Кириченко Раїса

Сайт

Фотоальбом

Відеозаписи

Публікації

Раїса Опанасівна Кириченко (14.10.1943 – 09.02.2005) – знаменита співачка, Народна артистка України (1979), повний кавалер ордену княгині Ольги, лауреат Шевченківської премії, Герой України, Берегиня української пісні, гордість нації.

У світлий день християнського свята Покрови Матінки Божої – 14 жовтня 1943 року у селі Корещина Глобинського району в родині фронтовика Панаса Коржа та його дружини Марії народилася донечка Рая. “Сім`я була величенька – писала Раїса Кириченко, батьки, чотири брати та я… Тато з мамою жили дружно, були гарною парою, удвох журилися, співали і танцювали, то ж було кого послухати і навчитися добра”.

Змалку дівчинка Рая трудилась – років три або й чотири пасла влітку сусідську корову Красавку, носила татові обіди: “Черствий окраєць хліба з часником для мене найсолодшим був сніданком”. Вміла все: копати, сапати, пасти, косити, доїти і завжди любила співати: ще маленькою брала батькову гармошку, вилазила на вишню – грала і співала голосно, щоб було чути на все село. У мріях маленька Рая уявляла себе артисткою. Першу співочу практику Раїса Кириченко пройшла у Землянківській школі, в громадському житті якої приймала активну участь. Була щаслива, що пісня так вільно ллється з її грудей, що так слухають її, так аплодують дзвінкому голосу. Здавалося, цьому голосу було затісно в шкільних стінах, він виривався на волю, на широкий простір. Вірила, що неодмінно стане співачкою, буде виступати на великих сценах і слухатиме її не гурт малят, а багато солідних дорослих людей. Вже почала їздити з концертами по селах, виступала в клубах, і завжди за кулісами з нетерпінням чекала, доки оголосять: “А тепер перед вами виступить Раїса Корж”. І всі шепотітимуть: “О, яка вродлива! А голос!” Першою її піснею була російська “Вижу чудное приволье”. Голос високий-високий і тоненький. Людям подобалось, бо чула схвальні слова: “Таке мале, а таке голосисте”.

Було їй 14 років, коли перша втрата з поминальною вечерею і свічками увійшла в їхню хату: загинув на службі в армії старший брат Сашко. Здається, то було перше в селі після війни таке лихо, коли на службі загинув молодий хлопець. Люди вже відплакали-відтужили всі похоронки, що приходили після того, як були вигнані фашистські окупанти з села, почали загоюватися рани війни, і ось знову. Тужило за братом усе село, похоронка нагадала і вдовам, і сиротам їхні недавні сльози. Рая мусила йти працювати: пасла в колгоспі телят, у 16 років ходила на ферму підміняти доярок, які йшли у відпустку або хворіли. Тричі на день по 12-14 корів видоювала. За один раз через дитячі руки проходило три повні бідони молока! Або й більше… Але і тут Раїса співала – на фермі дівчата створили хор доярок.

Життя перемагало, прийшла юність, чекала чогось нового, незвичайного, співоча душа рвалася до вершин. І тут доля щиро усміхнулася Раїсі. Красива, ставна, співуча дівчина привернула увагу професійного музиканта Павла Оченаша, а свято пісні у с. В.-Кринки стало для Раї Корж відправною точкою у світ мистецтва. Керівник народного хору Кременчуцького автомобільного заводу КрАЗ Оченаш П.Ф. запросив її працювати у колективі. Це була перша співоча школа, перші сходинки до слави.

У січні 1961 р. співачка стає солісткою народного хору Кременчуцького автомобільного заводу під керівництвом Павла Федоровича Оченаша. Вже з червня 1962 р. працює у професійному колективі – Полтавському жіночому хоровому театралізованому ансамблі “Веселка”, концертмейстером та баяністом якого був Микола Михайлович Кириченко. Піснею Бог освятив їхнє світле й чисте кохання. Цього ж року сталася трагедія – пішов з життя батько співачки.

