Левко Дутківський: Івасюк зізнався, що стиль «Смерічки» його захопив

Цього року маємо 50 років, відколи на Буковині створився легендарний музичний ансамбль “Смерічка”. Його не можна вважати типовим ВІА, у наші дні колектив називали би фольк-рок-групою, вважає його засновник.

Якби у далеких 1966-1967 роках Левко Дутківський і його колектив жили на Заході, то нині були би в одному ряду з “Бітлз” і “Роллінг Стоунз”. І, відповідно, були би зірками, про яких повсякчас говорили би та транслювали їхні пісні.

П’ять десятиліть тому Левко Дутківський створив колектив, який до невпізнання змінив музичну історію України. Але на самих початках, це була не та “Смерічка”, яку глядачі звикли бачити й чути. Мало хто знає, що колектив створився як біг-біт-група, і в перші роки свого існування, ще навіть не маючи назви, копіював західні хіти. Найзірковішим часом “Смерічки” вважають 1971-1975 роки, коли солістами були Василь Зінкевич і Назарій Яремчук, а також Марія Ісак і Мирослава Єжеленко. Всі найголовніші нагороди та найбільше визнання ансамбль здобув саме в тому складі.

Нині багатьох людей, які працювали у “Смерічці” та з нею, вже немає серед нас: Назарій Яремчук, Володимир Івасюк, художник-модельєр сценічних костюмів Алла Дутківська… Василя Зінкевича рідко побачиш на публіці… Кардинально змінилася вітчизняна музика, і мало хто тепер згадує тих, що колись зробили неоціненний внесок в її становлення. Серед останніх, власне, і Левко Дутківський, засновник і керівник славетного буковинського гурту. До слова, його зіркові вихованці мають звання Героя України, а сам Дутківський – лише народний артист.

Левко Тарасович досі живе у місті, з яким пов’язаний зірковий час його ансамблю, – Чернівцях і досі працює у місцевій філармонії, де керує естрадною групою. Скромний і небагатослівний, народний артист України Левко Дутківський зізнається, що таки планує засісти за мемуари про історію “Смерічки”.

“І ми вже граємо, як “Бітлз”, – самі себе не чуємо”

– У вересні 1966 року я повернувся з армії і прийшов працювати у Вижницький будинок культури, – розповідає Левко Тарасович. – Створив тут естрадний оркестр із трьох гітар і саксофона. У жовтні ми вже грали на танцях. Я сам зробив саморобну гітару, дві ще доробили. Оскільки [електронних. – Z] клавішних ще не було, я сам грав на гітарі та фортепіано. Репертуар у нас був винятково зарубіжний – ми грали твори Луї Армстронга, “Бітлз”, “Роллінг Стоунз”, італійську музику. Навіть композиції Челентано, який тоді лише починав. Тобто, грали те, що було популярне у світі, співали англійською мовою. Правильніше буде сказати: копіювали. На трубі грав хлопчина, який співав, як Армстронг (так хриплувато), але він був дуже сором’язливий.

Тобто, якщо говорити про самі початки “Смерічки”, то я створював колектив винятково для виступів на танцях й абсолютно не думав про сцену. Вже зовсім скоро до вижницької молоді доєдналась і чернівецька. Об 11-й вечора до Вижниці прибував потяг із Чернівців, і молодь танцювала до 2-ї ночі. Далі хлопці та дівчата мали дві години до потяга, який на Чернівці повертався о 4-й ранку. О 7-й ранку всі вже були у Чернівцях.

Я молодь попередив: якщо будуть розбірки і бійки, то танці будуть лише до 11-ї. Тому вижницькі хлопці дуже уважно стежили за всім. Я вмикав кольорові прожектори, і танці були, наче концерт. Ми отримували десь 40% від усього збору на танці, і я рівно на всіх ділив.

Молодь від нашої музики просто шаленіла. Особливо, коли під час виконання нами якогось повільного танцю у стилі блюз саксофоніст ішов у зал і грав біля закоханої пари, яка танцювала.

Ми були дуже популярні, і слава про нас облетіла всю округу: Чернівці, Косів… На новий рік я готував бал-маскарад. Вирішив зробити для наших шанувальників подарунок і написав свою першу пісню “Сніжинки падають”, українською мовою.

– І саме тоді народилася назва колективу?

– Так. Слова до пісні написав Анатолій Фартушняк, студент Вижницького училища декоративно-прикладного мистецтва. Цей твір мав прозвучати одразу після бою курантів. Для бек-вокалу я взяв методисток Будинку культури: Марію Наголюк (вона нині працює у Чернівцях, у ляльковому театрі), Раю Хотимську (її, на жаль, вже немає), Стеллу Фрунзе (вона завуч у музичній школі №4 у Чернівцях). І рівно о 12-й на сцену вибігають дівчата, хлопці і я. Грають, але люди… не танцюють. “Оце провал, зіпсував новорічний настрій людям”, – подумав я. Закінчується пісня, тиша – і тут раптом зал як зареве! Аплодисменти, свист! Так я зрозумів, що треба робити щось своє.

Ми грали до 8-ї ранку. А після того Галина Лєвіна, директор Будинку культури, яка заснувала знаменитий танцювальний колектив “Смеречина” (а Валерій Васьков у той час ним керував), каже мені, що, мовляв, нам треба виступати на сцені, а не лише танці грати. Ось, додає вона, зараз буде фестиваль, присвячений 50-річчю Жовтневої революції, у Вижниці й у Чернівцях, і вам треба там виступити, та колективу потрібна назва. “Ялинка”, – подумав я, глянувши на ялинку на сцені і на ялинку у залі . “А літом?” – одразу думка, літом же слово ялинка не таке актуальне, як взимку. А у моїй новій пісні були слова: “І смерічки осяйні”. І я сказав: “Смерічка”. Бо так називається карпатська ялинка.

Наступного дня на танці приходить моя учасниця “Смерічки” з художнього училища з подружою і питає, чи тій дівчині теж можна пройти безкоштовно. Дівчину звали Алла, це була моя майбутня дружина, яка створила перші сценічні костюми для “Смерічки” та Софії Ротару. 7 січня ми обов’язково мали грати танці, щоби люди не акцентовувалися на релігійних традиціях. Так тоді було.

Що цікаво, у Вижниці був один великий прихильник нашого колективу на прізвище Христюк. Він народився 7 січня і запросив нас усіх на день народження. І вже там я з Аллою ближче познайомилися й почали дружити.

– Що Ви готували для виступу на фестивалі?

– Ми дуже добре виступили на фестивалі у Вижниці, районному, і готувалися до поїздки у Чернівці. Алла зробила для музикантів зелені кептарики, розкльошені штани (вона вчилася на відділі конструювання і моделювання одягу в художньому училищі). Спеціально для цієї програми я написав біг–бітову інструментальну композицію з елементами рок- і поп-музики й абстрактною назвою «Капелюх, постоли і ковбойські штани». У нашому репертуарі були ще «Сніжинки падають» та кілька пісень Василя Михайлюка в моєму аранжуванні.

Приїздимо в Чернівці, а там у Будинку офіцерів – хори, народні танцювальні та вокальні ансамблі. Ніде яблуку впасти. А біг-біт-групи не було. Керівник Будинку народної творчості Мирослав Помарянський, як досі пам’ятаю – підходить і запитує: “Як твій ансамбль називається? А керівник?”. “Лев Дутковський?” – відповідаю. “Лев не звучить, краще Левко”. І тут нас оголошують: “Великій Жовтневій соціалістичній революції свій виступ присвячує…”.

А я тоді читав журнал “Ровесник”, і там писали, що “Бітлз” – це бездарні “жучки”, від яких молодь в екстазі, а вони грають і самі себе не чують. Я собі думав: “Як це – “бездарні”? Я ж їх слухав по радіо!“. І тут ми виходимо на сцену, гітари завили, зал як закричить, свистить… І ми вже граємо, як “Бітлз”, – самі себе не чуємо.

Ми закінчили перший номер, і на сцені раптово погасло світло – нам вимкнули електроенергію. Дивлюся: пішла завіса… До нас зразу підходять представники комсомолу: “Та ви сякі-такі буржуазні бандити, ми вам ці брюки порвемо, вас всіх пострижемо”. І це мав бути кінець нашої кар’єри…

Але зранку думаю: як це не буде “Смерічки”? Але нам треба фірмові гітари. І я пишу листа міністру культури СРСР Катерині Фурцевій. І нам прийшли гітари з Москви. І це нас врятувало, Бог нас врятував. Могли нас розігнати, як “вижницьких хуліганів”, але тут – гітари з Москви, і місцеві партійні боси трохи розгубилися через це.

“Володя Івасюк сам мене знайшов”

– Ви створювали колектив під рок, а його називали “типовим вокально-інструментальним ансамблем”. Чому?

– Тоді був дуже популярний стиль “біг-біт”. Але одна справа танці, а на сцену нас би ніхто не пустив співати англійською. Також ми мусили і комсомольські пісні виконувати, мусили компроміс вибирати…

Те, що Катерина Фурцева прислала гітари, нас врятувало – нас уже не можна було так: раз – і заборонити. На нас дивилися крізь пальці. Коли приїхала румунська партійна делегація у Чернівці, обласні чиновники вирішили похвалитися нами, привезли делегацію у вижницький ресторан на обід і попросили нас пограти танці. Румуни були в шоці, танцювали і дуже нас хвалили: це Вижниця, це Європа, і тут такий майже “Бітлз”.

Я вчився у Мукачеві, то добре знав фольклор закарпатський, де на нього мала вплив угорська та чеська музика. Сам я з Франківщини, добре знав гуцульський фольклор, а на Буковині – вплив молдавської та румунської музики. Все це я поєднав із сучасними ритмами. І, думаю, що “Смерічку” не можна вважати суто академічним традиційним ВІА. Це в Радянському Союзі називали так – одна вокальна група і оркестр. Ми все рівно були оригінальні і виділися на фоні інших ВІА.

– Як би ви нині називалися?

– Фольк-рок-групою, напевно. Володя Івасюк писав, що наш стиль його захопив настільки, коли вперше побачив “Смерічку” на сцені, що поміняв своє творче кредо. У мене була така пісня “Бажання” (у стилі блюз), яку я присвятив дружині Аллі. Пісня стала популярною на Україні у виконанні “Смерічки” та соліста Володимира Матвієвського. У 1968 році, навесні, ми виступали на Чернівецькому телебаченні у телепередачі “Камертон доброго настрою” (з виходом на київське ТБ). Мені кажуть: там на прохідній тебе чекає хлопець. Це був Володя. Ми тоді ще були незнайомі. Він прийшов попросити у мене пісню “Бажання” для виконання з ансамблем “Карпати”, де він співав. А за деякий час він каже, що, мовляв, я написав пісню у такому ж стилі, як для вашого колективу – “Мила моя” (більше відому як “Я піду в далекі гори”). Ми взяли її у репертуар. Потім Володя написав для нас “Відлуння твоїх кроків”, “Червону руту”, “Водограй” і так далі…

– Якби не Фурцева, це був би кінець “Смерічці”?

– Міг бути і кінець. Хто в той час жив, той зрозуміє. Але це Бог так мені дав. Хтось на моїй сторінці у соціальній мережі так і написав, що це мене вибрав Бог, щоби я це зробив.

Я адресував листа просто: “Кремль, К.О.Фурцевій”. А через тиждень приходить телеграма, на якій значиться: “Министерство снабжения СССР”, і текст: “Уважаемый товариш Дутковский, Вам из зарубежной выставки идут гитары, но очень просим впредь: в Министерство культуры пишите вот по этому адресу…”. І тут на місці всі зашарілися: а, може, за ними дійсно Москва стоїть?..

– Можете пригадати перший великий успіх ансамблю?

– Золота медаль на республіканському конкурсі в 1970 році. Хоча до того ми часто виступали на телебаченні. Наші пісні “Горянка”, “У Карпатах ходить осінь”, “Якщо мине любов” звучали на радіо. Ми стали переможцями республіканського пісенного фестивалю в Одесі. Тобто, ми стали відомими ще до “Червоної рути”. Тому, коли в 1972 році Алєксандр Масляков знімав у Чернівцях передачу “Алло, ми шукаємо таланти! “, режисери програми самі приїхали за нами до Вижниці. Після виступу “Смерічки” Масляков узяв інтерв’ю в Івасюка, а потім, уже поза конкурсом, “Смерічка” заспівала кілька моїх пісень і Володину “Червону руту”. Передача йшла в прямому ефірі, і «Смерічка» настільки зачарувала керівництво “Центрального телебачення”, що воно навіть дозволило на 15 хвилин затримати програму “Время”. Це був прецедент!

«Песни “Смерички” словно ёлочные игрушки из мыльных булек”

– Ви пропрацювали у “Смерічці” до 1982 року. Чому покинули цей колектив?

– У 1975 році Естонське телебачення зняло про нас програму «Співає «Смерічка» під керуванням Левка Дутковського». Знімали на Буковині та Івано–Франківщині. Естонці спеціально зняли пофарбовані у жовто-сині кольори хати у селах на Франківщині. У кінці вони запустили мою пісню “Горянка”, й опісля йшов такий текст: ”В этом краю живет народ, отцы и деды которого боролись за свободу, и никакой завоеватель не поставил их на колени, они сохранили свой язык”. ”Центральне телебачення” без змін транслювало цей фільм. Але коли це побачили в Киеві… За словами естонців, ЦК Компартії Естонії сказали режисерській групі фільм переробити. А ті ж продали цей фільм у 16 країн світу! Естонці нам самі говорили, що ви, українці, такі ж нещасні, як і ми, тому спеціально так знімали… В результаті на “Центральному телебаченні” цей фільм вийшов уже з такою кінцівкою: “В этом краю живет народ, деды и отцы которого боролись за коммуну”. Фільм був заборонений, аж у часи незалежності ми ледь знайшли цю стрічку.

У фільмі через призму пісні було показано мистецтво народних умільців Буковини та Гуцульщини. Після зйомок цього фільму почались чергові цькування. Нас постійно критикували на партзборах, хоча ми не були членами партії, створювали для нас певні творчі «умови»… Довелося покинути філармонію і «Смерічку». Першим пішов Василь Зінкевич і почав працювати в ансамблі «Світязь» у Луцьку. Назарій пішов працювати в Чернівецький університет, а я став звукорежисером на Чернівецькому телебаченні.

Але тут у обкомі партії побачили, що трохи переборщили, і вирішили Назарія повернути. А перед цим мені в Чернівецькому університеті запропонували створити ансамбль. Я був погодився, але поставив умову: щоби Назарію дали гуртожиток, бо він тоді якраз одружився, із гуртожитку філармонії його вигнали. Але гуртожитку в університеті він не дочекався, сказали, що кімнату, яку мали дати Назарію, дали поварам. І тоді я сказав: “Хай для вас і співають поварі”. Телефоную у обком партіїі кажу: “Ви хотіли, щоби Назарій поверувся? Він повернеться з умовою, що ви дасте йому квартиру”. Обіцяли за півроку, правда через три місяці дали. А потім Назарій мене агітував вернутися. Й одного разу я пішов подивитися концерт “Смерічки”, побачив, що програма не така, Назарій як соліст уже заслужений артист і не завершує програму. І я поверувся, набрав у колектив львів’ян (серед них був Віктор Морозов), це був 1979 рік. Так тривало до 1982 року. Поки не зрозуміли, що помилилися з “неуправляємим” керівником – задуже вже український став колектив. Мене посварили з Назарієм. Але пройшли роки, ми помирилися. Сіли і розібралися, хто і що на нас казав…

– При Яремчуку та Зінкевичу був найзірковіший період “Смерічки”?

– Так. Зірковий час колективу – з 1971 року по 1975 роки. Всі лаври у Москві ми заробили з цим складом. Наступні склади таку лепту не внесли. На імені “Смерічки” можна було ще 10 років їхати.

– Які стосунки були у Вас із Василем Зінкевичем? Кажуть, він нелегка людина, закрита…

– Я не можу його судити. До “Смерічки” він ніколи не співав. У той час навчався у Вижницькому училищі декоративно-прикладного мистецтва на відділі карбування металу. Але Зінкевич був дуже працьовитий. Те, що Зінкевич зробив, – це приклад для всіх, хто зараз співає. Я йому ставив голос, ми займалися до 3-ї і 4-ї ночі, а з 10-ї ранку – знову. А Назарій Яремчук в ті роки навчався у Вижниці на курсах водіїв і збирався йти до армії. А одного разу він сидів на репетиції «Смерічки» в залі, і Зінкевич попросив мене його послухати.

Нас трьох розбили, чесно кажучи, бо комусь це дуже заважало. Занадто український колектив… У 1974 році, коли Брєжнєв дав квіти “Смерічці” і потиснув руку Дутковському, нас, можна сказати, боялися, нам заздрили. Ми співали все українською, пару пісень російською й англійською. Але був ідеологічний відділ при обкомі партії, вони все знали, як робити. Припустимо, після концерту Назарію дали 10 букетів квітів, Зінкевичу – 5, другий раз – навпаки. Такі дрібниці ті ідеологи підмічали і ними травили. Ніхто не сподівався, що “Смерічка” так вирветься “на Союз”.

Але в обкомі були й люди, які нас захищали і любили. Особливо вдячний Олексію Юхимовичу Гаврилюку, Володимиру Львовичу Лопатюку – завдяки таким “Смерічка” й була. Коли був з’їзд композиторів Буковини, в ньому я брав участь як самодіяльний композитор разом із “Смерічкою”. Володимир Івасюк попросив нас виконати і його “Червону руту” (до речі, це було взагалі перше живе виконання ” Червоної рути”). То нас так розкритикували! Хоча нас зі сцени довго не відпускали. Коли вже було обговорення цього композиторського концерту, то там зауважили, що “эти песни, что “Смеричка” спела, это ёлочные игрушки из мыльных булек. А костюмы красные, дурак любит красный цвет”. Я не утримався і запитав: “А какой цвет флага СССР ?”.

“Ми з Івасюком ставку робили на “Водограй”, а не на “Червону руту”

– А як взагалі публіка сприйняла перші виконання “Червоної рути”?

– “Руту” я рік розкручував. Ви що, думаєте, ми її заспівали, і всі впали? Та нічого подібного. “Смерічка” була дуже популярною і мала великий вплив на Володю Івасюка. Про це він сам каже. Івасюк – це єдина людина, з якою у мене ніколи не було конфлікту. Він мене дуже поважав. І коли ми їхали у Москву на ”Песню-71”, “Смерічка” вже була розкручена. Мені зателефонували з Москви і повідомили, що вони вирішили, що ансамблів не буде, і всі солісти будуть співати під оркестр Силантьєва. А Назарій та Василь на такій великій сцені ще не виступали. Думаю, розгубляться. І кажу: “Володю, ти ставай з ними як автор“. До слова, якщо уважно послухати цей відомий запис “Червоної рути” на “Пісні-71”, Зінкевич навіть не вступив точно. Я день і ніч репетирував, і саме пісні Івасюка. Володя вважав, що я теж маю писати.

– “Смерічка” чи Софія Ротару зіграли більшу роль у популяризації пісень Івасюка?

– Коли “Смерічка” співала “Червону руту”, “Водограй”, “Залишені квіти”, “Мила моя” у телефільмі” Червона рута”, то Ротару не співала ще жодної пісні Івасюка. Лише мою “У Карпатах ходить осеінь”, італійську (з українським текстом) “Сизокрилий птах” та пісню Мирослава Скорика “Намалюй мені ніч”. Тому старт пісням Івасюка дала “Смерічка”, звісно.

– Дуже велика й насичена історія “Смерічки”. Думали написати спогади?

– Деколи помічаю, що коли розповідаю про ансамбль, то люди з великим задоволенням слухають. Є такі плани – написати мемуари, але перед цим я ще мушу щось зробити. Раз Бог дає ще трішки пожити і написати музику, значить треба писати. Володя все казав: “Ти повинен писати музику”, але моя мета була займатись колективом, і на композиторство я звертав малу увагу. Але я таки прислухався до Володі Івасюка, і за ці роки у мене назбиралися деякі композиції. Але не знаю, чи ця музика комусь буде цікавою.

Взагалі, важко визначити, що людям сподобається. Бо коли Володя написав “Червону руту” і “Водограй”, награв мені, то ми обоє думали, що “Водограй” стане хітом, а “Червона рута” – так собі. А вийшло навпаки…

– Ви давно відійшли від публічного життя, але керуєте естрадним ансамблем у філармонії…

– Можна сказати, це ансамбль, який займається просвітництвом. Ми виконуємо твори з репертуару славетних співаків і композиторів Буковини. Ось іде 85-річчя Михайла Ткача, 70-ліття Софії Ротару… Хотілося би, щоби ці діти, які крім, “Червоної рути” (їх не вчать нашої музичної історії вчителі співів, і це не вина дітей), знали більше. Пам’ятаю, був концерт до 60-річчя Назарія Яремчука. Повний зал дітей. Ведуча запитує, хто такий Яремчук. Три руки у залі. “Він був поетом”, – звучить відповідь…
І моя мета – виховувати дітей.

– Вас називають легендою, а як Ви себе відчуваєте?

– Мені інколи здається, що я працюю у “Смерічці”, і у тому часі живу. Жаль, багато людей уже немає. Саме тому не ходжу на різні творчі зустрічі, де потрібно щось чи когось згадувати – не хочу переживати той час, ці емоції. А вже мемуари будуть навіть з гумором.

Сьогодні особливо хочу подякувати дуже дякую багатьом людям які мені помагали: Галині Левіній, своїй дружині Аллі, Петру Івановичу Яценюку, який, будучи головою профкому Чернівецького університету, дуже допомагав “Смерічці”, заступнику директора Чернівецької філармонії Пінхасу Фаліку і його дружині Сіді Таль, музиканту Яну Табачнику, з яким ми знайомі ще з юності, Юрію Віннику (звукорежисеру фірми “Мелодія”), журналісту Михайлу Маслію. Це великі творчі та порядні особистості, які мене багато в житті навчили.

Все швидко минає. В Бога є дві драбинки: одна – вгору, друга – вниз. Який би ти не був великий чи начальник, чи славний митець, і на якій ти би був висоті, треба перш за все бути людиною. Бо колись треба буде спуститись з драбини і піти, наприклад, на пенсію. І тоді, коли від тебе уже нічого майже не залежить, треба, щоби з тобою хоча би вітались, а не відвертали голови, ніби тебе не знають…

Розмовляла Наталія ФЕЩУК