Іщук Руслан

Руслан Васильович Іщук народився 25 червня 1949 року в сім’ї Анастасії Іванівни та Василя Григоровича Іщуків. Змалечку проявилися музичні здібності Руслана, тож навчання у середній школі він поєднував із навчанням у музичній – по класу акордеона. Також у рідному містечку було створено його перший ансамбль, який грав на вечорах відпочинку в Будинку культури.
Музикувати в ансамблях молодий музикант розпочав в Почаївській середній школі та продовжував під час навчання у Теребовлянському культурно–освітньому училищі (керував естрадним ансамблем РБК), по закінченні якого (1967 р.) Руслан Васильович вступив до Івано–Франківського педагогічного
інституту на музично – педагогічний факультет. Там на той час діяли колективи художньої самодіяльності – вокальний ансамбль «Росинка», який створила (тоді першокурсниця) і по сьогоднішній день очолює (нині професор) Христина Михайлюк, а також – вокально-хореографічний ансамбль «Верховинка», в оркестри яких одразу був запрошений першокурсник Руслан Іщук. Пізніше він став керівником цих оркестрів та писав для них партитури. Наявність в чудовому Прикарпатському краї самобутнього народного духу, велич і краса Карпат, безліч фольклорних народних колективів вагомо вплинули на молоду творчу натуру майбутнього композитора.
Під час літніх канікул 1968 р. Руслан зустрівся в Почаєві в Будинку культури з почаянином Федором Піговичем (пізніше знаним поетом, режисером та редактором Тернопільського обласного радіо, на зазначений період директором Почаївського БК). Федір Павлович прочитав юнакові текст «Канни» і запропонував написати музику. «Через півгодини по тому була створена – як відмітив Руслан Васильович – мелодія і гармонія».
Незабаром звела доля студента Р. Іщука з відомим івано-франківським поетом Степаном Пушиком – і з’явився новий шлягер – пісня «Течія», яку «Росинка» виконувала у першому українському музичному телевізійному фільмі «Червона рута».
Цього ж 1970 року із студентів інституту Руслан Іщук створив ВІА «Опришки». Музиканти працювали у популярному на той час напрямку – фольк – рок, в репертуарі – аранжовані Р. Іщуком українські народні пісні та його власні твори.
Незабаром ВІА «Опришки» зробили свій перший професійний запис у Київському філіалі Всесоюзної фірми «Мелодія».
«Опришки» були єдиним (!) в Союзі студентським колективом, який записав свої платівки 3-ох форматів – міньйон, середню та платівку досить рідкісного на той час формату – гігант на фірмі «Мелодія».
У звязку із завершенням навчання в інституті та сімейними обставинами в учасників «Опришків» ансамбль згодом перестав існувати.
Після «Опришків» Руслан Васильович став музичним керівником ВІА «Збруч» у Тернополі (1974–1975 рр.) і з новим колективом та власною новою програмою продовжував гастролювати по усій Україні та Союзу.
Далі була успішна співпраця з Миколою Мозговим, котрий на ті часи був художнім керівником ВІА «Беркут» Івано-Франківської філармонії, а наш краянин – його музичним керівником (1975 рік).
В кінці того ж 1975 року, після концерту ВІА « Беркут» у м. Рахові, Р. Іщук був запрошений директором Будинку Культури Володимиром Волічеком на роботу. Маестро створює новий ВІА – «Гудаки».
Рахівський період був напрочуд плідний – гори надихали. Там з’являються нові обробки народних пісень, котрі пізніше входитимуть до репертуару наступних колективів, якими керуватиме Р. Іщук. На фольклорному ґрунті народжується пісня «Непочата вода» на слова Ярослава Рудія, від аранжування якої оркестрова група (професійні музиканти з вищими освітами ) просто розкошувала.
ВІА «Гудаки» за короткий час здобуває звання лауреата багатьох фестивалів-конкурсів. А в 1978 році у Харкові ансамбль стає лауреатом Всесоюзного конкурсу вокальних та вокально-інструментальних
ансамблів, присвяченого ХІ Всесвітньому фестивалю молоді і студентів на Кубі (трансляція на ЦТ). Поряд з «Гудаками» на сцені стояло багато майбутніх зірок української естради, серед них — тріо Мареничів, ансамбль «Світязь» та інші.
З Рахова, на запрошення Івана Поповича, наш земляк переїхав до Ужгорода, де вони спільно працювали
у ВІА «Закарпаття» Закарпатської обласної філармонії (1979-1980 роки). І знову концерти, гастролі…
Та сімейні обставини зробили свої корективи. У зв’язку із народженням дочки, а потім і сина Руслан Васильович був змушений залишити гастрольне життя. Була творча робота з різними колективами м. Ужгорода, та чогось справжнього бракувало…
Несподівано, у 1989 році, ректор Тернопільського фінансово-економічного інституту О.А. Устенко запрошує Р. Іщука до себе на роботу для створення естрадного колективу. Руслан Васильович погоджується та разом із сім’єю переїжджає у грудні 1989 року до Тернополя, де створює театр
пісні «Літопис». Його тріо, дуети та солісти більше 80 (!) разів здобували звання лауреатів Всеукраїнських та Міжнародних фестивалів-конкурсів.
Про діяльність «Літопису» знято 8 музичних фільмів (2 – Київською, 2 – Чернівецькою, 2 – Закарпатською та 2 – Тернопільською державними студіями телебачення), їх досягнення часто висвітлює преса, а пісні постійно транслюються на каналах Українського радіо. У вересні 2010 р. про творчий шлях Іщука Р. В. було знято музичне телешоу Анатолія Крохмального «Гал-кліп» телекомпанії ТV-4.
У творчому доробку п. Руслана переважають обробки народних пісень і не так багато власних, тому що ніколи не брав собі за мету утвердитися як композитор за кількістю творів, а писав музику за покликом душі, коли якась музична тема чи рядочок тексту не давали спокою.
Руслан Іщук неодноразово ставав Лауреатом Всеукраїнських та Міжнародних фестивалів-конкурсів, нагороджувався як кращий педагог, аранжувальник та композитор. Є членом Асоціації діячів естрадного мистецтва України, Національної ліги Українських композиторів та членом Міжнародної спілки діячів естрадного мистецтва. За творчі здобутки та духовне виховання молоді нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України (2008 р.), «Дипломом» Академії педагогічних наук України та Міносвіти України, «Подякою» Федерації профспілок України, «Дипломом» Національної радіокомпанії України.
Колишнього почаянина, а нині тернополянина Руслана Іщука вважають живою легендою української естради. Його шлях до успіху був стрімкий. У свої 22 він став відомим не тільки усій Україні, але й світовій українській діаспорі. Нині ім’я цієї людини асоціюється з назвами українських пісенних шлягерів кінця 60-70 років минулого століття. Та, попри бурхливу діяльність та високі досягнення у музичному мистецтві знаного музиканта – нонсенс ! – він не отримав жодних звань ні від недолугої радянської влади, ні від нинішньої – української.
Рятують нашого краянина в усіх життєвих перипетіях, насамперед, її Величність Музика – яка назавжди заволоділа його серцем – та чудова сім’я, і, безумовно, його невичерпний оптимізм, філософське сприйняття життя («А хіба це не було щастя – пройти те, що було?») та витончений природний гумор, які становлять першооснову його колоритної неординарної творчої натури.

Канни (сл. Ф. Піговича) – ВІА “Опришки”

Канни (сл. Ф. Піговича) – театр пісні “Літопис”

Пливе човен (сл. Т. Маріаш) – театр пісні “Літопис”

Чар-зілля (сл. Я. Рудія) – ВІА “Опришки”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *