Кожен з нас прагне краси — в її найп’янкішому, часом незбагненному втіленні. Так уже, мабуть, написано нам на роду, і зраджувати цієї високої «слабості» не будемо… І коли зустрічаємо на життєвому шляху взірець прекрасного, ця зустріч стає для нас назавжди дарунком долі. Красою душі людської називають у нас на Україні любов до пісні. Сьогодні, коли до вашого світу мрій і вподобань усе частіше — з викличним тевтонським брязкотом вдирається то «металевий рок», то місіонерське завивання фальцетів — зустріч з істиною красою пісні дає її шанувальнику немов би жаданий ковток джерельної води.
Коли я вперше почув дует у складі співаків Київського театру оперети, народної артистки УРСР Людмили Маковецької та заслуженого артиста України Олександра Трофимчука — виконувалася по радіо сцена з оперети І.Кальмана «Принцеса цирку» — мене охопила радість, ні, захват першовідкриття. «Яка розкіш!» — сказав, поділяючи мої почуття, мій гість — учитель музики з Прибалтики. Так, саме розкіш — драматичний тенор Олександра і лірико-колоратурне сопрано Людмили не розчинялися в оркестрі, а вільно несли красу свого звучання, доповнюючи одне одного, творили диво дивне.
Випала нагода познайомитися з Людмилою й Олександром, коли дует став уже відомим і популярним не лише в нашій республіці. Я, здається, зрозумів, звідки у них таке щасливе співзвуччя голосів. Воно, скоріш за все, не від кон’юнктурного прагнення у будьякий спосіб сподобатися аудиторії, ні! Непідробна закоханість у пісню об’єднала дві творчі індивідуальності. В манері співу кожного є щось своє, неповторне, відмінне — як, мабуть, відмінні між собою пісні його й її дитинства. В його рідному селі Михалківці Острозького району на Ровенщині побутують задумливі, неквапливі наспіви, хлопці й дівчата на своїх вечорницях виспівують, мов камерні ансамблі, в невисокому строї. А в неї — в Олександродарі на Миколаївщині, й на Кіровоградщині, куди переїхала ще малою дівчинкою — співають «гаряче», з високими підголосками, жваво. Ну, що ж — мабуть, отут і криється одна з принад мистецтва — в гармонійному злитті його нюансів, у поєднанні «несхожостей». Такі, здавалося б несхожі між собою дві річки — Ятрань на Кіровоградщині та Горинь на Ровенщині — рідняться незбагненною красою, як і пісні з їхніх берегів, і як молодо звучить чудовий дует! А за плечима ж уже — чималий творчий шлях. По кілька десятків ролей в оперетах класичного та сучасного репертуару. У Людмили Маковецької — це і Либідь у «Легенді про Київ» О.Білаша, і Віолетта в «Фіалці Монмартра» І.Кальмана, і Адель у «Летючій миші» Й.Штрауса, і Любаша в «Севастопольському вальсі» К.Лістова, і ще, і ще… А в Олександра Трофимчука — партнера — Сполох у «Легенді про Київ», Генріх у «Летючій миші», містер Ікс у «Принцесі цирку», та Аверін у «Севастопольському вальсі», та Раджамі в «Баядері» І.Кальмана, та граф Данило у «Веселій вдові» Ф.Легара, та ще — богато спільних їхніх робіт, популярних у сучасного шанувальника оперети.
І — пісні, пісні… По-свойому розуміють Людмила і Олександр художню сутність, здавалося б, раз і назавжди усталених пісенних образів, і ось це своєрідне сприймання співаки розкривають нам, зачаровуючи новизною звучання, чистотою природного голосового матеріалу, збагаченого доброю вокальною школою й акторським досвідом. З сердечною теплотою розповідають Людмила з Олександром про колиску сучасної української вокальної культури, Київську державну консерваторію імені П.І.Чайковського, в стінах якої опановували під керівництвом уславлених педагогів секрети майстерності.
В роботі над сценічним втіленням образу, в пошуках неординарних штрихів до портрету героя тієї чи іншої оперети, та й сучасної пісні допомагає спілкування з колегами, з авторами — композиторами й поетами. Театр підтримує тісні творчі стосунки з відомими українськими митцями О.Білашем, Б.Янівським, К.М’ясковим, а для Олександра Трофимчука і Людмили Маковецької ці стосунки переросли в щиру дружбу. Як і з майстрами поетичного, співучого слова поетами Володимиром Бровченком, Борисом Олійником, Романом Лубківським, Василем Юхимовичем. Якраз завдяки такій співдружності одержують путівку в життя, чи навіть народжуються деякі твори. Якось у перерві між репетиціями відпочивали в фойє разом зі співаками автори, гості. Невимушена бесіда, жарти друзів. А день був спекотний, липневий. Ех, жнива в розпалі, а ми… — посміхнувся поет Володимир Бровченко. Ось так і бачу наш степ…
Кожен згадував свій батьківський дім, дитинство, свою матір. І ті стежки в степу, з яких витікають наші життєві дороги… І ось уже задумався поет, легка осмута спогаду торкнулась чола, а незабаром він прочитав друзям вірш про материне поле. Назву запропонували вони — «Чайка степова». Композитор Костянтин М’ясков сів за рояль. Робота над піснею, — це і поезія, і подорож у незнане. Пісня полетіла в широкий світ. Є вона на цьому диску — автограф натхненної миті… Живи, чудова пісне, і слово наше — живи!
При доборі репертуару й роботі над ним Людмила Маковецька і Олександр Трофимчук вибагливо ставляться до поетичного слова, надають йому неабиякого значення. Звучання слова доносять співаки до аудиторії як неоціненну коштовність, бо знають, що зміст пісні невіддільний від мелодійного малюнку, від емоційного заряду пісні. Так, саме високим художнім рівнем позначається творчий доробок співаків. Людмила і Олександр вважають, що тільки в такий спосіб наша пісня може вистояти проти нашестя псевдовокалу, проти безглуздої текстової сірятини «з імпортним акцентом», якою захоплюються деякі виконавці.
Серед записів на диску — дует «Червона калино» Б.Янівського на вірші І.Франка — присвячений долі дівчини, перейнятий її настроєм, уособленим у смуткові калини, яку «отінив, як хмара» крислатий красень-дуб. Не пара він калині… Здавалося б — відомі вже поетичні образи, традиційні. Але ж які високі традиції ми маємо честь відстоювати! Людяність, тонкий психологічний порух думок Каменяра, і композитора, і виконавців. Не залишає нікого байдужим цей твір! Так само, як і філософічність пісні О.Білаша на вірші Д.Павличка «За літами». Ні, автори не кличуть назад літа, викупані, як зорі, в щасті. Хай світять знайомі їхні вогні журавлиним стомленим ключам… І не меркне пам’ять про героя, котрий упав на білий сніг — Б.Янівський — Б.Олійник дарують йому, живому, невмирущому ровеснику молодих, свою пісню, немов полум’яну гвоздику на білім снігу.
Неначе з добрими знайомими зустрінеться шанувальник народних пісень з дуетами «Чорні брови, карі очи», «Човен хитається», «Глибока кирниця», знайдуть любителі серед записів «Осіннє золото» І.Шамо на вірші Д.Луценка, і несподівано світле, пройняте пахощами наддніпрянських садів звучання «Київського вальсу» П.Майбороди на слова А.Малишка. Лети, наша пісне, до людських сердець, неси в кожну домівку веселкові барви з берегів Славути! Крила тобі для злету дали сьогодні одухотворенні й чисті голоси Людмили Маковецької і Олександра Трофимчука.
БОРИС СПИСАРЕНКО
