Верменич Володимир

Володимир Миколайович Верменич (03.08.1925 – 11.12.1986) — український композитор, хоровий диригент, педагог.

Якби відомий український композитор, заслужений діяч мистецтв України Володимир Верменич написав музику тільки до однієї-єдиної пісні “Чорнобривці” на слова Миколи Сингаївського, вже за це його можна було б зарахувати до класиків вітчизняної культури. Адже його пісня вже кілька десятиліть звучить в серцях мільйонів українців і не тільки на Батьківщині, але і в далекому зарубіжжі. Перетворившись давно в народну, улюблену для багатьох поколінь, вона і сьогодні хвилює своєю проникливою любов’ю і синівською відданістю до найдорожчої для кожного з нас людини – мами.
Його музика має одну дуже цінну особливість – вона зігріває, об’єднує і лікує душу…

Володимир Миколайович Верменич народився 3 серпня 1925 року в селі Бориси Глобинського району Полтавської області. Його батько, Микола Гурійович, попри фах фельдшера, був музично обдарованою людиною, грав на багатьох народних інструментах і навчав грати на них своїх земляків, згодом уславлених композиторів Георгія і Платона Майбород. Мати, Євгенія Іванівна Мірошниченко, вчителька, теж не мислила свого життя без пісні.

1934 року сім’я переїхала спочатку до Горлівки, потім до Краснодона. Євгенія Іванівна, як і раніше, вчителювала. До речі, довелося їй навчати і майбутніх молодогвардійців, в їхньому колі і підростав Володя. Пристрасть до занять музикою прокинулася у його душі ще в школі. У цьому можуть переконатися відвідувачі музею “Молодої гвардії” у Краснодоні: на одній із світлин на заняттях оркестру народних інструментів він поряд із майбутніми молодогвардійцями С. Левашовим та І. Туркеничем. Володимир Миколайович згадував, що його перша учнівська композиторська спроба була на текст Олега Кошового…

Все було б добре, але прийшла війна. В евакуації на Уралі Володя спочатку працює на воєнному заводі, вступає до музичного училища. Його здібності помітили під час призову в ряди армії, направивши у музичну команду. У 1943 році юнак пише першу пісню, яку зважується показати іншим. Так, з цього першого твору, і розпочалась його довга доріжка до майбутньої слави.

По війні він закінчує музичне училище в Луганську, а потім вступає на диригентсько-хоровий відділ Київської консерваторії, одержавши диплом у 1954 році. Тоді ж по радіо вперше пролунала його пісня на слова М. Чернявського “Зіронька Донецька”, яка, несподівано для автора, набула великої популярності.
Після закінчення консерваторії Володимир Миколайович викладав у школах, працював завідувачем музичними частинами у Київському цирку та “Укрконцерті” (з 1961 по 1963 роки). Маючи прекрасні вокальні дані, багато гастролював з концертними бригадами. Одна за одною з’являлися мелодійні пісні, що ніби увібрали в себе музичні барви рідної землі. Молодого композитора приваблювала мелодика поезії Володимира Сосюри, з яким він був особисто знайомий, – саме на його вірші були написані пісні “Я мрію про море”, “Лечу в Донеччину мою”. А пісня “Чорнобривці” на слова Миколи Сингаївського взагалі мала шалений успіх, особливо у блискучому виконанні Костянтина Огнєвого. На слова Ліни Костенко був написаний щемливий романс “Поїзд із Варшави”, який співала Валентина Купріна, але невдовзі після появи в друку на пісню було накладено “табу” – бо на вірші опальної поетеси нічого виконувати не дозволяли.

З 1963 по 1965 рік Володимир Верменич викладає в Київському педагогічному інституті, а з 1966 – переходить на творчу роботу.
У 1969 році вийшла друком збірка пісень “Білі вітрила”. Зазвучали на радіо й полюбилися слухачам пісні “На калині мене мати колихала” на слова А. М’ястківського, “Гей, лелеко, зажди” на слова Лади Реви, “Квіт папороті” на слова Л. Забашти, “Ромашки” на слова М. Сингаївського, “Неспокій” на слова Д. Луценка, “Іду я росами” на слова О. Богачука і десятки інших.

Поступово приходило визнання, а з ним і усвідомлення того, що оволодіння всіма секретами композиторської майстерності потребує додаткових зусиль. Вже у віці 41 року Володимир Верменич вдруге став студентом столичної консерваторії, тепер уже по класу композиції. За радянськими законами з дипломом диригента-хоровика стати членом Спілки композиторів було неможливо, а лишатися в ранзі “самодіяльного композитора” було не в його характері. Вчився на стаціонарі, разом з удвічі, а то й більше, молодшими за себе, у 1970 році одержав композиторський диплом, а невдовзі й посвідчення члена Спілки композиторів України. За час, коли довелося сполучати роботу з навчанням, з’явилися десятки нових пісень. Завершив і кантату “Пісня про Буревісника”.

Романтик за натурою, композитор віддавав перевагу ліриці, вправно поєднуючи традиційні народні мотиви з сучасними естрадними ритмами. Його пісні про матір, про кохання, про чистоту й вірність почуттів вражають глибоким проникненням у найпотаємніші куточки людської душі. Костянтин Огнєвий згадував, як його приймали у канадському Монреалі. “…Виконав одну пісню, другу, третю. А потім – “Чорнобривці”, і музика Верменича, і слова Миколи Сингаївського всіх приголомшили… Спершу зал скидався на водоспад: він ревів, гудів, аплодував. Я ще раз повторив пісню – і вже замість шуму між рядами чулося відверте схлипування – десятки людей плакали…” Тема Матері проникливо звучить і в інших піснях В. Верменича – “Заспівай мені, мамо моя”, “Ти снишся завжди мені, мамо” та інших.

Дар поєднувати глибоку лірику з громадянськими мотивами – відмітна риса творчості композитора. У ній він віддав шану і друзям своєї молодості – молодогвардійцям (“Комсомольці Краснодону”) і дітям, закатованим у концтаборах (“Кличе спалена пісня”), молодим ентузіастам 50-х років (“Ти мене згадай біля Дніпра”). Створені ним хорові твори (“Дніпро-Славутич”, “Гомонить земля піснями”, “З Кавказом говорять зелені Карпати”), постійно перебували у репертуарі Державного українського народного хору ім. Г. Верьовки, Закарпатського народного хору, жіночого вокально-хореографічного ансамблю “Таврія” та інших хорових колективів. На такому, урочисто піднесеному фоні яскравими барвами заграв і сатиричний талант композитора. Шлягер “Підкручу я чорнії вуса” (у тому числі і у його власному виконанні) звучить на радіо і сьогодні.

Глибока народна основа і щирість почуттів робили пісні Володимира Верменича популярними, щойно вони виходили друком – окремими збірками (“Горобина ніч”, 1973), на сторінках журналів “Україна”, “Радянська жінка”, “Дошкільне виховання”, “Початкова школа”, репертуарних збірників “Заспів”, у “Бібліотеці художньої самодіяльності”. Іноді й раніше, ніж були надруковані – композитор щедро ділився своїм талантом у різних аудиторіях, у найвіддаленніших куточках України і поза її межами. У 1976 році його заслуги були належно оцінені державою – він став Заслуженим діячем мистецтв України.

Загальний творчий доробок композитора складається з понад 200 пісень. Мабуть, їх могло бути ще більше, але впродовж останніх десяти років Володимиру Миколайовичу постійно доводилося долати тяжкі недуги. Проте оптимізму та творчої наснаги він не втрачав. Багато часу проводив на гастролях, разом із хором ім. Г. Верьовки робив якісні обробки народних пісень. Не розлучався з гітарою, якою віртуозно володів. Мріяв про те, щоб повернути популярність бандурі і прищепити любов до цього інструмента молодим виконавцям.
“Буду відвертим, – говорив Володимир Миколайович в одному з інтерв’ю, – це найбільше щастя, коли знаєш, що твій твір сподобався багатьом, коли усвідомлюєш, що твоя пісня допомагає людям, створює у них світлий настрій. І я по-справжньому заздрю молодому поколінню, яке ще відкриває таємниці інших мелодій, нащадкам, які будуть дружити з піснею, любити пісню, іти з нею по життю”. І те, що у виконанні молодих митців по-новому звучать і кращі пісні Володимира Верменича, свідчить про те, що справжній талант – завжди сучасний. “Воістину, як говорили древні, умирають люди – пісні залишаються”. Це написав про свого співавтора Микола Сингаївський.

Помер композитор 11 грудня 1986 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі. Фонд Володимира Верменича зберігається в Центральному державному архіві літератури і мистецтва (Ф.760, Оп.1, № 2582)

Ярослава ВЕРМЕНИЧ

Де ти, де ти, любов (сл. Д. Луценка) – Костянтин Огнєвий

Іду я росами (сл. О. Богачука) – Костянтин Огнєвий

Квіт папороті (сл. Л. Забашти) – Валентина Купріна

На калині мене мати колихала (сл. А. М’ястківського) – Костянтин Огнєвий

Неспокій (сл. Д. Луценка) – Костянтин Огнєвий

Оксана (сл. Д. Луценка) – Костянтин Огнєвий

Підкручу я чорнії вуса (сл. А. М’ястківського) – Володимир Турець

Поїзд у Варшаву (сл. Л. Костенко) – Валентина Купріна

Польова царівна (сл. М. Сома) – Михайло Мінський

Світанок (сл. А. Каспрука) – Костянтин Огнєвий

Тополятко (сл. ?) – Костянтин Огнєвий

Чорнобривці (сл. М. Сингаївського) – Костянтин Огнєвий

Чорнобривці (сл. М. Сингаївського) – Тамара Міансарова

One Response to Верменич Володимир

  1. Дмитро коментує:

    Доброго дня! Мій батько добре знав В.Верменича, жив з ним поряд у будинку, товаришував. Розповідав мені про те, як писалася за фактом на його очах пісня “Чорнобривці”. Дуже радий, що Верменича пам”ятають, шанують, його незабутні “Чорнобривці” увійшли до золотої скарбниці національного пісенного надбання. Він є гідним сином України, пишаюся тим, що дядя Володя був моїм сусідом. Дмитро Клиновий.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *