Ніхто не знає, яким буде далеке чи зовсім близьке у часі наше Завтра, але якщо сьогодні пишуться пісні і вірші, то не можна гаяти жодної хвилини, жодної миті, адже саме вони потім, ті пісні і вірші, можуть бути єдиним виправданням всьому тому, що нас очікує через нашу чи то бездумність, чи то легковажність, чи, може, через щось таке, що й від нас самих не залежить, що ніби якимись потойбічними силами нам уготовано.
Ми не говорили з ним про його життя і долю, ми навіть оминали поглядом і словом його житіє теперішнє, не кажучи вже про майбутнє, але вся наша бесіда, всі його уривчасті й скупі речення були сповнені — і прямо, і опосередковано — саме того виправдання, на яке з великим надлишком заслуговують хоча б ті-таки його “Очі волошкові”.
У помешканні Анатолія Драгомирецького нема нині й натяку на жіночі руки. Тут спартанський хаос воїна, меч якого вже давно лежить під ліжком. Але є деталь, котра засвідчує — поет за всіх обставин залишається поетом.
У великій пластиковій пляшці, розрізаній навпіл, стоять білі, мов грудневий сніг, квіти — я таких ніколи і ніде не бачив — з великим зеленим листям, де квіти й листя — неспівмірні, і взагалі неясно — то живе чи мертве.
З чемоданом яблук
Він народився на Львівщині, але батька призначили головним бухгалтером молокозаводу в Ужгороді. Там Анатолій закінчив школу та філологічний факультет тамтешнього університету. Після навчання направили на Буковину, в село Порубне. Рік викладав для сільських дітлахів німецьку мову. Якось на урок до нього прибігає завуч і каже, щоби увікнув радіо, там звучить його пісня. Він вмикає, а звідти Дмитро Гнатюк:
“Ой, ви очі волошкові,
Мов троянди пелюстки — вуста…”
В нього від хвилювання і втіхи аж сльози тоді на очі набігли.
— Ти розумієш, я можу будь-який вірш, про що завгодно зліпити, але справжню пісню написати – це як на небі зірка засвітилась, і ніхто її не бачить, тільки ти. Вона горить, а ніхто її не бачить, тільки ти. Розумієш, про шо я тобі кажу?
— Анатолій Михайлович, так, а як воно тоді засвітилося?
— Я, вчитель сільської школи, вклав у конверт і відправив у
чернівецьку газету “Радянська Буковина” добірку своїх віршів. Там їх, на моє здивування, надрукували. Мені тоді було 22 роки. Але на мене чекало ще більше здивування, коли в те Порубне на моє ім”я надходить раптом лист. На звороті чернівецька адреса і підпис — Степан Олексійович Сабодаш. А це прізвище тоді вже було відоме, принаймні на Буковині, хто хоч трохи цікавився українською піснею. В Чернівцях та й по всій Україні тоді лунала його з Михайлом Ткачем “Марічка”, де “в’ється, ніби змійка, неспокійна річка”. І ось мені приносять лист від такого чоловіка. А мені 22 роки. Я розкриваю конверт і руки тремтять. Великий Сабодаш мені пише: Анатолій Михайлович, як будете у Чернівцях, то знайдіть хвилину і зайдіть на вулицю Суворова, 4 квартира 5.
– Ви навіть досі пам’ятаєте адресу?
— Аякже, вона вкарбувалась мені на все життя. Ти розумієш, з яким благоговінням я йшов до того чоловіка, який тоді написав таку пісню! Шо ти! Тоді ж пісні були — так то пісні, тоді всякий мотлох на люди не пропускали, і правильно робили. Ага. І то я до нього приходжу. Він же тоді вже Сабодаш (!), а я — ніхто, сумнівний поет з віршиками у обласній газеті. І він мені каже: “Я оце почитав твої вірші і бачу, що в них щось єсть. У мене є музика. Спробуєш підібрати до неї слова?” Програв мені ту музику. Ну, музика — як музика. Кажу: спробую написати, Степане Олексійовичу.
Через два тижні їду з Порубного в Чернівці, везу йому два варіанти. Він почитав раз, вдруге. Каже: не то.