У листопаді 1962 р. Раїса Опанасівна переїздить на роботу до вокально-хореографічного ансамблю “Льонок” при Житомирській філармонії (у свій час заснований А. Авдієвським), яким керував знаменитий композитор Анатолій Пашкевич, пісням якого Раїса Кириченко дала крила і які назавжди увійшли в національну пісенну скарбницю – “Степом, степом” на слова М. Негоди; “Синові”, “Тиша і грім” на вірші В. Симоненка, “Мамина вишня”, “Моя Волинь”, “А мати ходить на курган” Д. Луценка. А 15 грудня 1963 р. Раїса Опанасівна та Микола Кириченко одружилися.

У травні 1967 р. Раїса Кириченко стає солісткою вокально-хореографічного ансамблю “Веснянка” Херсонської філармонії, а вже з січня 1968 р. – солісткою Черкаського народного хору – А. Пашкевича призначили керівником цього колективу, і він запросив Раїсу та Миколу в Черкаси. Незважаючи на приховану неприязнь та заздрість деяких учасників хору, вона стала провідною солісткою. Її величності українській пісні віддавала всю себе, її вона не виконувала, а творила, не забувала ніколи маминої настанови – “не співай пісні, які ні про що. Вибирай ті, що западають в людську душу!” Працювала, не покладаючи рук, разом із Миколою підготували чимало програм, які записувала з Оркестром народних інструментів радіо і телебачення під керівництвом В. Гуцала, з Естрадно-симфонічним оркестром радіо і телебачення під керівництвом Р. Бабича, з духовим оркестром України, створеним В. Охріменком. Чимало програм створили на телебаченні, студії “Укртелефільм”, там же були зняті перші фільми про неї та її творчість. Так у нелегкій, але радісній праці приходило визнання.

У травні 1973 р. Раїсі Кириченко присвоєно звання “Заслужена артистка України”. 1979 р. співачці присвоєно звання Народної артистки України. У лютому 1986 р. Раїсі Кириченко присуджено Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.

З Черкаським хором об’їздила всю Україну, Білорусію, Середню Азію, частенько жили у холодних готелях і навіть місяцями у плацкартних вагонах (купейні були вже розкішшю). Рятувала тільки безмежна любов до пісні. У складі різних делегацій гастролювала в Європі (Німеччина, Польща, Болгарія), Америці, Канаді. Там зрозуміла дивовижну властивість – навіть не знаючи мови, кожна людина будь-якої національності розуміє її. Множилася слава співачки, унікальний голос Раїси завойовував світ. На концертах Черкаського хору її сольні номери перетворювалися на міні-концерти, їй писали захоплюючі листи, її любили.

Праця в Черкасах набирала обертів, записувалось багато пісень. Маючи вже значний сценічний досвід, співачка при Черкаській філармонії створює спочатку гурт “Калина”, потім “Росава”, у яких виступає солісткою. Її пісні змушували відкладати всі справи і слухати їх, як власне одкровення, згадувати свою матусю, а багатьох і задуматись. Одержували, дякуючи їй, нове життя і народні пісні – українська пісня у її виконанні підкорила своїм голосом весь світ. Перша закордонна поїздка Раїси була до Америки (1983 р.) у часи “холодної війни”, але й тоді вона зуміла завоювати серця американців українською піснею і навіть стала почесним громадянином міста Балтимор. А коли звучить українська пісня – є й Україна – вважала співачка. Потім були: Алжир, Туніс, Філіппіни, Монголія, Європа, пізніше тричі побувала в Канаді, півсвіту об’їхала і скрізь слава великої співачки супроводжувала її, вкриваючи квітами і шаною. Але в яких краях не співала б Раїса Кириченко – бачила перед собою рідну матір, поле з піснею небесної пташки жайворонка, своїх односельців.

Звісно, з такою безмежною славою, як згадує співачка, тісно стало у колективі, були невдоволені, може комусь і заважала, тож коли у 1987 р. з ансамблем “Росава” приїхала на концерти до Полтави й одержала запрошення від тодішнього секретаря обкому партії Ф. Моргуна переїхати на свою батьківщину. Тут в березні 1987 р. створила ансамбль “Чураївна”. “За рік об’їздили мало не всю Полтавщину, – згадує співачка, – І ніскільки не шкодую. З якими людьми довелося зустрітися, які концерти відбувалися! Пережити таке єднання співачки із слухачами дано далеко не кожному артистові. Стомлені, зморені поверталися у холодні готелі, але в душу нам світили радістю людські очі… Ніколи мені не дарували стільки квітів, короваїв, вишитих рушників… Це була дяка за пісню”.

Але ніхто не знає, що відбувається за лаштунками сцени, які дороги, покриті льодом чи снігом потрібно проїхати, у яких холодних готельних номерах чи вагонах жити, їсти консерви й оселедці, після яких печія неймовірна. А скільки разів у дорозі відбувалися майже трагічні пригоди і тільки Бог рятував її та супутників від смерті. “А концерти – один за одним, без перепочинку. І мусиш усміхатися, розкривати перед людьми душу своєї пісні, бути щирою, бо фальш слухачі одразу розпізнають”.

Підвищуючи свій музичний рівень, навчалась у Харківському інституті мистецтв ім. І. Котляревського на диригентсько-хоровому факультеті, удосконалювала розуміння суті природного хорового співу, відчувала красу звучання, хорову ансамбльовість. Останній хоровий іспит у 1989 році пройшов успішно – його Раїса Опанасівна складала з народним хором “Калина” Полтавського педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка, яким керує заслужений діяч мистецтв України Григорій Левченко.

Коли Україна стала незалежною, відчула необхідність відтворити духовність, завжди притаманну українському народу, національне мистецтво, рідну мову. Писала: “Нас, українців, у державі більшість, ми титульна нація, тож і повинні державною мовою мати рідну. Щодо цього не мають виникати жодні питання. Так дано Богом. І не наша вина, що її часто забороняли, упосліджували, відкидали на периферію життя”. І зазвучали на весь світ пісні: “Звучи, рідна мово” композитора О. Семенова на слова А. Демиденка, “Маруся Чураївна” В. Міщенка, а також ще одна пісня про Марусю Чурай М. Луківа та О. Морозова. Їй здавалося, що бачить перед собою її, Марусю Чурай, з довгою косою, темними очима, ніжну, як мавка. З ансамблем “Чураївна” створила програму “Пісні Марусі Чурай” для українського телебачення. Ця програма мала неабиякий успіх.

З вересня 1994 р. співачка працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка.

Далі був важкий період (з листопада 1996 р. по березень 1997 р.) у житті співачки – її життя висіло на волосинці (тяжка хвороба нирок). Уже мало хто й вірив, що вона виживе. Від’їзд до Німеччини, довгі місяці радикального лікування… Але любов до пісні повернула співачку на сцену – нові пісні, нові сторінки життя. Вся Україна боролась за її видужання, хто як міг. Згадує Валентина Ковальська: “Пам’ятаю, почула, що Раїса Опанасівна у важкому стані знаходиться в Інституті урології, потрібне лікування у Німеччині. Саме їхала до Марії Миколайчук в автобусі і плакала від розпачу. А потім подумала: можна ж організувати благодійний концерт на допомогу великій співачці! Запропонувала Марії і Ніні Матвієнко свою ідею і почалася підготовка. Директор міського Будинку вчителя Мельник Л. Ф. без вагань згодилася на наше прохання, мій чоловік, Іван Микитович зі своїми учнями гуманітарного ліцею Національного університету ім. Тараса Шевченка приєднався до роботи. Крім тріо “Золоті ключі” (нар. артистка України Н. Матвієнко та тоді засл. артисток України М. Миколайчук та мене, В. Ковальської) ми одержали згоду подружжя Харченків (народного артиста України О. Харченка та його дружини, засл. артистки України В. Харченко (нині покійної), виступала народна артистка України Алла Кудлай та ще багато артистів. Це був перший невеликий внесок в оплату лікування Раїси Кириченко за кордоном. А потім люди допомагали, як могли. Відбувся благодійний концерт у палаці культури “Україна”, де мій чоловік теж брав активну організаційну участь, забило у дзвони радіо голосом Емми Бабчук і тоді з усіх куточкув України пішли гроші на її лікування. Після важких поневірянь по лікарнях співачка ще зуміла записати декілька альбомів своїх пісень, записувала мудрі і глибокі за змістом інтерв’ю на радіо, відбула великий сольний концерт у палаці культури “Україна”, куди запросила і моє тріо “Золоті ключі”, зуміла усім щиро подякувати за допомогу, нікого не забула і пішла “за межу”, красива і сильна духом Чураївна.”

Влітку 2002 р. стараннями Раїси Кириченко в її рідному селі Корещина було збудовано церкву і відремонтовано сільську школу, яка отримала статус середньої (щоб дітям не доводилося ходити у старші класи в сусіднє село), відкрито дитячі ясла та дитячий майданчик, відремонтовано сільський клуб. Цими перетвореннями у рідному селі з її участю співачка була більше задоволена, ніж іншими своїми успіхами й нагородами. У своїй книзі “Я козачка твоя, Україно” пише: “Та чи не так і мусить бути? Спочатку митець іде до свого визнання, здобуває авторитет, а потім віддає борг тому селу, де народився і зробив перші кроки в царині мистецтва… Шкодую, що не змогла цього зробити, коли жила мама. Як би вона раділа! Тому вважаю, що всі нові перетворення в селі – це й пам’ять про мою матусю”. Думала співачка і про те, що наш дім – “не тільки своя хата, подвір’я та город, а й село, зрештою, вся Україна. Хто її прибере, прикрасить, зробить охайною – хто, коли не ми, її сини і дочки?” … Тоді ми всі з гордістю скажемо: “Я живу в Україні!” Усією душею вболівала Раїса Кириченко за українське село, колиску нашої духовності, відчуваючи зв’язок – буде село, буде й пісня, обряд, ритуал, якщо шанувати та підтримувати селянина за його вірність землі. Тому-то багато співала про село і маму, про буденне життя людей, їхні радощі і болі. Навіть із сучасних пісень вибирала ті, що ближче до людської душі, жила клопотами і проблемами села звичайних людей, не рубала свого пракоріння, не забувала маминої науки: “Ніколи не співай пісень, які ні про що. Вибирай ті, що западуть у людську душу. Інакше співатимеш задарма”. Раїса так і робила, відчуваючи за собою підтримку мами та відповідальність перед своєю великою родиною. Якщо випадали вільні дні, на крилах летіла до неї, намагалася полегшити її життя, підставити своє плече. На час відпусток мама і рідна хата заміняли їй усі курорти і всі моря. Відпустку прагнула брати влітку, щоб провести її з мамою у рідному селі. Коли далеко пізніше до неї потрапила пісня композитора Анатолія Пашкевича на слова Миколи Томенка “Мамині руки”, – побачила в тій пісні не тільки маму, а й усіх жінок України, їхню важку долю, співала по-особливому проникливо.

3 березня 1998 р. співачці вручили Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, через рік – ІІ ступеня і в березні 2001 р. – І ступеня. А в жовтні 2003 р. Указом Президента України присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

9 лютого 2005 року не стало Раїси Кириченко. Попрощатися з нею у будинок Київської Національної філармонії прийшли тисячі людей, а потім її повезли додому – в Корещину, як вона і заповідала. Її поклали вічно спати поряд з матусею. Отака вона була, наша Раїса – справжня українка! І якби не Доля, що сказала – “зупинись”, якби не важка і затяжна хвороба та передчасна смерть, скільки хороших і всеперемагаючих пісень заспівала б вона своїм прекрасним, як поцілунок Бога голосом!

Друзями вірними і щирими залишились і по цей день Володимир Пащенко, Микола Ляпаненко, Олексій Чухрай, стараннями яких відкрито музей Раїси Кириченко у Полтавському державному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка. І віриться, що постануть і пам’ятники славетній співачці на її рідній землі.

