Вдова Хурсенка розповіла всю правду про свого чоловіка

Ольга ХУРСЕНКО: «Уся правда про Славка»

Невдовзі минає сорок днів відтоді, як нас назавше покинув В’ячеслав Хурсенко. Співак із дивовижним голосом, з цілком неповторним авторським почерком у піснях… А ще – пречудовий чоловік для дружини Ольги і тато для доньки Марійки. Тож на родину, яка за підтримки близьких людей та друзів вчиться тепер жити по-новому, лягла тягарем ще й недостовірна інформація про останній день життя Славка. А після поховання, мов снігова лавина, нові, неправдиві подробиці в біографії співака. Аби відновити справедливість і ще раз віддати данину чоловікові, душа якого ще поряд з нами, дружина Оля дала ексклюзивне інтерв’ю нашому виданню.

– Олю, зараз, коли увага до Славкового не тільки творчого, але й особистого життя є особливо гострою, розкажіть про те, як ви зустрілися і стали його дружиною? Бо з вуст друзів знаю, що такого бережного і трепетного ставлення, яким вас огорнув Славко, нині годі знайти…

– Ми зустрілися в доволі нелегкі для мене часи. Це був 1988 рік, коли хворіла моя мама… Славко свого часу вчився в тій само, що і я, луцькій школі № 17 (хоча й народився у Дніпропетровську, після переїзду на Волинь мами якийсь час жив у Ковелі й обожнював своїх дідуся та бабусю, які його, по суті, виростили). Славко був на рік за мене старшим.

Отож, якогось дня він, моя найкраща і до нині подруга Світланка, їхали в одному тролейбусі… Ми зі Світланкою вийшли на її зупинці, а Славко – за нами. Я звернула увагу, що він був вбраний у одяг не притаманний для молодих людей його віку – при краватці, костюмі (потім уже дізналася, що він грав у колективі «Вар’єте»). Увесь зібраний, серйозний. Підійшов до нас та безапеляційно заявив, щоб Світланка йшла собі додому, бо йому треба терміново зі мною поговорити. Ось так ми і познайомилися… А 21 січня 1989-го одружилися, через рік уже мали Марійку.

– Є недостовірності щодо музичної освіти Славка: одні кажуть про те, що закінчував музичне училище, інші – інститут…

– Мама дуже дивувалися з його абсолютного слуху, і коли синові було п’ять, подарувала гармонь, на якій уже тоді він легко підбирав мелодії. До третього класу Славко навчався у ковельській школі, а потім уже в Луцьку, тож тут і закінчив музичну школу № 2, де опанував віолончель та фортепіано. Щоправда, гітару, на якій грав із восьмирічного віку, мамі доводилося іноді чи не силоміць забирати, бо напрацьовував пальці настільки, що вони ставали нечутливими до віолончелі. Оце й уся музична освіта Славка. А взагалі він за фахом – акушер, закінчував Ковельське медичне училище.

– Коли ж з’явилися пісні Хурсенка?

– Пісні він почав писати в 14-річному віці, але нікому не показував. Навіть коли ми зустрічалися, представляв їх як твори Антонова. Навіть голос його пародіював настільки вміло, що годі було відрізнити. До речі, ще один Славків талант – пародиста, так і лишився, мабуть, не розкритим до кінця. А ще він ніколи не записував мелодію нотами, все на слух. Часто писав уночі…

– Розумію, що говорити про 8 вересня 2009 року вам непросто, але…

– Того дня Славко вранці повернувся із концерту в Херсоні (ось іще одна плітка, ніби ніде останні роки не виступав. Насправді запрошення мав постійно.) А в обід подався на риболовлю в село Шепель Луцького району. Знаєте, він настільки любив рибалити, що часто намагався цілий рік працювати так, аби звільнити літо для улюбленого заняття. Донька Марійка готувала вечерю – це була наша традиція: приїздить тато, отже, в нас свято! Після того як він захворів на діабет і 2002-го повернувся з Києва додому (де жив задля зручного облаштування творчого процесу), я мала за звичку по кілька разів на день йому телефонувати. Навіть за манерою говорити могла визначити, що час заживати ліки, й нагадувала йому про це. А того дня я востаннє телефонувала чоловікові о 16.46, і все ще було добре.

– …того дня, мабуть, усе було трішки не так, як зазвичай…

– Маєте рацію. Він приїхав у вельми гарному настрої, чудово виглядав і був таким веселим. На риболовлю поїхав не з компанією, які не дуже полюбляв у такій справі, а сам. Вудив із берега. А в школі, де я працюю, саме того дня відбувалася нарада і були призначені батьківські збори, тож годину чи дві я Славкові не дзвонила. Коли почала телефонувати, слухавку він уже не брав. А потім пастухи, які були неподалік, розповіли, що Славко в якийсь момент почав інтенсивно жестикулювати й голосно щось гукати. А потім ліг на воду й пішов уплав… Повернувся горілиць і так завмер.

…Судово-медична експертиза засвідчила потім, що води в його легенях не було. Він помер від діабетичної коми. Так і не діждалися нашого татка на вечерю…

– Олю, даруйте, але які ще чутки варто було б заперечити й відтак спростувати їх?

– Ну, скажімо, що Славко помер у 42 роки – насправді 43 йому виповнилося 1 червня. Що нібито похований на кладовищі, яке на вулиці Рівненській – це теж неправда. Славка тільки відспівували в тамтешній церкві, а насправді він похований в селі Підгайці, поряд із моєю мамою Шкірпан Ганною Денисівною. Що чи не всі його пісні автобіографічні, і тому такі сумні. Маю сказати, що він писав пісні, які присвячував мені, але вони не були з нотками печалі. А от якщо чиясь доля насправді вражала, то й пісня виходила тужливою та щемкою. Ще одна вигадка, що Славко останнім часом нічого не писав. Тринадцять нових пісень були практично готові до випуску нового альбому, кілька разів їздив у Дніпропетровськ, аби звести все докупи, зробити аранжування. Кілька цілком нових пісень я знайшла вдома на диску – записані просто під гітару. Усією цією музичною спадщиною буде тепер опікуватися донька Марійка.

Розмовляла Наталка ШЕПЕЛЬ, 2009 р.