами “Сон Святослава”, “Народження князя Володимира”, “Молитва Святого Володимира”, “Проща до Ярослава Мудрого”, “Купальські пісні” створено панорамні пісенно-мистецькі дійства до 1020-ліття хрещення Київської Русі Володимиром Великим.
Час рікою пливе. Коли ж то було, як розпочав трудову діяльність у редакції Турківської районної газети, стажувався в Московському «Останкіно» та в Київському інституті телебачення і радіо? Від 1976 року він – головний редактор Дрогобицького регіонального радіо «Франкова земля», яке є колективним кореспондентом Львівського обласного та Українського радіо. На щастя, його праця має схвальні оцінки. Він – лауреат всеукраїнських журналістських премій «Сучасність» (2001), «Золоте перо» (2004), володар Почесного Знаку НСЖУ (2007). Йосипа Фиштика визнано «Державним керівником року» з нагородженням відзнакою Національного бізнес-рейтингу – Орденом «Статус-нагорода «Професіонал галузі» (2008). Упродовж багатьох скликань він виконує обов’язки члена правління Львівської обласної організації НСЖУ, керівника секції радіожурналістів. Від Львівщини він неодноразово обирався делегатом всеукраїнських з’їздів і конференцій, на яких вирішувалася доля української журналістської думки.
А все ж напрошується слово про його пісенне начало. Приміром, його твір «Мова колискова» визнаний однією з кращих пісень, якою репрезентуємо Шевченкову землю за її межами. До того ж телеверсії пісенно-мистецьких проектів «Франкова криниця», «Берег над Києвом», «Чужина – не рідна мати» віддавна присутні в українському ефірі. В його архіві зібрано численні листи від слухачів, зокрема Л. Ількової, О. Моргун, Б.Врублівського, О.Макаренко, О. Мостович, М.Іщаповської. Вони свідчать про популярність пісенних текстів Йосипа Фиштика. А ось промовисті рядки від побратима по перу: «Дорогий друже! Я надзвичайно радий з приводу нашої творчої співпраці. З Вами легко працювати, адже Ви тонко відчуваєте, що мистецтво – це завершений творчий результат, який вимагає великих духовно-емоційних затрат, без яких не можна створити ні художньої картки, ні ліричної поезії, а що стосується музики, то це особливо виснажливий і тернистий шлях. Вірю: наша пісня про долю дівчини в образі Прикарпатської смереки схвилює людські серця.
Ваш творчий побратим, композитор – Василь Грецький. Республіка Комі. м.Сосногорськ».
Що ж, літа промайнули, як роса на бурштинових зернятках. Вони не роблять вододіл, а радше навпаки творять цілісне часове осердя: Йосип Фиштик натхнено зустрічає 65-річчя від Дня народин, 40-річчя творчої діяльності. А ще примітний факт: громадськість Дрогобиччини відсвяткує 60-річчя від часу створення Дрогобицького радіо. Адже заснування студії припало на квітень 1952 р. Йосип Фиштик очолює її багато років, даруючи своїм землякам живе слово правди й віри. А його пісня лунатиме, нагадуючи нинішньому й наступному поколінням про красу, яку народжують ясні зорі…
Коли вони не тремтять? Тоді, коли людина щастя чує на відстані серця. А в його душі постійно трійця: дружина Оксана, доня Юлія та син Назар. Отак і прямують разом стежиною життя.
Микола ЗИМОМРЯ, голова Дрогобицького осередку Львівської обласної організації Національної спілки письменників України.