Євдокимов Ярослав

Сайт

Дискографія

Сім кольорів веселки, що спалахнула у променях сонця… Сім нот музичної гами, гармонія звуків – і неповторність талановитих музичних творів виконавця. Незважаючи на те, що талант годі виміряти, саме він залишається для багатьох мірилом часу, епохи.

У кожної людини своя мелодія життя, життя єдине і його не можна повторити. Мати Ярослава Євдокимова у дев’ятнадцятирічному віці, за нібито зв’язок із ОУН-УПА, будучи вагітною, потрапила до Рівненської в’язниці. Там і народився 22 листопада 1946 року відомий в усьому світі співак Ярослав Євдокимов. Як багато в ті часи народжувалося дітей у в’язниці і скільки помирало. Врятувати сина від голоду у ті страшні роки їй допомогла співкамерниця Зіна, яка годувала свою дитину і Ярослава. Перед тим як Анастасію Очеретович відправили відбувати покарання, вона віддала чотиримісячного сина Ярослава своїм батькам. Завдяки йому пані Анастасії зменшили строк з 10 років на 5 років заслання і 3 роки поселення. Таким чином, Анастасія Харитонівна опинилася на одному з рудників Норильська – заполярного міста. Свого сина побачила аж у 1955 році, коли змогла приїхати до рідного села. (Про трагічну долю їхньої сім’ї розповідається в документальному фільмі І.Шадхана “Снег – судьба моя”).

Зростав Ярослав на Поліссі, Рівненська область, у мальовничому селі Користь. До речі, назва села аж ніяк не вплинула на формування характеру цієї людини. Його виховували бабуся Ярина, рідна тітка Ганна (сестра матері), дідусь Харитон, який був першокласним ковалем, а ще співав у церковному хорі. Уже з раннього дитинства він навчав онука ковальської справи, але не просто так – із піснею, із народною піснею. Саме вона й означила долю хлопця. Так і виростав Ярослав, вбираючи всю красу української природи і захоплюючись багатющою пісенною культурою рідного народу. Це згодом дало свої плоди, адже активними засобами осмислення сутності національної культури є народні звичаї, обряди, традиції, народне мистецтво, а духовний універсум, як відомо, починається із материнської колискової. Це уже згодом, у наш час, Ярослав Євдокимов викупив у рідному селі стареньку хатину, перетворивши її на музей старожитностей, щоб зберегти для нащадків все те, що застав іще дитиною. «Я звіз туди сорочки і рушники вишивані, давні ікони! Гарно вийшло!» – зазначає співак.

Прийшов час служби в радянській армії. Разом із земляками юнак потрапив на Північний флот, в м. Североморськ, селище Видяєво. От лише на корабель чи на підводний човен його не взяли, бо був такий негласний наказ: «Дітей репресованих батьків до секретних військових об’єктів не допускати». Три роки рядовий Євдокимов прослужив у будівельному загоні. Був ротним заспівувачем.

Після демобілізації повернувся до рідного села. Але молодому здоровому хлопчині уже було тісно в рідних краях. Він їде до Дніпропетровська, де працює на шинному заводі. У цьому місті випадково починає співати у ресторані. Там же, у Дніпропетровську, одружився на білоруській дівчині, переїхав на її батьківщину в Білорусь, хоч душа не лежала до зміни місця.

Не сподобалось там Ярославові спочатку, але з часом полюбив він край поліських лісів. У Білорусі творча кар’єра співака знайшла достойне продовження. В українського самородка не було музичної освіти, а тому його не квапились зараховувати до штату філармонії. І ось він – його величність Випадок: формувалась концертна програма «Пам’ять», і Євдокимов опинився у потрібний момент і в потрібному місці. Усе було тоді новим для молодого артиста – у залі його слухали сотні людей. До цього часу пам’ятає про свій страх перед виходом на сцену. Але глядач відразу привітно прийняв дебютанта, бо співав Ярослав із душею, що особливо захопило публіку. Багато листів із подякою на ім’я Євдокимова потім надійшло до філармонії. За Ярослава вступився колектив концертної бригади, і його, як виняток, залишили у філармонії. Розпочалось активне гастрольне життя, що продовжувалось по декілька місяців. Успіх співака у глядачів зростав від концерту до концерту. Та він розумів, що природні здібності – добре, а вокалісту необхідна професійна школа. Ярослав знайшов педагога з вокалу Володимира Бучеля. Три роки він брав уроки в маестро, а паралельно працював солістом в Ансамблі пісні й танцю Білоруського військового округу.

І знову його величність Випадок втрутився у творче життя молодого артиста. Напередодні 9 Травня Я.Євдокимов узяв участь у державному концерті, на якому присутнім був перший секретар ЦК Компартії Білорусі Петро Машеров. Колишнього партизана Машерова полонила пісня «Поле пам’яті» (Л. Захлєвного, В.Некляєва), яку проникливо виконав Ярослав. Зворушення першої людини в республіці було таким сильним, що він розпорядився присвоїти Євдокимову почесне звання «Заслужений артист Білоруської РСР», 1981 р. Вістка про талановитого співака із Мінська долетіла і до Москви. Ольга Молчанова із центрального телебачення «посватала» Євдокимова у найпопулярніші в ті роки передачі «З піснею по житті», «Ширше коло», «Заспіваймо, друзі!». Голос артиста часто звучав і в програмах всесоюзного радіо. Ярослав закінчує музичне училище по класу вокалу і стає солістом республіканського радіо й телебачення. Пізніше (13.07.1987 р.) йому присвоюють почесне звання «Народний артист Білоруської РСР».

Платівка «Все сбудется» (1988) – дебют на всесоюзній студії грамзапису фірми «Мелодія». Однак, ім’я білоруського виконавця уже було добре відомим глядачеві, адже творчість Ярослава Євдокимова надійно зайняла місце у серцях мільйонів поціновувачів мелодійних, душевних, ліричних, одухотворених пісень.

У багатоманітті явищ естради, у калейдоскопі жанрів, імен можна знайти і щось стабільне, монолітне. Це – пісня. Та пісня, що є мистецтвом зрозумілим, доступним і водночас високим у своїй простоті. Те мистецтво, яке достойно представляє Ярослав Євдокимов. У виконанні є проникливість і стриманість, лірична наповненість найширшого діапазону – від громадянської тематики до м’якого гумору. Є ще одна неабияка річ – неординарний зовнішній вигляд виконавця – ті якості, що традиційно асоціюються із благородством і красою. Тому лірика й мужність завжди, прямо чи ні, окреслюють суть його мистецтва, незалежно від того, до яких жанрів Я.Євдокимов звертається – до романсу, професійної чи народної пісні, через яку творчість Майстра вже промовляє серцем і спрямовується у Вічність.

Понадчасовість мелодики українських солоспівів Ярослава Євдокимова, відчуття краси постають у нас тоді, коли ми в силі відразу бачити духовну сторону, ту ідею, яка представлена чуттєвими враженнями: аналогічно до цього лежить завдання мистецтва в умінні унаочнити внутрішню сторону творчого процесу зовнішніми формами. Тільки той є великим митцем, хто в творі мистецтва зуміє ясно та пластично представити свою ідею, в інших викресати те почуття краси. Коли сила нашого переживання переступить звичайну міру і наближатиметься до безмежності, через що втрачаємо перегляд цілісності та можливість її охопити нашими почуттями, можемо говорити про велич. У суті величі лежить велике напруження психічних сил, а естетичне враження залежить не лише від естетичного предмета, а також від внутрішньої структури нашої душі, яка, подразнена імпульсом, що виходить із твору мистецтва, мусить у відповідний спосіб зреагувати на це подразнення. «Пісня радує, випливає сльозами, – не гіркими, але такими, що облегшують душу», – писав Іван Франко.

У Ярослава Євдокимова незвичайний тембр голосу – глибокий, яскравий, як струмінь течії, ніжний, оксамитовий баритон. Коли виходить на сцену популярний співак, починаєш розуміти, що голос – це безцінний скарб, прекрасний діамант. Під час його сольних концертів глядацькі зали заповнені вщерть. Євдокимов не намагається сподобатися публіці, він просто виходить на сцену і розпочинає свою неквапливу розмову із глядачем. І ось тут уже відбуваються дивовижні речі – музика починає творити чудеса. Публіка схвильовано спостерігає за кожною інтонацією голосу улюбленого співака, намагається піймати його кожен рух, жест, погляд – і усе це органічно сплітається в єдине ціле.

Про нього не можна сказати, що він увірвався на естраду, як вриваються інші «зірки», групи. І з часом так же зникають. Ярослав Євдокимов прийшов у професійне мистецтво вже із життєвим досвідом. Він надзвичайно вимогливий до себе. В одному з інтерв’ю співак сказав: «Досягнутим ніколи не можна задовольнятися. Якщо ти зупинився – кінець твоїй творчості, і для мистецтва ти більш нічого не зробиш. А головне для артиста – його майстерність. Якщо це подобається слухачам, то це винагорода за його працю». І ще на одному наголосив: «Усе, що звучить зі сцени чи в ефірі, має бути зроблено на високому рівні, із бездоганним смаком, бо музика, а особливо пісні, – категорія не лише емоційна, а ще й виховна. Я про це завжди пам’ятаю».

Йому пишуть багато хто, звертаючись до нього і як до артиста, і як до людини. Може видатися, що в цьому вбачається не лише захоплення творчістю, але й свого роду «туга за ідеалом». Хто зна… В усякому випадку, йому вдячні за те, що допомагає утвердженню віри у справедливість, поверненню одвічного смислу таким поняттям, як пам’ять, надія, любов.

Творчість Ярослава Євдокимова гуманна в своїй основі. І не лише прекрасний, щедрий голос співака, але й відкритість його серця для добра, щирість, душевність інтонацій – без сумніву, повинні зустріти й зустрічають відповідний відгук. А він багато гастролює й перебуває у прекрасній вокальній та фізичній формі.

Ярославу Євдокимову 15.02.2006 р. присвоєно почесне звання «Заслужений артист Російської Федерації». У 2009 р. він став громадянином Російської Федерації. Та залишився… просто Українцем!
Українцем, який вдячний рідній землі за життєдайну енергію та творче натхнення.
Українцем, який часто навідується на Батьківщину, щоб почерпнути від тутешньої природи душевну гармонію, котру дає лише рідна земля.
Українцем, який на чужині із трепетом зберігає і пропагує звичаї та традиції рідного народу.
Українцем, який доносить нашу з вами рідну пісню – як один, і при тому найяскравіший, прояв духовного життя народу – до найвіддаленіших куточків багатонаціональної Росії, інших держав. А зваживши, що «нашого цвіту по всьому світу» , зрозуміємо, що виступ артиста призводить до спільного переживання, яке сприяє емоційному згуртуванню людей…
Українцем, який волею її величності Долі опинився поза межами України, через що вдома його і досі належним чином не поцінували.
Українцем, який у своїй творчості оспівує малу батьківщину. Він використовує музику, щоб висловити невисловлюване.
Залишився Людиною – із сильним голосом Щирої Української Душі!

Кажуть, пісня дарує людині крила, за допомогою яких вона має можливість змінюватися і змінювати світ навколо себе, а ще – наповнювати серця, що поруч, радістю, спокоєм, вірою та оптимізмом. Саме таке розуміння почутих мелодій душі Ярослава Євдокимова сприятиме поширенню в Україні однієї з важливих і до кінця непізнаних граней творчості Артиста, доброго Генія наших душ!

Ярослав Євдокимов відзначений унікальним інтернет-проектом «Золота Еліта України».

Джерела:
– Інформація з офіційного сайту співака, розділ «Біографія»;
– анотація до альбому «Все сбудется»;
– Газета “Вісник” (21.11.07, http://visnyk.lutsk.ua/2007/11/21/5061/);
– http://migraciya.com.ua/news/destiny-immigrants/ua-there-were-a-permanent-residence-permit-have-received-yaroslav-evdokimov-peoples-artist-of-belarus/

Україно-мати (Г. Татарченко – В. Крищенко)