Гуцули

Сайт

Фотоальбом

Концерти

Публікації

м. Косів Івано-Франківської обл.

“Гуцули” – один з найперших хард-рокових гуртів Радянського Союзу і, очевидно, перший український колектив, що почав грати справжний хард ще на початку далеких 1970-х. Грали підпільно, на весіллях, в сільських клубах. Адже в Союзі року “не було”, а той, що ніби був – проходив через КГБ і жорстку цензуру.

Ідея створення у місті Косів вокально-інструментального ансамблю (ВІА) належала студентові училища прикладного та декоративного мистецтва Мирославу Волощукові. Назву “Гуцули” придумав Любомир Гавриш. Планувалося, що кожен учасник ВІА зможе запропонувати свій варіант наймення. Але Любомир не став очікувати колективного обговорення і непередбачуваного рішення більшості. Він викрав барабани і разом зі своїм другом за одну ніч намалював на них придумане ім’я і відповідний орнамент.
“Підступне одноособове” рішення виявилося вдалим. У цій простій назві було відображено те основне, що підтримувало гурт довгі роки і робило його неповторним: і самобутній талант, і незалежний бунтарський опришківський дух, і гуцульський гонор. Датою утворення колективу вважається новорічна ніч 1970-го року.

Із властивою молодості самовпевненістю хлопці бралися за сучасну обробку народних пісень, писали свої власні, виконували тогочасні шлягери відомих вітчизняних і зарубіжних груп. Навіть виробили свій неповторний стиль, так званий галицький фольк-рок (суміш гуцульсько-галицького сленгу і рокових ритмів). Стиль, який пізніше вміло підхопили гурти “Брати Гадюкіни” і “Бункер Йо”. Мирослав Волощук написав такі і досі популярні пісні, як “Афини”, “Раз пішов я до Косова”, “Ой, яка ти, чічко, файна” (останню розкрутила на республіканському рівні “Кобза”, навіть не згадуючи прізвища автора і перших виконавців).

Кілька років (на початку сімдесятих) вони працювали при районному Будинку культури — грали і співали на танцях, маючи з того певний приробіток. Але “Гуцули” ніколи не були безликим музичним супроводом тупцювання чи підстрибування на танцювальному майданчику. Просторий зал Будинку культури не міг вмістити усіх, хто хотів послухати косівських “Гуцулів”. До міста приїжджала молодь з декількох сусідніх районів. Музиканти збирали переповнені зали глядачів і в будинках культури за межами Косівщини. Їм навіть вдалося “поставити на вуха” вибагливе львівське студентство під час виступів у кількох вузах Львова.

Живі, щирі, емоційні і “непричесані” пісні групи стали ковтком свіжого повітря для хлопців і дівчат Косівщини, котрі, як і мільйони їхніх ровесників, змушені були жити у вакуумі уніфікованого суспільства-акваріуму із дзеркальними стінками. То була відчайдушна спроба показати своє “я”, не бути схожими на інших, шукати і знайти свій шлях у піснях і музиці. Невміле бренькання на саморобних інструментах переростало у справжню майстерність. Вчилися один у одного, намагалися досконало оволодіти кількома інструментами. Кожну складену пісню опрацьовували колективно. “Гуцули” ніколи не мали сильного і авторитетного лідера, який би залишав за собою право останнього слова. Тому процес спільної творчої праці проходив не завжди легко й просто. Сперечалися до хрипоти і безкінечності, іноді мало до бійки не доходило. Але кожна, створена разом пісня ставала ще однією дорогою дитиною, яку любили і берегли. Здавалося б, вже через кілька років хлопцям треба було сказати собі: “Побавилися в естраду – і досить. Пора за розум братися”. Вони могли у тому ж складі успішно “лабати” на весіллях, заробляючи чималі гроші. Могли підстригтися, вивчити пісні про БАМ, притулитися до якоїсь філармонії і їздити з концертами по всій Україні. Могли. Але не хотіли. Хоч і на весіллях грали, і п’яну публіку у ресторані розважали, і експеримент з філармонією проводили. Але завжди поверталися до “Гуцулів”, бо саме тут залишали свою душу, бо лише тут могли робити те, що любили, а не те, шо мусіли.

Члени команди постійно мінялися (хтось служив в армії, хтось вчився у вузі, ктось ішов заробляти “справжні” гроші на утримання сім’ї). Однак, кожен новачок, що приходив до “Гуцулів”, повинен був жити за їхніми правилами. Кожен міг писати і виконувати свої пісні, але в них мусіло бути оте “я”, яке об’єднувало їх і робило несхожими на тогочасні ВІА. Гурт поповнювався досвідченими музикантами. В середині сімдесятих років практично 60 % його репертуару складали власні пісні (решта — пісні зарубіжних груп-кумирів, народні твори в рок-обробці, хіти українських композиторів, інструментальні теми). Задерикуваті хлопчаки-”Гуцули” перетворилися на дорослу “команду”, яка вже не бавилася в естраду, а займалася нею майже професійно. Репетиції проводилися кілька разів на тиждень і могли тривати від шостої години вечора до шостої ранку.