Ще через місяць приношу новий текст. Почитав. Каже: ні, Анатолій, не годиться.
Минуло ще три місяці. А то якраз підоспіла гарна, мальована осінь, у Порубному пахло яблуками. Я набрав їх цілий чемодан і поїхав знову до Сабодаша. Степан Олексійович питається: шо це ти за чемодан привіз? Кажу: тут яблука для вас. Якийсь дивний, але дуже добрий, кажу, сорт.
Відкусив він яблуко та аж вигукнув: о! “А текст привіз?” Привіз. Сабодаш їсть яблуко, читає. “От тепер це воно!” Так, ніби ті яблука мені допомогли. І через два місяці я вже почув “Очі волошкові” у виконанні Дмитра Михайловича Гнатюка.
А зі Степаном Олексійовичем ми дуже багато років товаришували. Але скажу тобі правду. Він був дуже жорстока людина. Я йому після “Очей волошкових” дав 400 пісенних текстів. Він з них жодного не вибрав. Уже незадовго до його смерті, на його творчому вечорі в палаці “Україна” ми зустрілись, він мене обняв, поцілував, каже: Толєчка, написав щось?
Кажу, написав пісню про наших матерів:
Знов осінь золото ронить
І павутиння снує,
Падає листя червоне,
падає серце твоє.
Ти не сумуй, моя мамо,
Із голубиних доріг
Прийде весна довгожданна,
Прийде весна на поріг.
Я йому не те, що вірші читав, я вже готову пісню співав, але то не було кому слухати. Так у нас на одній тій нашій пісні вся творчість і закінчилася. Але дружили справді до самої його смерті.
Горицвіт для Марії
— Анатолій Михайлович, а як ви потрапили з Буковини до Києва?
— Ну, після такої пісні хтось там в ЦК комсомолу розпорядився, і мене запросили в їхню газету “Молодь України”. Мене місяць перевіряли, хто я такий, шо воно за я, а потім Ігор Лубченко зателефонував і каже: їдь, будеш жити у столиці, беремо тебе кореспондентом.
“Молодь України” мене змінила. Так, я об”їхав усі наші області, але репортерська праця помалу-помалу вбивала в мені поета. На вірші просто не лишалось часу та й мій внутрішній світ з журналістикою став іншим. Я виходив увечері з редації, а голова — як макітра. Там так потопталися люди, їхні проблеми, дзвінки, редакторські настанови, що залишки рим у ту трясовину були втоптані та понівечені…
— Анатолій Михайлович, приємно був здивований, коли раптом довідався, що пісня “Горицвіт” Миколи Мозгового, то теж на вашу поезію.
— Микола ще не знає, і це йому буде великим сюрпризом, але я маю для нього просто вбивчий хіт. Називається “Гуцульська хата”. Правда “хата” в нас уже є — смерекова, але це буде ще краще. Але поки — таємниця. Величезна.
— Анатолій Михайлович, але — “Горицвіт”?
— Да. Я якось був у Ужгороді. На обласному радіо в прямому ефірі була якась програма. А потім я звідти вийшов та і йду собі по набережній. Назустріч мені молода вродлива дівчина. Порівнялися і вона питає: ви є Анатолій Драгомирецький?
— Да.
— Щойно була пряма програма на радіо і я закохалася у вас…
Отако одразу мені сказала.
Питаю: так, а як це так заочно ви закохалися? Я вас, каже, з голосу розпізнала, з ваших пісень. Я живу, говорить, за тридцять кілометрів звідси, в селі Ярок, і запрошую вас до себе в гості.
Ми поїхали до неї. Пішли в гори. Гарні там, високі гори. Розпалили з нею ватру. Вона каже: отут ростуть мої квіти, квіти мого дитинства. То й були ті квіти — горицвіт. Червона така, маленька квіточка. Едельвейс, той живе дуже високо в горах, а ця квітка трохи нижче. Але всеодно дуже гарна.
Є така легенда, що коли гуцул хотів, аби його дівчина покохала, то він йшов для неї за квіткою, за тим горицвітом. А там були нявки, котрі своїм голосом зачаровували тих легінів, що приходили за квіткою кохання, і дехто звідти не повертався.
Я сам ходив колись високо в гори за горицвітом. Зірвав і поніс його одній жінці. Вона була щаслива. Але тільки вона. Щастя на двох не вийшло. Але добре, що живий лишився.
— Що Ви маєте на увазі?
— Бо то небезпечно. Не через нявок, звісно, а через гостре каміння, урвища та й там багато ведмедів ходить.
— По великому часу, що минув, не буде секретом назвати ім”я тієї жінки? Жінки, для якої ви горицвіт знайшли.
— ЇЇ звали Марія.
— Була любов і Ви з нею побралися?
— Ні. Любов була велика. Але я з нею не одружився. Я не встигав з усіма одружуватись.
— Таких шанувальниць Вашої творчості, як Марія, було багато?
— Дуже багато. Але лиш для кількох я ходив за горицвітом.
— Анатолій Михайлович, так, а як Ваші вірші про горицвіт потрапили до Миколи Мозгового?
— Кореспондентом “Молоді України” я ходив до нього по інтерв”ю. Він тоді був молодим співаком і композитором. Зробили інтерв”ю, потоваришували. Микола був тоді такий бичок накачаний. Він мене потім на своє весілля запросив. У них з Віолетою було комсомольське весілля. Свайбу гуляли в столичному Цирку на другому поверсі. Там я йому й кажу: “У мене текст є.”
“Давай, — каже, — Толян.”
А через два тижні телефонує і запрошує до себе додому. Він тоді жив у гуртожитку. Обняв мене.
Каже: “Спасибі тобі, Толян, за горицвіт.”
— Зналися Ви і з уславленим Володимиром Івасюком?
— З Володею Івасюком я познайомився у Чернівцях. Він запросив мене на репетицію у Вижницю. Там тоді перші кроки робила “Смерічка” з Левком Дутківським. Соня Ротару туди приїздила. Приходив молодий Назарко Яремчук, Василь Зінкевич. Після репетиції збирались у Василя. Потім Володимир став знаменитий на цілий світ. Коли у Вижниці Володимир сідав за фортепіано — люди, яких багато збиралось на репетиції, мовкли.
— Після репериції у Зінкевича по 50 грамів пили?
— Нєт. Не по 50, а по 200, бо було, пам”ятаю, хороше домашнє вино.
— А як з”явилася ваша “Золотоволоска” з Володимиром Івасюком?
— Е! То інша історія. Моя юність пройшла в Рахові. Пішов я якось на турбазу на танці. Дивлюсь — дівчина із золотим волоссям. Красуня. Підійшов до неї.
Питаю: можна вас запросити до танцю?
Можна.
Потім після танців пішли прогулятись. Закінчилось тим, що наважився попросити про поцілунок. Поцілуй, каже, але один лиш раз. Я її крепко покохав, може, вперше тоді так у житті. Тоді ж і написав ті вірші — “Золотоволоска”. Ті вірші довго лежали. Я вже в Києві працював. Зателефонував якось Івасюкові в Чернівці. Кажу, мовляв, є в мене текст.
— Уну ж, почитай.
Я йому в трубку почитав.
Через дві години перетелефоновує і награє мені музику готову. Отак ця пісня і з”явилася.
* * *
Ключі від вхідних дверей він почепив на мотузок, а мотузок той зав”язав на талії. Проводжаючи мене, Анатолій Драгомирецький спиняється раптом перед старою шухлядою, відділеною від якоїсь пронумерованої і такої ж давньої шафи. Відкриває її. Там потерті паперові коробки.
— Тут, – каже, – більше ста фонограм. Мене не буде, а мої пісні залишаться людям.
І за секунду такий дивний перехід:
— Ти їсти хочеш? Візьми, оно, на кухні щось. Візьми яблуко…
В квартирі з запахом мишей, у самотнього поета тепер мало що лишилося. Хіба тільки велике, помережане римами, добре серце.
Леонід ІСАЧЕНКО, «Хвиля Десни», 2 грудня 2011