Петренко Микола

Цю сивочолу людину з легкою лагідною посмішкою на вустах можна часто побачити на вулицях Львова. Це – Микола Євгенович Петренко – член Національної Спілки письменників України (з 1960 р.), лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, Юрія Яновського, Маркіяна Шашкевича, Богдана Лепкого. А ще – нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, Великим золотим знаком Товариства німецько-радянської дружби та срібною медаллю Товариства німецьких антифашистів.
Ось його біографія.
6 листопада 1925 року в м. Лохвиця, що на Полтавщині в сім’ї Петренків народився хлопчик Миколка. Мати його була звичайною колгоспницею, що від ранку до ночі працювала на буряковій ділянці. Батько був електриком, якому, як згадує поет, „чогось то все випадало мандрувати по заробітках – то на Магнітку, то на Азовсталь”. Крім Миколки в сім’ї було ще четверо дітей. Звичайно, дуже хотілося Миколці, щоб хата батьківська була „трішки просторішою. Та щоб кожному свій закуток: уроки приготувати, книжку почитати, у шахи пограти…”. Вчився Миколка добре, хоч крім науки мав багато обов’язків: корову пасти, грядки копати, полоти, збирати урожай. Знаходився час та хист – вірші складати.
Багато випробувань випало на долю Петренка. Ще першокласником пережив він страшний голодомор 1933 року. В неповних 16 років, коли почалась війна і в маленьку містечку з’явилося кілька артистів – втікачів з Києва та Харкова, юнак із захопленням бігає на вистави української класики. Одного разу він потрапив в облаву, яку проводили німці. Разом з іншими молодими хлопцями та дівчатами потрапляє до Янівського концтабору у Львові. А трохи пізніше стає одним з в’язнів концтабору Штокбах.
І відтоді він позбувся імені, прізвища. Відтоді він помер, людина – номер 9264, Микола Євгенович працює підручним Альберта Лесінга, лакуючи мідний дріт на військовому заводі. Важка підневільна праця, голод виснажували юнака. Але світ не без добрих людей. Миколу від голоду рятувало те, що Лесінг трохи підгодовував полоненого. Коли було дуже важко, юнак писав вірші, які розходилися по інших таборах, де були українці.
Весна 1945 року принесла визволення з концтаборів полонених. Жадана воля прийшла! Сповнений сподівань, Микола повертається додому… Але… тут діяло сталінське правило: „хто був у полоні, в неволі, в окупації – той ворог! Ворог, бо ж працював на німецькому військовому заводі, де виготовляли зброю. І вчорашній в’язень Микола Петренко не зміг потрапити додому – дорога йому проклалась в сибірські простори, а потім ще й далі, на засніжену Камчатку, в трудові табори”. Ще кілька років невільного життя на відбудовах Донбасу, на рибних промислах Камчатки, на лісорозробках. А так хотілося додому, в Україну! Так хотілося – мріялося про навчання, про зустріч з рідними, про світле небо над головою! І знов віршовані рядки лягають на папір. Це була спроба для юнака втекти від жорстокої дійсності, намагання не втратити того доброго, чого навчився від батьків.
І ось, нарешті, настав вимріяний час: в 1951 році Микола повернувся в Україну до своєї сестри, що жила в Бродах на Львівщині. Тут закінчував школу, працював в редакції районної газети. Йшов йому 26-й рік.
Потім він навчався на факультеті журналістики у Львівському національному університеті. Здобув вищу освіту. Працював в редакції обласної газети. Згодом був редактором Львівської телестудії.
І знов один за одним з’являються його вірші. У Львові М. Петренко зібрав свої давні твори, перекомплектував їх наново, додав нових – і от у 1963 році у видавництві „Дніпро” вийшла його поетична збірка „Суворі береги”. А ще трохи раніше – у 1957 році він радів виходу своєї першої поетичної збірки „Дні юності”.
З болем згадує поет, що добра частина його віршів, де був хоч якийсь натяк на його тогочасний підневільний статус, залишилися недрукованими. І так пролежала майже 30 років. І от уже в час Української Державності Микола Євгенович відшукав стару папку, переглянув давні вірші, пригадав молоді роки, давніх друзів, знайомих. І вийшла у 1993 році у видавництві „Логос” поетична збірка „Молитва отця Зенона”.
Понад 80 років за спиною Миколи Євгеновича. І понад 60 книг: поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів (всього до 200 пісень, деякі з них визнані кращими піснями року). А ще він автор кількох п’єс та лібретто музичних вистав, які ставилися переважно на сценах львівських театрів: „Чарівне кресало”, „Довбушів топорець”, „Дві Іванки”, „Шість імен” та ін.
Спочатку Микола Євгенович увійшов в літературу як поет, що писав для дорослих. Це були вірші про змарновану в неволі юність, про потребу людей усього світу жити в мирі та щасті, як то й заповідалося одвічними людськими законами.
Коли Микола Євгенович одружився і в нього з’явилися донечка та синочок, він почав писати для дітей. Першою дитячою книжечкою була „Марічка-невеличка”. Ілюстрації до цієї книжечки виготовила знаменита художниця Софія Караффа-Корбут. Потім були книги для наймолодших читачів, які виходили у видавництвах Львова та Києва: „Світ чекає на тебе”, „Чом не ростуть вареники”, „Заблуда”, „Похід на Чорногору”, „Вишиванка від ангела”. Одна за одною з’являються і п’єси для дітей. Першу – „Чарівне кресало” за казкою Г.К. Андерсена поставив Львівський театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької. Ставилися його п’єси також у Першому дитячому театрі Львова та в театрах інших міст України.
Микала Євгенович Петренко – відкрита та емоційна людина. Його виступи перед дітьми завжди цікаві. А сама творчість Петренка є той рідкісний випадок поєднання літературної обдарованості і глибоких знань про життя. Дай же йому, доле, довгих років життя! А нам, його читачам – великим та малим, радості від зустрічі з його новими книжками.

Намалюй мені ніч (муз. М. Скорика) – Л. Чайковська і ансамбль “Веселі скрипки”

Нічне місто (муз. М. Скорика) – Маріанна Винницька

Срібні кораблі (муз. Б. Янівського) – ВІА “Арніка”

Ти забудь ці слова (муз. М. Скорика) – Маріанна Винницька

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *