Сабадаш Степан

Степан Олексійович Сабадаш (05.06.1920 – 28.08.2006) – відомий український композитор, диригент, Народний артист України.

Це надзвичайно ліричний композитор. Всі його пісні сповненні мелодійністю, яка притаманна Буковинській землі, ліризмом та високим почуттям любові.

В одному з тихих районів столиці України 28 серпня 2006 року помер буковинець, талановитий композитор Степан Сабадаш. 5 червня 2005 року йому виповнилося 85 років. Вік поважний, а митець — був активним, любив працювати у своєму саду й мав чудову пам’ять! І це добре, бо хто, як не сам Степан Олексійович, міг розповісти про ті далекі часи, коли, власне, з його пісні починалась нова українська музика, понівечена голодоморами, війнами, проте найбільше — сталінським тоталітаризмом. А він прийшов у музику, щоб розповісти про найкраще — про людську душу, про людські почуття. І йому це вдалося.

Час таки віддаляється від нас із космічною швидкістю. Подумати лише: Степан Сабадаш одну з найпопулярніших своїх пісень — “Марічку” — написав… ще у сталінську епоху. З огляду на те, що пісня ця була дуже особистісна і її ліричний герой думав зовсім не про громадське, а тільки про одне —

Та нехай сміється
неспокійна річка —
все одно на той бік
я путі знайду, —

можна вважати цей твір революційним на тлі тодішніх “маршів ентузіастів”. Але найцікавіше навіть не те, що “Марічку” пам’ятають і сьогодні, здебільшого покоління 50-60-х років, а те, що пісня живе у народі вже як фразеологізм, бо часом навіть серед молодих почуєш “Чарівна Марічко!”. А це вже серйозний показник.

І що ж ми знаємо сьогодні про знаменитого у 60-ті роки ХХ століття маестро, який залишив справді глибокий слід в українській пісенній культурі? Бо, окрім “Марічки”, в Сабадаша є пісні, які стали класикою жанру й можуть бути окрасою репертуару співаків найвищого класу. Передусім “Пісня з полонини”, “Очі волошкові”, “Вишні”.

Степан Олексійович народився у далекому 1920 році 5 червня в селі Ванчинець нинішнього Новоселицького району, а тоді це була територія Румунії. Мав 8 братів і сестер, отож змалечку був навчений працювати. Але… музикантами народжуються! Одного разу йому вдалося “приміряти” до свого плеча скрипку, яка належала сільському музиці. І він вирішив, що зробить собі таку ж. Дізнався від маминого брата, що найкраще дерево для цього — горіх, знайшов його на власному городі, цілий місяць чаклував над ним, нарешті все зібрав, натягнув струни з ниток, для смичка насмикав кінського волосу з хвоста. І… музики не почув! Було йому тоді 11 років. Дядько Яків знову дав пораду — струни зробити з дроту. І таки почав видобувати з них малий Сабадаш якісь звуки! А дядько Яків, який дуже любив співати, брав хлопця з собою на весілля.

Як же треба було просити тата, щоб той відвів Степанка до регента церковного хору! Нарешті батько відпустив. Регент вислухав усе, що йому наспівав хлопчина. Видно, йому сподобався спів — він узяв хлопця до себе в науку і навіть натягнув на скрипку справжні струни. І цілу зиму Степан вчився до крові, до болю в пальцях. Навіть про їжу забував, так його приваблювали звуки… Регент же нарадив вивчитися грати на трубі, щоб у армії потрапити в музичний підрозділ. Проте у 18 років, вже керуючи сільським оркестром, хлопець захворів на запалення легенів і трубу довелося покинути. Взявся за акордеон. І через два роки став найкращим акордеоністом краю. Його запрошували до себе на свята румунські графи й барони, посилали за ним фаетон і носильника для акордеона. Гонораром за виступи найчастіше були смажені й варені кури, поросята. А одного разу його запросили на Бухарестське радіо, й виступ почула сама королева. Вона хотіла, щоб молодий акордеоніст жив у столиці королівства, згодна була допомогти навіть з помешканням.

Своєю грою Сабадаш заробляв і на навчання в Чернівецькій консерваторії, а щоб вступити туди, підробив документи, записавшись румуном. У 1940-41 рр. закінчив Чернівецьке музичне училище. А після війни добрі музики, навіть у СРСР, були на вагу золота. І Сабадаш пішов працювати концертмейстером у Чернівецький драмтеатр. Одночасно керував самодіяльним хором на трикотажній фабриці. Там і написав свою першу пісню — про передовиків. Повіз її на огляд у Київ — і заслужив оплески самого Григорія Верьовки.

І все ж, яким би не був талановитим композитор, для хорошої пісні потрібен хороший текст. У той час у Чернівецькому медичному інституті навчався й проходив практику десь у гірському селі студент Михайло Ткач. Він і приніс в обласний будинок народної творчості, який підтримував митців-початківців, вірш “Марічка”. Як згадував сам поет, директор будинку творчості дійшов висновку, що варто було б оголосити конкурс на кращу музику до цього вірша. Одного разу отримав вірш на руки і Сабадаш. “Вірші схвилювали, — згадував Степан Олексійович, — доки біг додому, в голові вже зароїлась мелодія. Музика лягала легко, як туман на долину”.

Вперше “Марічку” виконав хор музичного училища, в якому на хорово-диригентському факультеті, на цей раз заочно, навчався Сабадаш. Пісню довелось двічі повторити на “біс!”. Але в обласній філармонії, куди, окрилений удачею, подав пісню молодий композитор, її не прийняли. Проте згодом змінився керівник Буковинського ансамблю — ним стала Алла Петрівна Серебрій. Вона взяла “Марічку” до виконання й повезла її на гастролі по Союзу. А потім “Марічку” попросив у автора Дмитро Гнатюк. І повіз її по світах.

А на Буковині, в Україні пісню полюбили, співали старі й малі. А що ж композитор? Він працював: писав пісні, диригував хором, грав на танцях на майданчику колишнього кінотеатру імені Зої Космодем’янської, і чернівецькі дівчата намагались за будь-яку ціну потрапити саме в цей зал, щоб танцювати “під Сабадаша”. А він направду був чудовим акордеоністом! І невідомо, в який саме час постукало до нього натхнення й народилась чудова мелодія, яка потребувала тексту! Сабадаш, за відсутності співавтора, взявся за вірші сам. Не дуже вони йому сподобались, ті рядки. Але вже які є!

Поїхавши на декаду українського мистецтва у Москву, зайшов до родичів — двоюрідної сестри дружини Олени Пономаренко та її чоловіка-військового. Коли Олена почула пісню, то запропонувала: вона сама напише нові слова. Сабадаш засумнівався, бо ж жінка за освітою — інженер. Проте вранці, коли Олена дала йому 26 (!) куплетів, він-таки знайшов те, що треба:

Сонце сіло за горами
Та й за верховину.
А гуцул давно чекає
Кохану дівчину…

“Пісню з полонини” також розніс по світу Дмитро Гнатюк. А згодом Сабадаш — уже в ранзі відомого мало не на весь Союз композитора — створює вокальний ансамбль “Марічка” при Чернівецькому палаці культури працівників текстильної промисловості. Потрапляють співати у цей престижний колектив найталановитіші. Вони виконують, крім уже названих — “Гуцулочку” на вірші Миколи Бакая, “Вишні”, ще одну ніжну пісню про кохання на вірші Злати Бичкової, й багато інших творів, які натхненно пише Степан Сабадаш. Він витримує тягар слави й зовсім не має часу “почивати на лаврах”, бо за дорученням обласного керівництва готує свято за святом — то обжинки, то свято весни… І до кожного треба нову пісню. А ще ж хори — трикотажної фабрики, університетський, Палацу текстильників — до речі, цей виступає в постановці самодіяльного оперного театру “Борис Годунов” і їде в Москву на найпрестижнішу союзну сцену — у Кремлівський палац… Звичайно ж, такі навантаження виснажували нервово й фізично. Дружина рідко бачила вдома, навіть не приносило радості нове прекрасне помешкання в особняку в престижному районі Чернівців. Сабадаші жили на першому поверсі, а на другому — працівник обкому партії Леонід Кравчук — майбутній президент України.

У 1965 році на декаду українського мистецтва в Ленінград Степан Сабадаш повіз нову пісню “Очі волошкові”, мелодія якої, як це часто буває в талановитих людей, народилась спонтанно, від якогось підсвідомого поштовху. І сталось це під час повернення додому з чергового семінару в столиці. Просто поруч були великі голубі очі молодої дівчини, які й спонукали до народження твору:

Ой ви очі волошкові,
мов троянди пелюстки, уста…

І хоч над текстом ще працював поет-пісняр Анатолій Драгомирецький, приспів залишився Сабадашів. А пісню виконав уперше Євген Савчук у супроводі ансамблю “Марічка” — той самий Савчук, якого знаємо як видатного українського диригента, Шевченківського лауреата. Але найкраще заспівав “Очі волошкові” Дмитро Гнатюк.

У 1967 році Степан Сабадаш переїхав до Києва, там працював у Жовтневому палаці, писав пісні, багато з них ставали популярними, але слави “Марічки” чи “Пісні з полонини” не сягнула жодна. Часом приїжджав у Чернівці, виступав. Проте почав втрачати слух і концертував усе менше.

Він став добрим садівником — посадив і виростив 90 дерев, збудував дім. Проте найкраще йому все-таки було на Буковині, де, на його думку, “лиш перейдеш Черемош, сам співаєш, душа прагне. Це з молоком матері передається з покоління в покоління”.

Нині ансамблем “Марічка” керує одна з учасниць того, Сабадашевого, складу Олена Кузнецова. А сама пісня живе в позивних радіо “Буковина” і, звичайно, в серцях тисяч шанувальників.

Вишні (сл. З. Бичкової) – Олександр Таранець

Вишня (сл. З. Бичкової) – Тамара Міансарова

Гей, Васильку (сл. А. Драгомирецького) – Лідія Михайленко

Гуцулочка (сл. М. Бакая) – ансамбль “Мрія”

Диво-сон (сл. О. Демиденка) – Володимир Удовиченко

Марічка (сл. М. Ткача) – ансамбль “Марічка”

Марічка (сл. М. Ткача) – О. Райберг та Буковинський ансамбль пісні і танцю

Осінь (сл. Т. Коломієць) – Дмитро Гнатюк

Очі волошкові (сл. А. Драгомирецького) – Дмитро Гнатюк

Пісня з полонини (сл. О. Пономаренко) – Дмитро Гнатюк

Спогад (сл. Д. Луценка) – Дмитро Гнатюк

Столиця дитинства (сл. В. Кудрявцева) – Олександр Таранець

2 Responses to Сабадаш Степан

  1. В'ячеслав Бабич. коментує:

    Талановитий композитор! Очі волошкові та “Марічка” співає весь світ.

  2. Сергій коментує:

    Нарешті знайшов те, що шукав!!! Не можу залишити сайт!!! Шкода, що немає тут пісні “Марічки” у виконанні Василя Зінкевича…А ще є чудова пісня С.Сабадаша “Синя чічка” У мене є тільки текст і ноти. На жаль, не можу знайти аудіо. Як знайти? Може хтось допоможе? Наперед дякую!!!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *