Слава до видатного українського тенора, бандуриста, відомого культурно-громадського діяча Володимира Луціва прийшла у 1961 році, коли він виборов першість на пісенному конкурсі «Євробачення». Щоправда, перемогу здобув для Англії, оскільки вже понад 60 років мешкає там. Відтоді пан Володимир співав на кращих сценах світу, десятиліттями пропагував за кордоном українську пісню та бандуру, організував понад 30 міжнародних турне, заснував власний фонд на підтримку талановитої української молоді… Про шлях до успіху, «Євробачення», нелегке життя на чужині, сім’ю – кореспонденту «ВЗ» розповів Володимир Луців.
– Я народився у простій родині в Надвірній, – каже пан Володимир.- До війни сестра з чоловіком виїхала в Польщу. Як тільки я приїхав до них у 1944 році, німці вивезли мене до Німеччини. В 17-річному віці поїхав на північ Англії. З різними труднощами стикався. Працював на текстильній фабриці, паралельно відвідував лекції з вокалу. Згодом поїхав до Лондона, де в коледжі Св. Трійці отримав музичну освіту. Далі подався до Риму, де ще п’ять років навчався у консерваторії св. Кекилії. За ці роки опанував шість мов. Італійці часто казали, що я більше італієць, ніж самі італійці. Вдавалось ідеально відтворювати мелодику закордонних мов. 27 років співав професійно на кращих концертних та театральних сценах 16 країн світу, в тому числі на найбільших кораблях «Квін Мері» і «Квін Елізабет».
– Ви відомі не лише як співак, а й як бандурист. Хто вас ознайомив з бандурою?
– Коли навчався у Німеччині в українській гімназії, познайомився з відомим бандуристом Григорієм Назаренком. Вступив до капели бандуристів iм. М. Леонтовича під керівництвом того ж Назаренка у м. Ґослярі. У майстерні братів Гончаренків отримав свою «нерозлучницю»-бандуру і став наймолодшим учасником капели. Часто давав двогодинні бандурні концерти у різних країнах світу.
– Ви є першопрохідцем у багатьох напрямах…
– Першим записав низку неаполітанських пісень українською мовою. Першим поєднав бандуру з камерним оркестром, що в Україні зробили аж через 25 років. Десятиліттями возив українські та закордонні хори по всьому світу. У 1990 р. вперше привіз в Україну унікальний «Візантійський хор» з Голландії, у 1995-му організував турне ансамблю Міністерства внутрішніх справ України до США. Був координатором святкування 1000-ліття Хрещення України (Рим, 1988 р.), повернення Глави УГКЦ кардинала Любачівського (1991 р.), перепоховання патріарха Йосипа Сліпого з Апостольської столиці до Львова (1992 р.), відзначення 400-річчя Берестейської унії (Рим, 1996 р.)…
У 1999 році у львівському видавництві «Дивосвіт» вийшла моя книга «Від Бистриці до Темзи», де я описав свій життєвий та творчий шлях.
– Але найбільш знаковою подією у вашому житті стала перемога у «Євробаченні» 1961 року в Бельгії…
– У 1960-х було кілька клонів «Євробачення», аби згодом обрати найбільш прийнятний формат для цього конкурсу. Формат, де виборов перемогу я, був складним. Адже тривав тиждень, і кожен співак виконував по кілька пісень різними мовами, щоб показати всі грані таланту. Брали участь у цьому «Євробаченні» визначні європейські держави — Англія, Італія, Франція, Німеччина, Бельгія, Голландія… Ми боролися за так звану чашу Європи. Призом слугували статуетка русалки з арфою і грошова премія – півтори тисячі доларів. На 1961 рік це були великі гроші. Але такі масштаби виявилися з часом непідйомними для організаторів конкурсу. Тому «Євробачення» стало одноденним дійством з однією піснею від кожного учасника.
– Як ця перемога позначилась на вашому житті?
– Всі газети розмістили матеріали про мою перемогу на перших шпальтах. Одразу став популярним на європейській сцені. Отримав контракт у Берліні, посипалися запрошення до Голландії…
– Знаю, що ви першим зі студії ВВС у 2004 році привітали Руслану з перемогою на «Євробаченні»…
– Коли Руслана виборола першість на «Євробаченні», мене як людину, яка знає ту кухню зсередини і відчула на собі радість перемоги, запросили в прямий ефір на ВВС. Запитали, як оцінюю переможну пісню землячки Руслани. Сказав, що мені сподобалась пісня, її палке, ритмічне виконання. Пояснив, що це осучаснена українська коломийка, під яку можна добре потанцювати. Друге, що цікавило журналістів ВВС, чи дасть собі Київ раду з наступним «Євробаченням». Довелось їх запевняти, що Київ – старовинне культурне місто, а Україна – цивілізована європейська держава, і що там уже давно не ходять у шкурах тварин, в яких виступала Руслана (сміється. – І. К.)…
– Які недоліки бачите в сучасному «Євробаченні?
– Раніше цей конкурс не був таким заполітизованим і комерціалізованим, як тепер. У «Євробачення» вже немає любові, лише гроші…
– Чому ви одного дня вирішили змінити рідне ім’я Володимир Луців на псевдо Тіно Вальді?
– В Англії, аби чогось досягти, потрібно мати агента, у якого є напрацьована схема домовленостей про концерти. Я теж мав професійного агента. Якось він домовився про мою участь у популярній телевізійній англійській програмі. Того ж вечора на каналі з’явився анонс моєї участі у цій передачі під заголовком «Известный тенор Владимир Луцив прямо из Москвы». Зателефонував до свого агента з вимогою змінити «Владимир» на «Володимир» і не «из Москвы», а «просто з України». Він намагався мене переконати, що анонс вже зроблено, що це грандіозна реклама для мене. Але я сказав: або так, або ніяк. Врешті, відмовився від участі у цій програмі. Відтоді не мав доступу до комерційного лондонського телебачення. Через деякий час мій агент запропонував взяти псевдо, аби мати можливість виходити в світ під новим ім’ям. Зупинились на варіанті Тіно Вальді. Але завжди і всюди наголошував, що я – українець.
– До рідної Надвірної часто навідуєтесь?
– Постійно. На малу батьківщину перевіз усю свою спадщину, те, що було найдорожчим для мене. Це близько тисячі книжок, 36 картин відомих українських митців, всі нагороди – від медалей до кубків… А найголовніше – дві мої бандури, з якими не розлучався все життя. Усе це зберігається в музеї історії Надвірнянщини. Десять років тому у Надвірній створив культурно-мистецький фонд імені Володимира Луціва. За цей час уже понад сорок талановитих дітей з Надвірнянського району отримали премії. Важко щоразу знаходити кошти для цих діток. Адже пенсія у мене – невелика. Доводиться щоразу для свого фонду жебрати гроші у спонсорів.
– Що вас найдужче дивувало, коли після довгих років життя за кордоном приїжджали в Україну?
– Одного разу, привізши в Україну черговий хор з-за кордону, біжу через центр Львова узгоджувати ще якість питання, не встигаю… Бачу, як біля Оперного театру на лавках сидять чоловіки мого віку і спокійнісінько грають у шахи, доміно. І це вони кажуть, що треба будувати Україну, що тут проблеми… Без праці нічого не буде!
– А який образ українця вимальовується за кордоном?
– Інтелігентні люди можуть навести кілька фактів про Україну, згадують знакові постаті нашої держави. Але загалом іноземці не цікавляться Україною. Ми самі винні у цьому. Образ українця у світі вимальовується неоднозначним. Адже закордонні ЗМІ шукають лише сенсаційних матеріалів про інші країни. Наприклад, всі газети на перших сторінках написали, що найдорожчу квартиру Лондона купив український бізнесмен Ахметов. Після таких фактів світ дивується, коли ми хочемо, щоб нам звідусіль допомагали, давали кредити. Іноземці часто кажуть, що ніде не бачили стільки дорогих авто, як у Києві. Важко після цього пояснити, що насправді більшість людей в нас бідує. Закордонна преса активно обговорювала сварки нашого уряду. І це теж поставило своє клеймо на імідж України. Тому нашу країну вважають ненадійним партнером для Європи. Псується враження про Україну вже при в’їзді, адже на кордонах доводиться вистоювати по кілька годин, відчувати хамське ставлення…
– Якщо порівнювати Україну з Англією, то ми насправді у прірві?
– Можна порівнювати з кількох боків. Якщо говорити про освіту, то в Англії студенти мітингують через різке підвищення плати за навчання у вузах. В Україні ж освіта дешева і на доброму рівні. Але коли йдеться про певне впорядкування, стабільність у державній політиці, то між Англією і Україною справді прірва. В Англії змінюються уряди, але структура держави залишається стабільною.
– Розкажіть про ваше особисте життя: про дружину, дітей, внуків…
– Все життя прожив з моєю коханою дружиною Лесею. Вона – українка, батьки якої свого часу переїхали до Франції. Ніколи не забуду нашу першу зустріч. Одного разу у Франції, після виступу, до мене на сцену вибігло кілька дівчат з квітами, серед яких зустрів її очі… Це був спалах. Відчув вогонь у грудях. Подумав, що вона – француженка, а вона була впевнена, що я – італієць. Після концерту почав з’ясовувати, хто ця чарівна незнайомка. Сказали, що вона – українка, і познайомили з її батьком. Підійшов до нього, слово за словом, між рядків запитав про його доньку. Сказав, що могли б познайомитись ближче, але я, мовляв, вже завтра повертаюся до Лондона. Так напросився на вечерю. З того вечора почалася наша з Лесею життєва мандрівка, що триває уже понад 50 років. Коли бував у роз’їздах, то, лягаючи спати, щоночі бачив образ дружини на стелі. Леся має гарний голос, хоча ніколи не займалась співом професійно. Її спів можна почути на моїх платівках, де вона виконує кілька вокальних партій. Виховали разом трьох донечок – Анну, Оксану та Іванку. Маємо вже чотирьох онуків.
– Хтось з дітей чи внуків пішов вашими слідами?
– Середня донька Оксана має гарний голос, співала, але нічого конкретного з цього не вийшло. Але от син старшої доньки Анни — 17-річний Максимко – співає потужним баритоном. Лише боюсь, щоб він у такому юному віці не зірвав собі голос. Візьмусь за його музичне виховання сам. Внук мене любить і каже, що дідусь для нього – смолоскип.
– Ви жили і в Польщі, і в Німеччині, і в Італії. Уже понад 60 років мешкаєте в Англії. А де ваша батьківщина?
– Ці країни дали мені багато у житті. Але Україна назавжди залишиться для мене єдиною батьківщиною. Хотів свого часу переїхати в Україну. Якби був сам, обов’язково зробив би це. Але родичі дружини живуть у Франції, з України не вдавалось би часто їх навідувати. Зрештою, діти вкорінились в Англії, внуки тут вчаться…
– А ваші діти, внуки знають українську?
– Вони вчили українську. Вдома спілкуємось українською. Навіть внуки наймолодші від доньки Іванки – Григорчик і Марічка – теж вже знають кілька слів українською. Це при тому, що чоловік Іванки – австралієць і української не знає.
– Днями у Львівській філармонії відбувся концерт на вшанування вашої творчості. Чим потішили вас молоді таланти?
– Вечір був душевним, адже напередодні, 25 червня, мав день уродин. Щиро вдячний організаторам концерту «Від Бистриці до Темзи». Це – Орест Цимбала і Андрій Яцків. Переживали, щоб концерт не тривав довше, як три години. Вклалися в чотири (сміється. – І. К.)…
Інна КОРЧУК
Довідка «ВЗ»
Володимир Луців народився 1929 р. у містечку Надвірній на Прикарпатті.
В 1948 р. виїхав до Англії.
У 1961 р. як представник Англії переміг на міжнародному пісенному конкурсі «Євробачення» у Бельгії.
З 1993 р. є почесним громадянином м. Надвірної Івано-Франківської області. Живе у Лондоні.
Джерело: “Високий замок”, 09.11.2012, № 210 (4834)