Ліна Прохорова: “Я є місток між поколіннями”

Як не хочеться використовувати слово “колись”. Особливо в ув’язці з людиною, сповненої таланту і сил. Це слово лунає тоді, коли ми, не відчуваючи провину за погану пам’ять, іноді намагаємось згадати ім’я людини, яка зовсім не заслуговує дивної забудькуватості сучасників.

Так, колись слава співачки Ліни Прохорової гриміла просторами Радянського Союзу, її пісенні виступи часто транслювало радіо і телебачення. Пісні “Три поради” ї “Клич в мене” в її виконанні в 70-роках увійшли у велику платівку-гігант “Українська естрада” (в тій компанії, до речі, були Костянтин Огнєвий, Микола Кондратюк, Дмитро Гнатюк, ансамбль “Смерічка”…), яка розійшлась не тільки Союзом, а й Америкою і Канадою. Ліна Прохорова концертувала у Палацах Спорту, їй акомпанували найкращі оркестри. В неї досі є чимала армія прихильників, яка її пам’ятає, любить і з подивом запитує себе: “А чому голос Ліни Прохорової майже ніде не лунає? Куди вона зникла?” А Ліна Прохорова нікуди не зникала і її голос при ній – свіжий, потужний і вельми забарвлений життєвим драматизмом і мудрістю.

Заслужена артистка України, кавалер ордену княгині Ольги Ліна Прохорова нині професор кафедри естрадного співу Київського національного університету культури і мистецтв. (Цікаво, що вона є майстром спорту з художньої гімнастики, а творчий шлях розпочинала актрисою в Театрі російської драми імені Лесі Українки).

У репертуарі Ліни Прохорової і старі, і нові твори. Але пісні, виконані колись – не просто настрій. Вони – дещо більше, окремий вимір, і тут справа не тільки в часі як складовій ностальгії. Сучасні пісні звучать інакше, і далеко не завжди в них стільки глибини-простоти, відкритості почуттів. Мова не тільки й не стільки навіть про слова, скільки про саме звучання. Погодьтесь, є в звучанні потужного оркестру щось таке, чого не замінять ніякі сучасні “навороти”. Адже не випадково популярною тенденцію сьогодні є оркестровка естрадних творів. А в ретро-альбомах Ліни Прохорової – все в чистому вигляді, без домішок. І, напевно, саме тому – так душевно, тепло. І якщо ти здатен відчути справжність доброти-тепла такої музики, то в цьому – ще один крок до твоєї особистої відкритості. Від цього стає просторніше.

– Ліно Володимирівно, цікаво дізнатись, як Ви стартували. Адже перед Вами відкривались дві дороги: спортивна і співоча.

– А пішла я спочатку театральною стежкою, моя кар’єра розпочалась в Театрі російської драми імені Лесі Українки, – майже випадково. Майбутній артист розмовного жанру Володя Халемський, що вчився зі мною в естрадно-цирковій студії, дуже хотів поступити в театр. А уроки акторської майстерності (їх тоді вів нинішній художній керівник Театру імені Лесі Українки Михайло Резникович) у нас були спільні, з Володею ми були зайняті у двох сценах в “Божественній комедії” Штока, де я грала дві ролі – злої жінки та Єви, а Халемський – роль Адама. Я була тоді в купальнику, в лосинах, гнучка, мала чудову фігуру, тільки-но стала чемпіонкою з художньої гімнастики, отримала звання майстра спорту СРСР. В підсумку мене одразу запросили у виставу “Сто чотири сторінки про любов” Радзінського, де головну роль грала Ада Миколаївна Роговцева. Сцени з нею я на все життя запам’ятала, це справді геніальна актриса. Після репетицій я летіла у клуб пожежників на Володимирській вулиці (поруч з тодішнім КДБ), аби поспівати з оркестром Юрія Братолюбова.

За рік мене ввели в чотири вистави різних режисерів. І всі схвально відгукувались, а я казала: “Хочу співати”. Та ось зустрічаю Ігоря Поклада, він каже: “Я маю керувати новоствореним ансамблем “Мрія”, приходь солісткою, адже ти вчилася на співачку”. Я, звісно, погодилась, моментально написала заяву про звільнення, а мене не відпускають. Та і як відпустити, якщо я, наприклад, у виставі про цирк “Сьогодні і щоденно” грала гутаперчеву дівчинку: лазила по канатах, кружляла вгорі, на постаменті гнулась, колеса і шпагати робила… Але я сказала: “Хоч за статтею мене звільняйте, все одно піду, бо я співати хочу”.

Мрія про “Мрію” перетворилась в чотири роки дивовижних гастролей. В 19 років переді мною відкрився світ: ми співали в Узбекистані, Таджикистані, Казахстані, Вірменії, Туркменії, Башкирії, Прибалтиці, в Москві, в Ленінграді, перші закордонні гастролі – в Угорщині.

Ігор Поклад став моїм чоловіком, але він не любить згадувати про цей період, хоча я йому нічого поганого не зробила, а от він мене хвору випустив на сцену і я на певний час голос втратила. Згодом я потрапила в Омськ у Сибіру, перед тим написавши листа директору філармонії Юрію Юровському, якого називали радянським Сол Юреком, маючи на увазі знаменитого на весь світ адміністратора-продюсера із США. Згодом більшість омічів-естрадників під опікою Юровського перейшли до “Росконцерту”. Так я у Москві опинилась.

Згадую ще цікавий епізод, пов’язаний з диригентом Анатолієм Кроллом і його оркестром, який тоді базувався в Тулі. Музиканти-джазмени наді мною почали насміхатися, мовляв, я співаю зовсім не так, як Елла Фіцжеральд. Я сіла на поїзд і уїхала. Кролл мені потім сказав: “Ну ти й гонорова, зі мною, взагалі, ніхто так не поводився. Образилась, уїхала геть, навіть до побачення не сказала. Ми ж тебе прийняли! Подумаєш, музиканти завжди насмішники”. Але все одно потім я з біг-бендом Кролла співала, і його музиканти мені аплодували.

Згодом був оркестр радіо і телебачення СРСР під орудою Вадима Людвиковського. Уявіть, за спиною – оркестрова махина: багато красивих чоловіків, у всіх ідеальний слух, всі тактовні, виховані. Серед них, наприклад, був дивовижний трубач Герман Лук’янов, віртуоз-піаніст Борис Фрумкін (він згодом з частиною музикантів відокремився в ансамбль “Мелодія”. Зі мною на одній сцені виступали в програмі “Зірки завтрашнього дня” Євген Мартинов, Валя Толкунова, Лев Лещенко, Полад Бюль-бюль-огли, пародисти Володя Чистяков, Гена Хазанов… Я працювала з багатьма майстрами розмовного жанру і конферансу, наприклад з Борисом Бруновим і Ліоном Ізмайловим, Юрій Григор’єв.

Від “Росконцерту” співала навіть з циганським ансамблем, а на БАМі була з бригадою співака Араїка Бабаджаняна.

– Пані Ліно, життя Вашого покоління розділено двома епохами: радянською і пострадянською. Як Ви подолали “мінну смугу” перебудови і того, що потім сталося?

– Перебудову я зустріла набагато раніше – у 1986 році, тобто тоді, коли ніхто і не думав, що буде інше життя.

На той момент я 22 роки пропрацювала на сцені, останні п’ять – у Київському мюзик-холі. Там почалися неймовірні інтриги, виникли такі обставини, коли ти кидаєш заяву про звільнення на стіл, зовсім не думаючи про майбутнє.

А мені вже було 42 роки. Встало питання подальшого працевлаштування. Куди? Пішла в “Укрконцерт”, де був художнім керівником Ігор Бєляєв і секретарем партбюро Микола Мозговий.

Але два роки я не могла прослухатися в “Укрконцерті”.

В той час відчинилися двері на Італію, молоді артистки отримали доступ до специфічної форми роботи, яка називається “підсадка до столу”. Тобто згідно підписаної угоди наша дівчина під час концертної програми була зобов’язана підсаджуватись за стіл до того, кому вона сподобається, розмовляти, посміхатись клієнтові. Це не обов’язково проституція, але часто все закінчувалось саме цим. Я пам’ятаю випадок, коли одна гарна дівчина, що крутила кільця, тарілочки, тобто еквілібром займалась, там заміж вийшла, так що і таке бувало. Я, зрозуміло, в цю категорію дівчаток аж ніяк не вписувалась.

Після двох років поневірянь я звернулась до тодішнього керівника відділом культури ЦК КПУ Володимира Бабієнка. Я була озброєна письмовою заявою, яку підписали Діана Петриненко, Ніна Матвієнко з проханням, щоб мені дозволили прослухатися в “Укрконцерті”. І, нарешті, це сталося. Музиканти мені безкоштовно грали, зал був заповнений артистами, всі дивувались: “Що тут відбувається? Чому Ліну Прохорову, яку знає весь Радянський Союз, яка є лауреатом всесоюзного конкурсу, співала в оркестрах Лундстрема, Кролла, Людвиковського, треба прослуховувати? Хіба її життя і творчий шлях не дають права бути прийнятою в “Укрконцерт”?”

Але ще на святкуванні 60-річчя газети “Вечірній Київ” в музеї Леніна (нині Український дім), де я співала і отримала пам’ятний значок і подяку, один журналіст мені розповів, як художній керівник “Укрконцерту” Ігор Бєляєв сказав, що Прохорова вже стара, нікому не потрібна, а Микола Мозговий, з яким я завжди була в приязних стосунках, чомусь витяг партквиток і, показуючи його, доповнив: “Я теж кілька місяців не мав роботу. Хтось мене тоді жалів? Чому ми повинні її жаліти?” На що Роберт Віккерс (гуморист, автор програм для Тимошенка і Березіна (Тарапуньки і Штепселя), відреагував: “Ну хоча б дамо їй можливість на разових умовах допрацювати три роки до пенсійного стажу”.

Але худрада в цілому проголосувала проти. Тарас Петриненко тоді був просто вражений: “Чому вас потрібно прослуховувати після стількох років роботи на сцені?”. Коли я йшла з “Укрконцерту” геть, то випадково почула як два дівчиська, що також прослуховувались на худраді, розмовляли між собою: “Прохоровій треба платити вісімнадцять карбованців за концерт (я була артисткою вищої категорії), а нам – по шість. То нехай нас візьмуть трьох замість однієї старої”.

Мене охопив розпач: “Що ж далі робити, де працювати?”. Було так образливо, хоч кидайся під машину. Та, слава Господи, перед очима виникла донька, думаю: “Якось випливу…”. Все, що було в хаті, я почала продавати через комісійні магазини. Місяцями проводила в очікуванні концертів по лінії філармонії (куди мене все ж таки взяли на разових умовах), бо іти десь працювати сторожем я не могла. Квартира стала порожньою, але спати було на чому. Та треба було вирішувати долю доньки-школярки, я ламала голову: “Боже, куди бідне дитя поступатиме?” Я звернулась до чудового музиканта-джазмена, гітариста Володимира Молоткова, він почав давати уроки гітари моїй донці. Але в ті часи музиканти дуже багато пили, алкоголь убив багатьох. Молотков помер один в своїй квартирі.

Якось мені зателефонував композитор Юрій Саульський, каже: “Мене запросив Іван Карабіц до джаз-клубу, приходь, Ліночка, поспілкуємося”. Я прийшла. Там ще були джазовий піаніст і композитор Євген Дергунов, завідуючий оркестром-бігбендом в музучилищі імені Гліера Анатолій Шарфман. Саме Шарфман мені сказав: “У нас одна студентка співає джаз, а викладачів з естрадного напрямку немає. З народниками на вокальній кафедрі вона не розуміється, не сприймає. А дівчину треба навчати, бо вона того варта”. І ось таким чином я потрапила до музучилища: Оксана Кулакова стала моєю першою студенткою, а я започаткувала там естрадний спів. Потім до мене прийшла Іра Білик, згодом Андрій Остапенко-Кравчук, якого слухачі згодом узнали як EL Кравчука. Нещодавно Андрія знімав якийсь телеканал, він перед тим сказав мені: “Запросили на спогади… Ліно Володимирівно, уявляєте, як час біжить, мені скоро тридцять років виповниться!” Так, час дуже швидко плине. Я була зеленим викладачем, а нині навіть видала свій посібник-хрестоматію “Українська естрадна вокальна школа”.

Ніщо в житті не проходить безслідно, ні на чому не треба зациклюватись.

Нещодавно перед моїм творчим вечором в університеті культури і мистецтв я зустріла співачку Юлію Пашковську, дружину Юрія Тимошенка. Ну що вам сказати? Краси тієї немає, колись вона була дуже впевнена, а нині – розгублена. Я не спитала, що вона робила у нас в ректораті, залишила їй свій телефон, Пашковська пообіцяла відгукнутися, але не дзвонить. Може, ще зателефонує.

В цій плеяді – Валентина Купріна, Надія Пащенко, Лідія Відаш, Алла Нікіфорова, Тетяна Русова, Людмила Артеменко, Юрій Рожков… Але нікого не чути, я одна, напевно, знайшла в собі сили перекваліфікуватись.

До речі, викладання – це постійний тренаж голосу, тобто я весь час співаю, тому що студентам треба показати, як має бути. Педагогіка постійно розвиває мене як особистість: я багато часу проводжу в бібліотеках. До речі, на Заході люди, які йдуть на пенсію, часто поступають в учбові заклади – щоби цікаво було жити. Тобто вони вчаться, аби розважити себе, не закиснути, це як хобі… У нас такої тенденції нема, ми виживаємо. Якось в переході метро я побачила відому колись співачку оперети Лідію Запорожцеву, почесну громадянку міста Києва. Вона продавала шаль, яку сама зв’язала. В мене серце йокнуло, я пам’ятаю, як вона блискуче співала, якою красунею була, і ось – торгує. Я з повагою привіталась, кажу: “Я вас пам’ятаю. Як ви живете?” Вона розповіла, наприкінці сказала: “Мене влаштовує таке життя, я вже до нього призвичаїлася”.

– Ви знаєте, це просто вбиває, що люди, які є окрасою мистецтва України, уходять у небуття.

– Так, і народні, і заслужені, і таланти без звань і регалій… Якось зустріла співачку Надію Пащенко (з нею колись я вчилась в естрадно-цирковій студії), вона – пенсіонерка, останні роки працювала в Управлінні культури секретаркою… Нині її ніхто не згадує, не допомагає. Вона мені сказала: “Єдине моє щастя, що в мене гарний чоловік”. Це, дійсно, велике щастя мати вірного друга поруч, особливо коли за другу половину життя переступаєш (раніше казали: “Ідеш з базару”). На жаль, мій чоловік композитор Борис Монастирський зарано пішов за вічну межу. Але в мене є наша спільна донька, онучки, я цим щаслива. Я роботою щаслива, люблю дуже молодь.

Я борюсь за право співати. І на цьому шляху трапляються доленосні зустрічі, такі, як наприклад, з телевізійниками Наталією Околот і Людмилою Комишанченко. За їх порадою дирекція музучилища імені Гліера написала листа до телекомпанії “УТ-1”. І, уявляєте, про мене зняли півгодинний фільм, який ніби став окличним знаком на моєму 50-річчі. У фільм окрім фрагментів з архіву “Укртелефільму” – студійних записів моїх виступів, увійшли розповіді колег, а також спогади відомого телекоментатора, майстра спорту і судді змагань Фаріда Досаєва, який добре пам’ятає моє спортивне сходження. Ірочка Білик подарувала пісню “Все тут нагадує тебе” на вірші Олексія Ілюхіна, яку я заспівала в цьому фільмі.

І з цієї пісні, з цього фільму почалось моє друге дихання.

Згодом Наталя Багмут написала для мене знакові пісні, серед них “Я в серці маю те, що не вмирає”. Отже, пісенна моя дорога продовжується, я не вичерпала свій вогонь, я весь час кажу, що не доспівала.

– А якою є Ваша дискографія?

– Раніше всі записи на студії робились на бобінах, у мене була звичка залишати копії, і слава Господи, бо потім все кудись поділося, а після пожежі на Хрещатику, 26, так взагалі мало що залишилось у музфонді.

У 1988 році фірма “Гарба” випустила першу мою касету “Світ без тебе”, дуже допоміг Кость Гнатенко, який до того ж був ведучим на моєму 50-річчі в Будинку офіцерів і копійки за це не взяв. Серце плаче від щастя: одна-дві людини зробили мені погано, а потім в моєму житті з’являлись люди, які мені щиро допомагали.

Через два роки після ювілейного концерту мені присвоїли звання заслуженої артистки України, саме тоді, коли я вже нічого не чекала від держави. А в 2006 році мене нагородили на День працівника культури (29 березня) орденом княгині Ольги. Напевно, Бог залишив мені ці знаки-подарунки на пізніше.

Після першої касети вийшла друга: “Пам’ятаю і люблю”. Пісні Бориса Монастирського співає Ліна Прохорова”, яку я присвятила пам’яті мого чоловіка і друга. Третя касета “Птахи небо розуміють” також була складена із старих записів. Нарешті, вийшла касета “Пелюстки кохання”, в яку увійшли нові пісні, які мені дарували композитори і поети.

– На Заході співаки завдяки дискам зміцнюють не тільки славу, а й заробляють великі гроші. Ви, напевно, теж тепер мільйонер, бо заробили купу грошей на випуску музичних альбомів?

– Так, я великий мільйонер, хоча досі навіть не знаю, де знаходиться національна аудіокомпанія “НАК”. Друзі мені пояснили, що за манюнькі гроші забирають всі авторські права, а касети і диски випускають в тій кількості, про яку я ніколи не дізнаюсь. На Заході справді випуск дисків є для артистів основною статтею доходів, а в Україні маємо ще один абсурд: у підготовку диска співак вкладає шалену купу грошей, а зиск – химерна популярність. Коли я реєструвала авторство свого посібника ”Українська естрадна вокальна школа”, я спитала, а чи фіксується в Україні авторство виконавця. Мені відповіли: “Є захист прав композитора і поета, а виконавця – немає”. То навіщо я буду змагатися з дівчатками, у яких є багаті батьки або коханці-спонсори. Я ніколи не проконтролюю десять відсотків від прибутків рекордингових компаній. Тому вирішила випускати касети “малою кров’ю” і дарувати їх своїм друзям.

Найближчим часом планую записати міські романси, це буде ще один новий альбом. А живі мої концерти називатимуться “Пісенна моя дорога” за назвою пісні Наталії Багмут”.

– А яким є ваше ставлення щодо звань?

– Я проти того, щоб їх відміняли. Коли досягнемо економічного рівня Франції чи Німеччини, то це питання можна дебатувати. В той же час мене, звісно, вельми дивує, коли дівчина у 18-20 років отримує звання заслуженої артистки України. Навіть Ані Лорак, нехай вона триста разів прекрасна, ще не заслужила цього. Або Наташа Могилевська – народна артистка! Річ в тім, що звання дають не тільки за талант, голос і красу, а за служіння мистецтву і народу. Розумієте, за служіння, а ця категорія ще й часова. За радянських часів мало пройти хоча б десять років від звання до звання. А коли ж Наталя Могилевська встигла попрацювати задля українського мистецтва і народу, так швидко отримуючи звання? Або Руслана чи Сашко Пономарьов? Вони просто популярні артисти, а популярність і вклад в культуру – це доволі різні речі.

Другий момент. Раніше, щоб отримати звання заслуженого, треба було обов’язково мати вищу освіту. Якщо це не критерій, то давайте це відмінимо для всіх артистів, заодно і для вчителів, лікарів, інженерів…

Третій момент. Співакові обов’язково треба було брати участь у міжнародних конкурсах. Я, наприклад, була у Німеччині на шлягер-фестивалі “Росток-73”. Були ще фестивалі в Дрездені, Сопоті, був болгарський “Орфей”. Нині на території України придумують купу фестивалів самодіяльного штибу і називають їх міжнародними. Сміхота. Критеріїв нема, а є “міжсобойчики”. В кого гроші, той на екрані. Хто на екрані, той заслужений і народний.

– Ви маєте учнів, які тепер є помітними в світі шоу-бізнесу. Серед них Ірина Білик, Андрій Кравчук, Андрій Касьяненко, Світлана Дубініна (“Іграшки”) Наташа Валєвська…

– Два роки я ще навчала Женю Власову, але вона має дуже поганий характер, я від неї відмовилась.

В мене зараз навчається чудова дівчина Юля Олійник, неодноразова переможниця “Пісенного вернісажу”. Юля добре співає пісню з мого репертуару “Коханий” композитора Ігоря Поклада. До речі, її перший виконавцем був Костянтин Огнєвий, потім я. Але чимало колег стверджували, що з численних виконань пісні “Коханий”, моє вирізнялось як краще.

В мене було чимало хітів, бо я насичувала пісню драматургією (он де театр спрацював), грала образ пісні, вона ставала міні-виставою, і цим я була цінна на естраді. І цьому я намагаюсь навчати своїх студентів.

– Яким є Ваше ставлення до нинішніх молодих діячів культури?

– Те, що я бачу по телебаченню, мені не цікаво. І кліпи нібито з якоюсь видумкою, але в цілому дуже поверхневі, навіть із суттю пісні не поєднуються. Із цих блискіток стирчать гроші, гроші, гроші, художньої цінності я в них не бачу. Особливо тексти убогі, нема про що співати, тому й на обличчя начеплені посмішки-маски. Навіть у Софії Ротару весь час посмішка, про щоб вона не співала. Цього я не можу закинути Пугачовій, вона вдумлива співачка, музична і режисерська освіта в неї поєдналися.

На жаль, мушу констатувати, що російська естрада краща за нашу. В Україні культура і мораль деградують, держава ними зовсім не займається.

Але я сказала собі: “Я буду поєднувати покоління і дружити з молодими, я їх любитиму, я ніколи не буду їх протиставляти собі і нашому поколінню”. Це тепер кредо мого життя.

Володимир КОСКІН