Терпіння місцевої влади і босів від культури врешті-решт вичерпалося. “Гуцулам” недвозначно дали зрозуміти, що у районному Будинку культури їх більше терпіти не будуть. І вони пішли звідти. Спершу грали на турбазі “Карпатські зорі”, а згодом перейшли у ресторан “Водограй”. У ті роки “Водограй” ще не був супердорогим “кабаком”. Туди приходили відпочити та повеселитися не тільки багаті сувенірники, але й безпритульна молодь і вічно голодні студенти. Іноді там навіть вдавалося створити атмосферу молодіжного клубу прихильників “Гуцулів”. Однак, рано чи пізно, “кабак” і справжня творчість вступають у непримиренний антагонізм, і музикантам доводиться вибирати щось одне: або творчість, або примхи хмільної публіки. Але навіть у цих складних і несприятливих умовах група зуміла зберегти своє обличчя. І довела це у 1989 році на фестивалі “Червона рута”.

Напередодні фестивалю музиканти знову зібралися. Провели ряд репетицій, пригадали старий репертуар, написали кілька нових пісень. У них знову з’явився шанс, зажевріла надія відродити гурт після тривалої перерви, показати усім, на що вони здатні. “Гуцулів” пам’ятали, їх виступи приймали “на ура”. Група стала дипломантом фестивалю, а пісня “Афини” одержала приз за кращу пісню про рідний край і стала лауреатом. Також незабаром відбувся їх сольний концерт в Коломиї.

Здавалося, косівська команда просто приречена на успіх. Якщо вже з починаючого Андрія Миколайчука зуміли зробити зірку української естради, то “Гуцулам” з їхнім багатим досвідом і розкішним пісенним багажем розкрутитися ще легше. Але… У них і тоді не було енергійного лідера, який зумів би показати групі хоча б найближчу перспективу, який примусив би її учасників повернутися до регулярних репетицій. У них не було багатих спонсорів, які сказали б: “Ви, хлопці, грайте і співайте. Про все інше подбаємо ми”. У них вже не було молодих років і юнацького куражу, коли будь-яка проблема здається дріб’язковою і зовсім не страшно за один день міняти обрану дорогу життя на 180 градусів. Проте колектив не розпався і через деякий час зібрався знов.

У різні часи учасниками гурту були: Мирослав Волощук, Ярослав Удудяк (Геба), Ярослав Курищук, Любомир Гавриш, Остап Фокшей, Вольдемар Клюсік, Віталій Парамбуль, Валерій Анікін, Ярослав Онуфрійчук, Ігор Дорош, Анатолій Бондар, Леонід Процюк, Валерій Ткаченко (різнобічно обдарований музикант, який був гітаристом у “Світязі”), Анатолій Юрійчук (прийшов до “Гуцулів” з ВІА “Беркут” Івано- Франківської філармонії), Петро Хрущ (надзвичайно талановитий композитор, поет і виконавець), Сергій Сіталов… Усі вони в різний час були “гуцулами” і залишили в групі свій більш або менш яскравий слід.

“Гуцули” стали помітним явищем в культурному житті Прикарпатського краю. Можливо, на фоні сяючих німбів патріархів традиційного гуцульського мистецтва творчість патлатих хлопців з провінційного ВІА комусь могла здаватися дитячими забавками і марною тратою молодих років. Можливо, хтось із прискіпливих літературних чи музичних критиків назве тексти окремих пісень примітивними, а музику до них — непрофесійною (жоден із засновників групи не мав музичної освіти). Але ніхто не наважиться ставити під сумнів феномен популярності “Гуцулів”. Досить послухати цей український архаїчний, аутентичний рок початку 70-х років ХХ ст., щоб зрозуміти, як ми, українці, себе не любимо. Шквал критики і нерозуміння з боку офіціозу — настільки почуте не вписувалося в тодішні музичні рамки і канони, гоніння з боку партійних і репресивних органів — і повні зали і захват публіки — з іншого.

Біда рок-гурту «Гуцули» в тому, що він набагато випередив свій час, і випереджає його, на жаль, ще й досі. Специфічна гуцульська говірка, неповторний гумор, а часом і сарказм, глибока філософія окремих текстів, накладені на основу світової рок-культури, створюють неповторний колорит звучання, характерний тільки для «Гуцулів». Колектив існує і досі та є найстарішим українським гуртом (43 роки на сцені). Репетиції проводять у тій самій комірчині, в тому самому будинку культури, де починали понад сорок років тому. Грають, не зважаючи на те, що бути справжніми рокерами в країні тотальної попси дуже непросто. Грають, бо «Гуцули» – назавжди!

Теперішній склад фолк-рок-гурту «Гуцули»:
Ярослав Корищук «Корига» — бас-гітара, лідер-вокаліст
Леонід Процюк — клавішні, вокал
Ярослав Унуфрійчук «Шула» — барабани
Василь Лазорик «Годик» — гітара
Мирослав Вінтоняк «Пес» — гітара
Редактор-менеджер: Любомир Гавриш.

Список пісень гурту “Гуцули”, доступних в мережі, знаходиться тут

Афини (М. Волощук)

Гальба пива (М. Волощук – сл. народні)

Думи, мої думи (“Гуцули” – Т. Шевченко)

Ішов кум із полонини (М. Волощук, Я. Корищук)

Раз пішов я до Косова (Я. Удудяк – М. Волощук)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *