Гринишин Михайло

ГРИНИШИН МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ – Відомий композитор, хоровий диригент, фольклорист. Народний артист України, Заслужений діяч мистецтв, професор, завідувач кафедри хорового диригування Національного університету культури. Член координаційної ради Української музичної спілки.
Нагороджений орденом „За заслуги”.
Михайло Гринишин – яскрава постать у сучасному хоровому мистецтві України. Він – високоповажний хоровий диригент, композитор, педагог. Його знають і люблять на теренах усієї країни, бо митець постійно відчуває пульс громадського і культурного життя, пильно стежить за сучасними художніми процесами в Україні й активно включається в них своєю творчістю. М.Гринишин – гідний представник і продовжувач славетних традицій школи українського митця і педагога К.Пігрова, сам виховує нові покоління музичних кадрів.
М.Гринишин – один із провідних діячів Всеукраїнської музичної спілки, фундаторів Хорового товариства ім. М.Леонтовича, ініціатор багатьох новаторських справ. Своєю багатогранною науково-мистецькою діяльністю Михайло Гринишин зробив значний внесок у скарбницю вітчизняної і світової культури. Його ім`я занесено у вітчизняні та зарубіжні енциклопедії.
Народився 30 грудня 1921 року на Івано-Франківщині.
„Мене виколисало мальовниче село Обертин, що над річкою Чорновою у Тлумацькому районі на Прикарпатті. Батька Петра, матір Ганну і нас, дев`ятьох дітей: Ганну, Софію, Катерину, Марію, Теклю, Ольгу, Антона, Штефана, і себе завжди вважав героями новел Василя Стефаника, бо жили ми , як і більшість тодішніх галицьких селян , у великих злиднях. Єдиною розрадою для нас була народна пісня. Слухаючи тужливий спів моїх голосистих сестер, я змалку полюбив ці чарівні мелодії, що бентежили дитячу душу і кликали у незбагненне царство духовної краси. А материнські колисанки звучать мені і сьогодні…
Ось спогад мого дитинства: на вулиці зібрався гурт хлопців, трохи погомоніли, а тоді хтось затягнув народну пісню „Котилася ясна зоря з неба”. Почав один співак, тут же вступив другий, далі третій і, нарешті, – всі. Починаючись одноголосою мелодією, пісня поступово розцвічується багатоголоссям, оживає, набирає сили, стає дедалі повнозвучнішою, ллється вільно з найтоншими нюансами, виблискує мов райдуга, – найрізноманітнішими тембрами. Ось з`явилася видозмінена основна мелодія пісні, а от почулися і підголоски. Вони то розливаються, немов широка ріка, то знову сходяться в унісон, сплітаючись у барвистий музичний візерунок.
А виконавці, ті дивовижні легіні мого дитинства, не знають ніяких законів, ані теорій, ані гармонії, ані поліфонії. Вони імпровізують так, як підказує їм власна інтуїція та музична уява. З високості прожитих літ я чую це народне музикування, і воно світить мені усе життя.
Згодом ми створили свій родинний хор. Теплими літніми вечорами його спів було чути далеко. Основними слухачами і „рецензентами” були, безперечно, сусіди і перехожі. Не було тоді гучних вигуків „браво”, „біс”, рясних, бурхливих оплесків, а були лише глибокі, щирі зітхання, мабуть від отої незбагненної насолоди, яку давала їм народна пісня, що тривожила душу й серце хлібороба, давала наснагу на завтрашній трудовий день.
Перший, хто повів мене в чарівний світ музики, був чоловік старшої сестри Катерини – Микола. Це був справжній сільський скрипаль-віртуоз. Він настільки полонив мене своєю блискучою грою, що згодом і я став скрипалем. Потім удосконалював скрипкову гру у місцевого дяка Миколи Ляха, який вчив мене і нотної грамоти. Часто після виснажливої праці на чужому полі, вночі, в комірчині, при свічці удосконалював майстерність гри. То була перша моя „консерваторія”. Співаючи в його хорі, я вперше почув дивовижні за красою духовні твори композиторів Д.Бортнянського, М.Березовського, А Веделя, обробки народних пісень М.Лисенка, М.Леонтовича, К Стеценка, зарубіжну класику. Під враженням цих творів у мені спалахнуло бажання і самому творити. Але… бракувало освіти. Потім були Івано-Франківське і Чернівецьке музичні училища, Львівська та Одеська консерваторії.
Мій життєвий шлях був непростий: важке бідняцьке родинне життя, страхітливі воєнні лихоліття, жорстоке переслідування за національну ідею, за що навісили тавро „націоналіст”. Але, незважаючи на це, на коліна не падав. Впевнено йшов цими тернистими, перехресними стежками, бо вірив: попри колишні перепони і негаразди настануть світлі дні… І яке то щастя – жити вже у незалежній Україні, підсумовувати свій творчий і науковий доробок, здійснювати задумане. А найважливіше – слухати свої пісні, подаровані людям. Любить їх співати і дружина Галина, і син Андрій з невісткою Санією, підтягає тоненьким голосочком онучок Михасик.
Хто сьогодні не чув таких широко знаних пісень, як „Вівці мої, вівці”, „Гей, Карпати”, „Ой зелена полонина”, „Карпатський гомін”, які полинули на своїх дужих крилах далеко за океани. Хто не любувався вокально-хореографічними сюїтами: „Гуцульське весілля”, „Олекса Довбуш”, „Гуцульські щедрівки”, блискуче здійсненими з колективом Гуцульського ансамблю пісні і танцю. Заради цього хочеться жити і ще багато творити”.

Коли всенародно визнаний митець сягає у своїй творчій діяльності за межі півстоліття, то попри всі виміри його художньої самобутності, він одночасно стає загально знаковою фігурою певного етапу історії всієї країни. Саме такою особистістю є для нас сьогодні Михайло Петрович Гринишин. Якщо уважно простежити його життєвий шлях із нюансами динамічно складної, подекуди глибоко захованої мотивації творчого самовираження, то неважко осягнути фактично усю біографію українського хорового співу другої половини XX століття.
Початок професійного становлення Михайла Петровича пов`язаний з такими видатними музикантами, як Соломія Крушельницька, Станіслав Людкевич, Микола Колеса, Василь Барвінський, Костянтин Пігров, Станіслав Загрецький, Павло Муравський, які за час навчання у Львівській та Одеській консерваторіях озброїли його не тільки школою, але й заклали у натхненну юнацьку душу любов і громадську осяжність української хорової справи.
У той непростий для України час , в час жорстокої русифікації М.Гринишин сміливо став на захист української мови. Адже навіть таку дисципліну, як „Українська народна творчість”, яку читав у Львівській консерваторії син нашого славетного композитора-класика Миколи Лисенка Остап Миколайович, „русскоязычные” студенти (а їх було в групі ледве три відсотки) вимагали читати російською мовою. М.Гринишин рішуче виступив проти такої безпардонної нахабності на партійних зборах (будучи безпартійним) і заявив: ще дійде до того, що і українську мову будуть викладати російською. Висновок довго не барився. Наказ ректора (згідно оригіналу): „Студента Гринишина – III курс, диригентсько-хоровий факультет, – відчислити із складу консерваторії з 18.03.1950р., як скрившого від колективу консерваторії свою участь в українській буржуазно-націоналістичній молодіжній організації. Підстава: Постанова загальних зборів колективу консерваторії”
Почались неймовірні поневіряння і приниження. Щоправда представники компетентних органів „співчували” і радили: „Якщо будеш співробітничати з нами – завтра знов станеш студентом консерваторії”. Але таку пропозицію було категорично відкинуто. Добрі люди порадили написати листа „батькові всіх народів” – Сталіну. Не допомогло. З Кремля прийшла сувора і категорична відповідь: „Получив Ваше письмо на имя тов.Сталина, отвечаем: восстановление Вас студентом Львовской консерватории не представляется возможным”. Лише хрущовська відлига дала можливість поновитись, але вже в Одеській консерваторії.
Михайло Гринишин з самого початку своєї творчої роботи став не просто хормейстером, а діячем, активним будівничим хорового руху, зокрема в Західній Україні. А це були часи досить неоднозначні. У 50-ті роки, відповідно до розпоряджень радянської влади, у кожній області України створено так звані показові ансамблі української пісні, які, за задумом організаторів, повинні були прославляти радянський спосіб життя. Для Гуцульського ансамблю пісні і танцю Івано-Франківської обласної філармонії, куди після закінчення Михайло Петрович був призначений хормейстером, а згодом – художнім керівником і головним диригентом, ця ангажованість програмувалась особливо (як щойно приєднаний до України регіон). І тут, як і багатьом іншим керівникам художніх колективів, Михайлові Петровичу треба було маневрувати крізь усі перепони ідеологізації, як між Сциллою і Харибдою.
М.Гринишин блискуче, натхненно і масштабно оприлюднював розкуту стихію співочого світу рідних Карпат. І, зрозуміло, запорукою його намірів була виняткова краса української народної пісні. У цьому контексті його легендарні „Вівці, мої вівці” – не лише витвір музичного жанру, а й певний художній код, що програмував свідомість масового слухача на справжні людські цінності. Такі пісні не просто зберегли обличчя народу та його життєтворче прагнення до щирості, але й утримали хоровий рух від досить небезпечного „бомбування”. Михайло Гринишин, А.Авдієвський, А.Кушніренко та багато інших митців, що стояли біля керма найпопулярніших в народі хорових об`єднань, саме своєю художньою позицією з честю виконували у той складний час свою мистецько-патріотичну місію.
Не менш значна педагогічно-хорова діяльність М.Гринишина. Він розпочав її ще в Івано-Франківському педінституті майже одночасно з концертною. Досвід художньо-виконавської діяльності, мудрість, витримка, любов до справи і багато інших якостей стали запорукою його успішної педагогічної роботи. У 1970р. його запросили працювати у щойно створений столичний інститут культури на кафедру хорового диригування, яку згодом очолив.
У Києві Михайло Петрович розкрився вже не тільки як талановитий митець, а й масштабний діяч у галузі музичної, зокрема, хорової культури України. Як завідувач кафедри він згуртовує навколо себе перспективну науково-творчу молодь. Сьогодні вони стали вже найавторитетнішими фахівцями. Одночасно на кафедрі працювали вже визнані диригенти – А.Авдієвський, Б.Антків, В.Суржа, В.Тищенко, І.Гамкало. За короткий термін мішаний хор кафедри хорового диригування (художній керівник А.Мархлевський) став популярним. Випускники-хормейстери стали бажаними в усіх регіонах України.
Однією з важливих рис педагогічного таланту Михайла Петровича є його аналітичний підхід до будь-яких проявів мистецько-педагогічного життя. Саме тому він написав понад 160 наукових праць і, як керівник кафедри, постійно опікувався науково-методичною ділянкою навчального процесу, всіляко підтримував викладачів і студентів, які виявляли хист до наукової діяльності. Його кафедра за теоретичним забезпеченням вважалася найкращою, найпрестижнішою. М.Гринишин створив сучасний, потужний колектив, у якому гармонійно поєднувались усі складові практично-художнього і науково-методичного озброєння майбутніх фахівців хорового мистецтва.
Природний артистизм Михайла Петровича уособлювався у багатьох, здавалося б далеких від сценічної дії, проекціях. Так, він – блискучий публіцист. Його статті у періодичних виданнях на актуальні теми хорового мистецтва характерні влучністю оцінок, переконливістю аргументів, прекрасною українською літературною мовою, зацікавленістю, толерантністю. Він надто добре знає і „кухню”, і стратегічні проблеми українського хорового руху, і при цьому ніколи ніхто не відчуває при спілкуванні з ним ніякої з його боку зверхності.
Так, як М. Гринишин вів протягом шістнадцяти років популярну телепрограму „Сонячні кларнети” у прямому ефірі на усю Україну, вже мабуть ніхто й ніколи не повторить. Цей унікальний в історичному вимірі досвід співтворчості вітчизняної аматорської і професійної хорової царини залишився у свідомості учасників як взірець ідеального вирішення проблеми духовного розвитку, зокрема, просвітницького музичного буття наших співвітчизників. „Сонячні кларнети” були ідеальним варіантом реалізації простого бажання людини бути причетною до художнього світу.
Михайло Петрович Гринишин як митець, просвітитель, педагог, народознавець, публіцист, композитор залишається в епіцентрі українського хорового життя. Він член координаційної ради Всеукраїнської національної музичної спілки, голова журі багатьох найпрестижніших міжнародних та вітчизняних конкурсів, голова державних екзаменаційних комісій, журналіст, почесний член багатьох громадських організацій.
М.П. Гринишин – людина, щиро закохана у життя, у людей, у природу, завзятий мисливець.

За матеріалами статті „Невтомний подвижник” доктора мистецтвознавства, професора А. Лащенка.

Вівці мої вівці (муз. і сл. М. Гринишина) – Ігор Білозір та ВІА “Ватра”

Гей, Карпати (муз. і сл. М. Гринишина) – Микола Кондратюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *