Інеса Братущик та Орест Хома: «Ми – «неформат», і пишаємося цим!»

Інеса Братущик та Орест Хома – зразковий приклад творчого і водночас сімейного тандему.

Вони доповнюють одне одного як на сцені, так і в житті. Здається, навіть думають однаково. Під час Різдвяних свят подружжя дало у Львівській опері чотири концерти. Колядки зал співав хором, а хіт «Три дороги» публіка слухала з ностальгією, згадуючи час, коли пісню «крутили» на всіх радіостанціях. Про свої організаторські здібності, фольклорне «Євробачення», закулісні враження від державних концертів та секрет щасливого сімейного життя артисти розповіли кореспонденту «ВЗ».

Досі не можемо спокійно спати, – розповідала кореспонденту «ВЗ» Інеса Братущик. – Не віриться, що концерти позаду. Останні дні жили на таблетках, щоб не захворіти. Люди зустрічають нас на вулиці і дякують за те, що ми на дві години «відірвали» їх від буденності. Та був й один неприємний момент. У нас вкрали квіти, які під час першого благодійного концерту нам подарували від губернатора, мера… Ми не повезли б їх до Києва, та кошики мали «відпрацювати» ще два концерти. Згодом виявилося, що це непоодинокий випадок у цьому театрі…

– Чи важко львівським артистам «пробиватися» у Києві?

О. Х. Не важко. Маємо на естраді свою нішу, і нам не треба старатися, щоб «вписатися» у чийсь формат.

І. Б. Ми – “неформат”, і пишаємося цим!

О. Х. Нас запрошують виступати за кордоном, адже маємо багато цікавих обробок українських пісень, які ні з чим не переплутаєш. В Україні сьогодні, на жаль, панує «попса». Але вона далеко не піде. Європейські країни вже не сприймають цього напівфабрикату. Цікавою є та музика, яка несе в собі національну ідентичність.

– Можливо, вам не вистачає напору, щоб «світитися» на українській сцені?

О. Х. Коли в Ізраїлі музиканти випускають компакт-диск рідною мовою, держава доплачує виконавцям, щоб якось підтримати своє. А нам продюсери кажуть, що записувати українською мовою немає сенсу, бо «прагарітє»…

І. Б. Нам неодноразово пропонували зробити російськомовний альбом. Ми на це не підемо. Якщо люди не мають за що жити, то можуть співати будь-якою мовою. Ми ж можемо дозволити собі не опускатися до цього й не втрачати свого обличчя. В Україні важко бути незалежними. Та маємо багато друзів, тому працюємо на корпоративних вечірках по всій країні.

О. Х. Із кожним роком українським артистам стає все важче. Навіть Перший національний канал вже не хоче крутити колядок, мовляв, це займає рекламний час… Дехто “пробився” догори і створив там своє угруповання. Сторонніх не впускають. А ми й не намагаємося туди потрапити.

І. Б. Музика рветься із нас, не можемо не співати. Так вже нам «пороблено». Ми пройшли таку артистичну школу, про яку ті, хто називає себе «зірками», уявлення не мають.

О. Х. Справжня школа – це філармонічні концерти у “живому” форматі, холодні зали і постійні переїзди автобусом.

І. Б. Бувало по 27 пісень в концерті – і три-чотири такі виступи щодня. А на сьому ранку – вокал у музичному училищі. І це при тому, що додому я приходила лише о третій годині ночі.

О. Х. Зі «звьоздами», які мають в репертуарі три пісні і вже влаштовують сольний концерт, запросивши на нього «купу» артистів, не маємо нічого спільного.

– Торік ви брали участь у фольклорному «Євробаченні»…

І. Б. Його організувала в Ірландії Спілка національних радіокомпаній Європи. Участь брали представники Швеції, Фінляндії, Чехії, Великобританії… Із країн СНД – лише Росія та Україна. Рівень виконавців був високим. Ми представили шістдесятихвилинний концерт у супроводі «Троїстих музик». Орест грав на гітарі. Більшість пісень були з мого сольного альбому «Гарна я». Це – жартівливі пісеньки. Ми хотіли показати, що українці вміють не лише тужити. Нас «купило» дев’ять радіомереж з різних куточків Європи. Тепер у світі звучить більше української пісні.

– Як сприйняли іноземці український фольклор?

І. Б. Під час першої пісні у залі були “колючки”, другу сприйняли тепліше, на третій нас полюбили. Дехто навіть по-народному «йохав» з нами.

Коли на сцену вийшли ірландці, ми були шоковані. Їхні пісні нас завели. А от зал на ірландський фольклор ніяк не відреагував. Як нам потім пояснили, вони вже не розуміють своєї автентичної мови. Її повністю витіснила англійська…

– Письменники Юрко Покальчук та Марія Матіос гостро розкритикували концерт під час торішнього Варшавського міжнародного книжкового ярмарку, почесним гостем якого була Україна. Ви теж там виступали…

І. Б. Концерт був непоганим. Серед учасників був ансамбль Вірського. І це вже свідчить про певний рівень. У Покальчука і Матіос – суб’єктивна думка. Можливо, вони думали, що ми забрали їхні гроші, адже артисти їхали нібито за державний кошт. Але й ми обурені цією поїздкою. Гіршого ставлення за 20 років моєї творчої діяльності ще не траплялося. З Києва до Варшави їхали автобусом. У кожного для ночівлі було лише одне місце. Нам дали добові у гривнях і пообіцяли, що заплатять державний гонорар. Гроші символічні, але їх ми й досі не бачили… Коли приїхали на місце, то не мали можливості ані прийняти душ, ані «попробувати» сцену. Через годину розпочався виступ. Нашу програму скоротили до двох пісень.

– Творчі сім’ї переважно недовговічні. Кажуть, коли один стає більш популярним, то вже не розуміє, як можна «їсти з одного корита»…

О. Х. Ми не набридаємо одне одному. Робимо все разом і просто не уявляємо себе одне без одного. Інеса співає більше, але я не маю нічого проти – їй це потрібно.

І. Б. Я – Близнюки, а Орест – Риби. Нас четверо, тому нам ніколи не сумно вдвох. Ніколи не сваримося, знаходимо компроміс.

– Не будете відраджувати доньку Мар’янку від кар’єри співачки?

І. Б. Хочемо, щоб вона обрала свій життєвий шлях сама. Мене з п’яти років ніхто не міг відговорити від сцени. Твердо знала, чого прагну. Хочу, щоб Мар’янка теж була впевнена у своєму виборі.

Ірина СЕМЕНІВ, “Високий замок”.