Вона продовжує себе у багатьох тих, кого вчила співати, це і Наталка Шинкаренко з Градизька, учні музичного класу Землянківської школи, що своїми голосочками вдячно славлять Раїсу Панасівну. Це і хор “Калинове гроно” – учасник і переможець багатьох конкурсів, концертів.

Щороку 14 жовтня Землянківська школа гостинно запрошує шанувальників творчості Р. Кириченко на пісенне свято “Голос рідної землі”. У жовтні 2006 р. в стінах школи відкрито світлицю Раїси Кириченко.

Вона усім серцем любила свою землю і вірно служила Україні. Слава їй у віках!

Вікторія СРІБНА
Джерело: Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укладачі: Лобач О. О., Халецька Л. Л. – Полтава: ПОІППО, 2009. – 360 с.

Список пісень у виконанні Раїси Кириченко, доступних в мережі, знаходиться тут

Була собі Марієчка (І. Сльота – О. Матійко)

Дорога спадщина (О. Зуєв – Д. Луценко)

Елегія (П. Майборода – М. Стельмах)

Жіноча доля (О. Морозов – А. Демиденко)

Журавка (О. Білаш – В. Юхимович)

Журавлина вірність (О. Зуєв – А. Демиденко)

Звучи, рідна мово (О. Семенов – А. Демиденко)

Мамина вишня (А. Пашкевич – Д. Луценко)

П’є журавка воду (О. Зуєв – І. Зінченко)

Синові (А. Пашкевич – В. Симоненко)

Степом, степом (А. Пашкевич – М. Негода)

Стоять тополі (Н. Андрієвська – А. Драгомирецький)

Тополина земля (А. Філіпенко – М. Сингаївський)

Чого ж ти, калино (О. Зуєв – А. Демиденко)

Я козачка твоя (М. Збарацький – Н. Галковська)

5 Responses to Кириченко Раїса

  1. Світлана, Чернівці коментує:

    Дуже гарна співачка і жінка! Шкода, що Вона більше не з нами, але пісні та голосос Раїси Опанасівни завжди звучатимуть у наших серцях, тому що її любили не тільки в Україні, але й за межами нашої Батьківщини.

  2. Ігор коментує:

    ЧУРАЇВНА

    Чи є в світі сила, щоб пісню згасила?
    Вітрам-суховіям не вижать врожай.
    В Полтавській рівнині співа Україні
    над Пслом і Хоролом Маруся Чурай.

    Не знищили мову злим голодомором –
    в Корещині пісня воскресла з могил.
    Як рятівний колос, Чураївни голос
    з Раїсиних вуст Україну будив.

    Допоки пшениця в полях колоситься –
    в нас мову з грудей вже не вирве ніхто.
    Чураївни пісня і нині, і прісно
    покровою буде із батьком-Дніпром.

  3. Юрій Биковський коментує:

    …Завжди слухаю Раїсу КИРИЧЕНКО з потаєнним сумом… Рано пішла від Нас…

  4. Андрей коментує:

    09 лютого 2015 року 10-ті роковини як пішла у вічність Раїса Кириченко. Згадайте.

  5. Оксана Розум коментує:

    Очі кольору неба…

    Очі кольору неба, серце кольору жару,

    сльози кольору диму, доля кольору дару.

    Біль у кольорі синім, а душа ніжно сяє,

    пісня кольору сонця скрізь добро засіває.

    Думи кольору світла, голос в кольорі ніжний,

    слово кольору Раю, рух до нього привітний.

    Слава кольору Бога, погляд вже світлоокий

    він у сонці гарячий, у журбі синьоокий.

    В місті кольору долі, в пісні кольору волі _

    серце кольору сонця, в нім калинові гронця.

    Віра кольору Бога, правда _ це перемога,

    гордість кольору честі, слава на перехресті,

    в долі кольору волі й сни були кольорові.

    Летіла у небо кольору Раю,

    а душу лишила у кольорі гаю…

    Пам’яті народної артистки України Раїси Кириченко

    Оксана Розум, 09 грудня 2016 року

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *