…Мистецтвознавці називають його одним з наймасштабніших інтерпретаторів світової музичної культури. Його здобутки в цій царині мають дивовижні масштаби: він виконує Гейне, Шуберта, Моцарта, Бетховена, Рахманінова й Чайковського.
– В ті часи, коли ви були маленьким хлопчиком, народ у нас ще добре співав. Напевно, вам не мріялось, що таке приємне заняття згодом може стати справою життя…
– Це так, дитиною я любив співати. Першою народною піснею, яку я співав разом з дідом на печі, була «Розпрягайте хлопці коней». Пізніше з матір’ю я виводив «Місяць на небі». Частенько ми з дідом ходили до сусіда, у якого був патефон – дивина на той час – і слухали Гмирю, Козловського… Та тоді я не думав, що стану професійно займатися співом, скоріше здавалося, моє покликання – історія…
– Невже ви любили в школі історію?
– О, для мене, школяра, тоді так багато всього незрозумілого було в книжках з історії. Те, чому нас вчили з позицій радянської ідеології, ніяк не вкладалося в мою голову. Слава Богу, на початку шістдесятих років з’явилася можливість читати дисидентську літературу.
– Ніколи не думали над тим, як би розвивалося наше суспільство, якби його обминуло оте лихо – радянська влада?
– Звісно, все було б по-іншому. Погано чи гарно, але по-іншому. Все одно був би позитив, бо не трапилося б деформацій, спотворення свідомості, які зробила нашому людові радянська влада.
– Чи не здається вам, що та влада, хоч і в невидимій формі, та все ж і нині присутня в нашому житті?
– На жаль, навіть останні вибори це підтверджують: і досі в нашій країні йде підтримка комуністичної ідеології. На Заході вже давно від неї відхрестилися, а у нас цей жах триває. До речі, оте духовне зурочення в наших землях трапилося набагато століть раніше, ніж прийшли сюди комуністи зі своєю ідеологією. Втім, читаючи історичну літературу, я зрозумів, що менталітет народу нашого викривлювався століттями.
—У Вас була співуча родина?
— Знаєте, я родом з Чернігівщини, а в Україні, тим більше в селі, всі родини співучі. У мене змалечку душа тягнулась до музики, до гарних мелодій. Мені дуже подобався Іван Козловський. До того ж, в ті часи був розквіт популярності Робертіно Лоретті, і мені також хотілося співати. Після дитячої самодіяльності, коли я став лауреатом республіканського конкурсу, я вступив до Київського музичного училища імені Глієра. А ще через три роки вступив до консерваторії.
— Я знаю, що Ви, будучи ще студентом консерваторії, вже були солістом Українського радіо. Доля Вам посміхалася?
— Ну, я паралельно вчився й працював, мені гріх жалуватися, але не все зразу йшло в руки.
— Ваш перший конкурс в Парижі, в якому Ви взяли Гран-прі, він відкрив Вам дорогу?
—Кожен студент, навчаючись в консерваторії, мріє не про концертну діяльність, а про театральну, зокрема, про оперний театр. У мене кілька разів були проби, але невдалі. Коли я переміг в конкурсі, ще будучи солістом радіо, я прослуховувався в філармонію, і коли я прийшов, я одразу відчув, і що таке лауреатство, і що таке перемога, і що таке Гран-прі… І ставлення інше, і заробітна платня. Тому що серед мого покоління я був фактично єдиний лауреат міжнародного конкурсу в філармоніях України. І на радіо я записувався багато.
Зараз класична музика дуже мало звучить в ефірі. Але фондові записи Валерія Буймистера часто звучать по 3-му каналу Українського радіо. Крім того, Валерій Буймистер вже понад тринадцять років викладає в консерваторії імені Чайковського, яку колись закінчив. Вчилась у нього вокалу і донька Марія, яка сьогодні вже є лауреатом кількох міжнародних конкурсів. Валерій Буймистер пишається донькою, хоч і стверджує, що їй треба ще шліфувати голос, постійно працювати над собою. Дружина Валерія — піаністка.
Валерій Буймистер з великим успіхом виступав на сценах США, Мексики, Канади, Німеччини, Франції. Іспанії, Португалії, Бельгії, Чехії, Словаччини, Сінгапуру, Австралії, Нової Зеландії.
—Ви об’їхали стільки країн, що легше сказати, де Ви не були. Яка з них Вам подобається більше?
— Мені подобається Україна, — відповів Валерій. — Коли я їду надовго, мене через два-три тижні починає вже тягнути додому!.. Розумієте, при всіх тих складностях, при всьому тому — вибачте за грубе слово! — бедламі такому, куди ти дінешся? Дивишся, серце кров’ю обливається: народ, який тут живе, і наша земля, вони не заслуговують того, що з ними відбувається!.. А додому все одно тягне. У тих місцях, де я народився і виріс, вже багато змінено, урбанізовано, а я люблю більше сільське, де я виріс на природі. Я люблю рідну природу, я там відпочиваю. Люблю Карпатські гори, люблю Крим, море. Люблю рідне, своє! Де душа співає!
— Як у нас в Україні з музичною культурою? — запитала я Валерія Буймистера.
— Є різні жанри. Щодо класичної музики, то є духовний занепад в країні, зараз пріоритети інші, дітей не виховують так, як хотілося б.
— Ви вірите у майбутнє?
— Вірю, тому що я вірю в Бога. Я не набожний, не ходжу кожного дня в храм, але вірю в Бога.
— Треба мати Бога в серці?
— Обов’язково, тим більше, що все, що пов’язане з мистецтвом, особливо з музикою, пов’язане з Богом. Коли виходиш на високий рівень творчий, виконавський, то відчуваєш, що над тобою є Сила якась. Коли ти заслуговуєш, вона допомагає. Я дякую Богу, дякую батькам, Україні за те, що зрозумів: в мистецтві треба дуже тяжко працювати, щоб досягти висоти. Слава Богу, що це сталося. Знаєте, як зараз в сучасному класичному виконавстві: п’ять — десять років — і вже зірка. Яка там зірка?! Видатні музиканти — якщо вони видатні, по-справжньому, вони всі скромні люди.
Валерій Буймистер не честолюбна, не амбітна людина. Є таке прислів’я: “Скромність — це прямий шлях до невідомості”. Якщо говорити про кар’єру, то можливо, стверджує Валерій Буймистер, а якщо говорити про поняття пізнання творчого процесу, пізнання медитаційного стану, то скромність тільки допомагає.
— Подивіться на тих “зірок”: вони фактично дві-три ноти не можуть з’єднати, але ж стільки апломбу — просто жах!.. — говорить він.
При тому він добре знає собі ціну, знає, на що він здатний. Впевнений, що Бог дає кожному стільки, скільки він заслуговує. Чи можна сказати, що він повністю затребуваний? Якщо говорити про кар’єру Буймистера, то можливо, розмірковує він; а якщо про музиканта, вокаліста, викладача Буймистера, то вже щось починає виходити. Він уважно ставиться до молоді. Наприклад, приходить до нього дитина, яка, можливо, багатьох речей не знає, але у неї вже є свої погляди, думки, свій світ — і це треба враховувати. Тому що, якщо ти розумієш свого учня, а це молоде покоління, то ти починаєш розуміти і сучасність, тому що вони — попереду. Їхній час настав, вони хазяйнують. Якщо ти їх розумієш, якщо вони — до тебе, а ти — до них, то настає спільне розуміння. Працюючи викладачем в консерваторії, Валерій Буймистер, таким чином, продовжує вчитися, працювати над собою.
— Чи на Ваш виступ має вплив погода, Ваш поганий настрій, стан здоров’я?
— Має. Але бувають моменти, коли все проходить від музики, від пісні. Почуваєш, як йде енергія від залу. Чим більше концертів ти робиш, тим в кращій формі знаходишся. Це коло: від мене — до залу, від залу — до мене. Якщо людина цінує автора музичного матеріалу, якщо в неї є смак, культура, вона розуміє зал, вносить в зал чисте таке зерно, то все погане проходить, а все гарне залишається та зростає.
Валерій Буймистер має прекрасний голос, багатий досвід виступів, перемоги в міжнародних конкурсах, пошану прихильників-глядачів. За внесок у розвиток вокального мистецтва України він отримав звання народний артист України. А за певні концертні програми 1997 — 1998 років, зокрема музику Лисенка до “Кобзаря”, його було нагороджено Національною премією України імені Тараса Шевченка. Це найвища нагорода для співака.
— Про що Ви ще мрієте? До чого прагнете? — запитую Валерія Буймистера. І несподівано він починає говорити не про власні мрії та власне життя, а про наболіле: про Україну.
— Можливо, це дуже пафосно звучить, але мрію про те, щоб українцям жилось краще, ніж сьогодні. Я жалкую, що так відбувається з Україною. Бо керують державою люди, які забувають, для чого вони прийшли. Людина при владі повинна пам’ятати, що якщо вона не буде працювати для народу як патріот, якщо вона не буде розуміти, що її професійний рівень повинен зростати і культура її теж, вона поступово переходить в демагоги. Вона зупиняється, тому що вона професійно та духовно не зростає. До того ж, перед грошима ніхто не може встояти. Це ж страшні випробування: влада й гроші. Слава потім вже, спочатку — влада й гроші. Тому що політики ніяк не можуть нажертися, людині все мало. Будують, будують. Кому?.. Для себе? Ну через двадцять років вони підуть з цього світу…
Вибачте, що так схвильовано кажу, але це дуже болісно. Прості люди не заслуговують на це.
— В цих умовах важко працювати й тим людям, які хочуть щось зробити для України. Я маю на увазі культуру, мистецтво.
— Ну, а як же!.. Нема грошей ні на що. Якусь рекламну акцію, якийсь фуршет величезний зробити — на це є гроші. А на щось інше, важливе — нема. Наприклад, ЮНЕСКО оголосила рік Івана Франка. Грошей вистачило тільки на те, щоб зробити кілька збірних концертів — і все.
Колись Валерія Буймистера запрошували на роботу до Москви, колись пропонували залишитися в Америці, але він вважає, що жити треба там, де ти народився.
— Щоб в Америці жити, треба або там народитися, або в молодому віці приїхати і прийняти ментальність, яка там існує. Там душу нікому відкрити не можна. Там енергетика зовсім інша, ніж в Україні, Росії, Литві. В плані енергетики — краще за слов’ян, українців, нема. В Європі, Америці все інше, там поверхневе сприйняття мистецтва. У кожного свої проблеми.
Він уболіває за Україну, за її майбутнє, культуру, мистецтво, вокальну школу. Бажає, щоб в театри приймали талановиту молодь, щоб його учні продовжували справу його життя.
Фірма “Мелодія” колись випустила три платівки Валерія Буймистера. Про нього знято два фільми, один з яких під назвою “Валерій Буймистер” на початку дев’яностих років зробив відомий український режисер, знаний майстер художнього українського та документального кіно Олег Бійма. Записаний на плівку “Концерт романсів Глінки”, які виконує Валерій Буймистер. Був знятий ще один музичний фільм, де партнеркою Буймистера була відома українська співачка народна артистка України Лідія Кондрашевська.
— А як Ви обираєте собі репертуар? Що хочете, то і співаєте?
— Так склалося, що більшість речей було через замовлення, але плани якісь були. Я довго мріяв виконувати Рахманінова, але мені було дуже боязко братися за його твори. Я прийшов до Рахманінова тільки тоді, коли зрозумів його творчість. Я не берусь виконувати твори, поки вони не стануть моїми, поки я не відчую їх до кінця, не зрозумію, що хотів сказати автор, коли їх писав. Коли твір стає твоїм, він починає вібрувати, дихати, він тобі допомагає.
Зараз в репертуарі Валерія Буймистера — твори Гайдна, Бетховена, Шуберта, Шумана, Брамса, Чайковського, Рахманінова. Справжнім відкриттям є інтерпретація української камерної вокальної музики: Лисенка, Людкевича, Бортнянського, Лятошинського та інших. Популяризує він і твори сучасних українських композиторів. Його таланту підвладне все. Цікаво, а що таке талант, на погляд Валерія Буймистера?
— Талант — це вміння навчитися працювати і реалізовувати себе, і коли ти вже починаєш стверджуватись, ти розумієш, що ти без батька і матері ніхто, — стверджує співак. — Що ти залежиш від Бога, від людей, від середовища, яке тебе плекає і тебе підштовхує. Середовище тебе піднімає. Деякі люди, наприклад, розуміючи, що ти — особистість і талант, вони до тебе підвищують вимоги. І це справедливо: чим талановитіше людина, тим більше їй треба працювати, щоб реалізуватись. Це однозначно. Хоча через професіоналізм, через ремесло, людині, яка від природи не зовсім розкрилася, можна теж розкритися. Це Божий промисел. Я ж кажу, талант — це вміння працювати і реалізовуватися, тому що здібних людей дуже багато, а от тих людей, що реалізовуються і виходять на дуже високий рівень майстерності, дуже мало, бо треба працювати. Треба жити цим, треба дихати цим.
Мало того, професія мистецька — це не просто окрема кімната якась, ти постійно знаходишся біля людей, вони тебе повинні надихати. І теж саме любов до тебе педагогів, жінки, дітей, матері, батька. Тому що, якщо ти не зрозумієш людей, то і Бога не зрозумієш.
Тамара ДЯЧЕНКО, “Флот України”